На Кіровоградщині багато років живе й працює тренером із карате стилю дзюндокан кубинський наставник Франциск Кабрера. Нещодавно його вихованці гідно представили Україну на чемпіонаті світу з карате WUKF у Румунії. Там змагалося понад дві тисячі атлетів із 47 країн. Але наша розмова з досвідченим фахівцем вийшла далеко за рамки успіхів його учнів.
– Як ви прийшли до карате?
– У нас на Кубі, де я народився й зростав, ви знаєте, дуже популярний бокс. Мій батько займався й виступав на аматорському рівні. Тож і я починав із боксу і відразу хотів влучати, а про захист не думав і отримав кілька разів по фейсу. Навіть ніс зламали. Так що мені розхотілося займатися. Ну добре, що батьків товариш був тренером з карате. Я пішов туди, сподобалося. Тут окрім фізичної сили, витривалості, техніки мене навчали ще й відповідної філософії, японській культурі сприйняття життя. І це мені прийшлося до душі. Я став займатися серйозно, й як бачите, проніс любов до карате через усе життя.
– А можливості для розвитку та занять на Кубі були?
– Карате на Кубі активно розвивається з 1967 року. Саме тоді за сприяння японського фахівця Масахакі Кахагури та асоціації «Куба – Японія» почали зароджуватися перші організовані секції. Великий вплив на розвиток карате в наші країні справила школа сетокан та стиль дзесінмон (шошинмон), який привіз майстер Хошу Ікеда. Я народився 1964 року, і бум карате припав на роки мого дитинства. У 1970-х роках на Кубі за участю радянських та кубинських інструкторів (зокрема, Рауля Рісо) на основі стилю дзьосінмон сьорін-рю було створено військово-прикладну систему для спецпідрозділів. Спочатку карате розвивалося не як масовий спорт, а як жорстке бойове мистецтво для армії, поліції та агентів охорони Фіделя Кастро. Пізніше карате вийшло за межі закритих відомств. На Кубі з’явилася власна федерація карате, а кубинські спортсмени почали успішно виступати на Панамериканських іграх та міжнародних чемпіонатах. У 70-х та 80-х роках минулого століття кількість бажаючих займатися постійно зростала. Найпопулярнішим був стиль дзьосінмон, а також спортивне куміте і ката.
– А в чому особливості стилю дзьосінмон, який продовжуєте пропагувати й в Україні?
– Це сучасна японська школа карате, назва якої перекладається так: брама нездоланного духу. Вона базується на стародавніх окінавських бойових традