Вікторія Майстренко: «Мені дуже пощастило»

Заслужена артистка України Вікторія Майстренко минулого року відзначила своє 45-літнє служіння сцені театру корифеїв. Сьогодні вона розповідає про свій творчий шлях.

– Вікторіє Петрівно, здається, за місцем народження ви не місцева. Де проходило ваше дитинство?

– Я народилася у Львові. Саме там зустрілися і покохали одне одного мої батьки. Мама родом з Харкова. Але її сім’я переїхала туди, рятуючись від голоду 1947 року. Батько там проходив службу, потім навчався в консерваторії. На жаль, він її не закінчив через те що йому неправильно поставили голос і він зірвав зв’язки. Потім батько працював директором клубу у військовому містечку поблизу Івано-Франківська. Згодом ми переїхали до Харкова, до маминого родового гнізда. Та околиця тоді називалася Пісочин. Батько вступив там до театрального інституту імені Котляревського на режисуру. Закінчив і отримав направлення на роботу в Ужгород. Звісно, і ми з мамою за ним. А згодом ми переїхали у Кіровоград. Тому що татова мама тяжко захворіла, а жила вона в Аджамці, де і народився мій батько. Мені тоді було років одинадцять. Тут я закінчила середню школу номер шість. Отже, я вважаю себе місцевою.

– Яким було ваше дитинство?

– Я росла в театрі. Перші спогади пов’язані з Ужгородським театром. Тоді трупа часто гастролювала і батьки брали мене з собою. Грозний, Махачкала, Орджонікідзе… Добре пам’ятаю ті міста. Потім кіровоградська шоста школа, де я навчалася з четвертого класу.

Я ніколи не була у драмгуртках. Проте в останній шкільний рік завуч Валерій Петрович Корнієць почав залучати мене грати в якихось уривках з класичних українських п’єс. Так мене помітила Блюменталь Абрамівна Стрельбіцька. Запросила і я ходила до неї в гурток в Палац піонерів всього один рік. Пам’ятаю, як ми там грали «Попелюшку» з покійним Віталієм Завіною. Саме Блюменталь Абрамівній я першій зізналась, що хочу в театральний. А коли повідомила про це батькові, він влаштував скандал.

– Ви колись сказали, що вступили до театрального не з першої спроби. Чому?

– Спочатку я поїхала у Київ, в інститут ім. Карпенка-Карого. Пройшла два тури. Та на третьому сказали, що у мене багато русизмів. Хоча це нонсенс. У нас в сім’ї, попри те що всі оточуючі спілкувалися російською, розмовляли українською. До того ж я тривалий час жила на Західній, де переважала гарна українська. Причина насправді була в іншому. Як я пізніше дізналася, на той курс вступило багато дітей відомих акторів та партійної еліти.

Та я не розгубилася: сідаємо з мамою в літак до Харкова. Ми з нею тримали все це в таємниці від батька, бо він був категорично проти мого вибору професії, вважав мене бездарною. Отже, в Харкові я все ж вступила до театрального інституту. І як про це сказати татові?! Набрали його по міжміському телефону. Кажу: «Я вступила». Він: «Так ще ж рано». Я пояснюю: «Не на історичний, в театральний». Дуже тривала пауза. Потім він каже: «Сама винна будеш». І поклав трубку.

– Що можете розказати про студентські роки, Вікторіє Петрівно?

– У нас були чудові майстри, дуже потужний викладацький склад. Серед них були ті, які ще пам’ятали Курбаса, Бучму. У нас викладали, наприклад, дружина Курбаса Валентина Чистякова, його учні Ольховський, Черкашин, Глаголін. А завідувала студентською бібліотекою його соратниця Марія Андріївна, на жаль, прізвища я вже не пам’ятаю. Тоді, в радянський час, про Курбаса ми знали мало. А вона нам багато про нього розповідала. Керівником курсу у нас був Всеволод Іванович Цвєтков, досить таки відомий актор і режисер. Ми у нього були першим акторським набором, до цього він вів лише режисерів. І курс у нас був спільний з режисерами протягом двох років. До речі, серед них тоді вчився наш талановитий журналіст і режисер Микола Васильович Хомандюк. На жаль, покійний. Тоді навіть були такі серйозні спори: який інститут сильніший – Карпенка-Карого чи Котляревського.

– Чи не пригадаєте, яка ролі вам діставались під час навчання?

– Пригадаю. Ми ставили, наприклад, «Майстри часу» Івана Кочерги. У мене була не головна, але дуже цікава роль. Щоправда, я тоді образилась на Цвєткова. Що це за роль: баба з куркою, яка бігає на вокзалі. Якій молодій актрисі хочеться грати таку роль? А Всеволод Іванович каже: «Ви мені ще подякуєте за це». Так, це була дуже характерна роль: я страшенно голодна, я вкрала ту курку, бігаю по вокзалу і з таким апетитом їм ту бутафорську курку. Але я настільки захопилася, що відволікла всю увагу від головних героїв на себе. З приводу чого і отримала потім зауваження. І я це запам’ятала на все життя.

Потім був «Вишневий сад», де я грала Дуняшу. Теж характерна роль. Я вдячна, що Всеволод Іванович не давав мені ролі героїнь. Для мене тоді важче було грати героїнь. Хоча й ролі другого плану теж вимагали певних зусиль. Потім ми ставили Гольдоні «Кумедний випадок». Потім маленькі п’єси Івана Франка під назвою «Будка. Черга 27», які ставив Ольховський. Це одноактівка, але дуже складна. Там я грала роль божевільної. Роль доволі складна, але це була велика школа. Тому що Ольховський працював по Курбасу, засновуючись на пластиці, на виразних рухах і деталях.

Цей курс Цвєткова цінний тим, що він дав нам не тільки професійні підвалини акторської справи, але й заклав морально-етичні основи. Тому ніхто з моїх однокурсників не став кар’єристом, які розштовхують усіх ліктями чи йдуть нагору «по трупах». Можливо, мені цієї зухвалості в житті і не вистачало. Я не могла, не навчена виривати «з горла», вимагати чи переступати через інших.

– Як складалася ваша подальша професійна доля?

– Розподіл був у російський театр в Харкові. Але там сталася пожежа. Перед нами вибачилися і запропонували влаштуватися десь поблизу і чекати. Я подалася в Суми. Хоча могла підписати Чернівці, Миколаїв, Херсон. На мене було чотири заявки. В Сумах я пропрацювала понад рік. Там відбувся мій дебют в опереті «Севастопольський вальс» у ролі Ніни. Потім грала в «Солодкій ягоді» по Шукшину. Мені подобалися і люди, і театр, і режисер. Але не підходив клімат. До того ж, аби зберегти батьківську квартиру, треба було жити в Кіровограді. І я переїхала сюди.

– І одразу пішли в театр?

– Так, без вагань, сміливо прийшла і сказала: «Я буду працювати у вас в театрі!». Тут директор Володимир Захарович Савченко подивився на мене і каже: «А хто вам сказав, що будете?». Я у відповідь: «А що, ви мене хіба не візьмете?». Він знов уважно так подивився і питає: «Ви співаєте?». «Так, співаю». «Ну, тоді почекайте». Пішов, чую просить когось: «Приведіть мені завмуза». Прийшов Чумаченко, повели мене до піаніно. Проспівала. «Добре, – кажуть. – Почитайте щось». Прочитала монолог Мірандоліни, вірш Олійника. «Добре, – каже Савченко, – завтра виходьте на роботу». А ні, забула, перед цим ще подивився у паспорт: «О! Місце народження Львів. Чого ж ви одразу не сказали? Та ще й квартиру тут маєте!». Отак я прийшла на роботу в Кіровоградський обласний музично-драматичний театр.

– Як вас зустріли в колективі, адже на той час в трупі були свої вагомі авторитети?

– Зустріли доброзичливо. На той час усі актори були такі яскраві! Наприклад, Світлана Мартинова, Валентина Дронова. Валентина була лише на п’ять років старша за мене, але вже заслужена артистка. Був Іван Терентьєв, Анатолій Косяченко. Було подружжя Литвиненків, був Кравцов Іван Васильович. Володимир Савченко взяв тоді в трупу багато молодих талановитих акторів з Харкова та з Києва. Такий був квітник молодих яскравих професіоналів. Чого не вистачає нині багатьом театрам, ні тільки нашому.

Мені також пощастило бачити на нашій сцені Григорія Гнатовича Семенова. Це була велична постать. І я хотіла дізнатися, який у нього секрет майстерності. Сіла за кулісами. Йшов «Мартин Боруля». І я забула, де я. Просиділа усю виставу з розкритим ротом. Мені дуже пощастило, що я працювала як партнерка із заслуженою артисткою України Світланою Мартиновою, з народною артисткою Лідією Тимош. Вони були надзвичайно цікаві особистості. Ні, вони не повчали, але те, що вони робили на сцені було найкращим майстер-класом.

– Хто з режисерів того часу залишив слід у вашій пам’яті?

– На той час він був дуже прогресивний, але не знаю чи варто про нього говорити. Про Олега Натяжного ходять різні чутки. Але на той час, це 1980-і роки, з ним було дуже легко працювати. Він, наприклад, поставив такі яскраві і знакові вистави як «Вестсайдська історія», «Езоп», «Я, Богдан», «Сірано де Бержерак», «У неділю рано зілля копала» та багато інших.

«Вестсайдська історія»… Задіяні абсолютно всі. Вистава йшла без куліс, гола сцена. Пам’ятаєте, як Лавренчук зробив «Перед волею»? Теж без куліс, глибока перспектива сцени. А це було ще тоді у вісімдесятих… На сцені клітка, і в ній відбувалися практично усі дії. Це було несподівано і цікаво.

Багато режисерів приїздили, щоб робити постановки в нашому театрі. Серед них, наприклад, Леонід Садовський. З ним теж було цікаво працювати. Хочу сказати ще кілька теплих слів на адресу Євгена Курмана. З ним мені працювалося легко і комфортно. Тільки він починав говорити, я вже розуміла до чого він прагне.

З найближчих у часі, це молодий режисер Ігор Полєвой. На мене і актрису Ларису Коваленко він поставив виставу «Компаньйонки». Ми працювали із запалом, весело і грали із задоволенням. Ігор, можливо, ще не настільки досвідчений, але він знає, що він хоче від акторів, знає про що він робить спектакль. Я йому теж вдячна і дай Боже йому щасливого режисерського шляху.

– Якщо можна, розкажіть, як ви познайомилися з Олександром Майстренком?

– Його привів з собою Олег Натяжний. Спочатку я придивлялася до нього. У виставі «Вільна тема» він грав одну з головних ролей. І я побачила, що це неординарний актор. Потім, коли ставили «Езопа», обраний на цю роль актор буквально валив її. І за два тижні до прем’єри режисер ввів Сашу, який не просто врятував її, а зробив знаковою для того часу. Таких Езопів ні до, ні після того не бачила. І це не тому, що він потім став моїм чоловіком. Ми навіть ще не зустрічалися.

А відносини наші почалися з дружби. Ми багато спілкувалися, розповідали один одному різні історії, у нас було багато спільних знайомих у різних театрах. І поступово з цієї дружби виросло почуття. Ми прожили чотири роки у цивільному шлюбі, потім розписалися. Потім народився Іван, ім’я йому обрав Саша. До речі, він теж пішов акторською дорогою. На жаль, Саша рано пішов з життя. А це сталося на початку тих важких і страшних дев’яностих. Я залишилася сама з малим Сашком на руках. У ті дні мені дуже допоміг Микола Хомандюк, який працював тоді на обласному телебаченні.

– Ви майже п’ять років працюєте також у Муніципальному Театрі Сатири. Що він для вас?

– Це робота для душі. Це майже сім’я.

До того як Роман Бутовський запросив мене, я ходила на всі вистави Театру сатири. Мені сподобався дух творчої свободи, який панує тут. Дух легкості, молодості. А оскільки я була вже в такому, на жаль, серйозному віці, то все це мене і захопило. Я дуже рада, що співпрацюю з Романом в цьому театрі. Тут немає догм, шор і лещат. Найти спільну мову з ним мені легко. Ми думаємо і говоримо однією мовою.

Не секрет, що в театрі імені Кропивницького велика конкуренція. І якщо актрисі 50 плюс, ролі їй дають дуже неохоче. Це можна назвати віковою дискримінацією. Більшість режисерів не хоче брати вікових акторів з досвідом, тому що це для них зайва морока. Такому актору недостатньо сказати роби так або інакше. Особисто я хочу розуміти: що роблю, для чого і як. Але візьміть того ж Лавренчука – він не зважав на вік!

– І все ж повернемось у Театр Сатири.

– Так, за ці роки цей театр піднявся на певний щабель. Він може піднятися ще вище за гарних умов. Ось я про що думаю. Якщо міська влада була настільки прогресивною, що вирішила створити муніципальний театр, то хай послідовно дотримується цієї позиції. Хай бере на себе відповідальність за це дітище. Маю на увазі матеріальне і штатне забезпечення. Маю на увазі окреме приміщення. Якби у нас був більший ресурс, ми могли б більше зробити. Ми не маємо власного «житла», не маємо нормальної гримерки. А коли орендуєш, то господар диктує свої умови і встановлює свої правила. Ми розуміємо, що війна ще не закінчилася. Але ж якось знаходять гроші на дороги, на сквери, на ремонти… Ми усвідомлюємо, що на першому місці потреби армії. Але для того, щоб люди від цього горя і жаху мали хоч якусь розраду, треба звернути увагу і на потреби театру. Адже у Театру Сатири є свої постійні глядачі і навіть, не побоюся цього слова, фанати! Вони добре розуміють, яким трудом дається кожна вистава. В основному працелюбністю і самовідданістю Романа Борисовича, який в цьому театрі майстер на всі руки.

Я дуже тішусь тим, що виходжу на сцену Театру Сатири. Якщо колись, коли я більше грала, мене впізнавали, як актрису театру імені Кропивницького, то тепер мене впізнають як актрису цього театру. Бо в театрі імені Кропивницького я нині граю дуже мало. І це прикро, тому що йому я віддала 45 років праці. А в колективі Романа Бутовського цінують. Це дає наснагу і енергію.

Спілкування з молоддю завжди корисне. Ми разом увесь час у творчому пошуку, прагнемо зробити щось нове. Разом обговорюємо нові проєкти, радимось, іноді сперечаємось, але знаходимо компроміси. Ми партнери. І це створює, так би мовити, психологічну безбар’єрність.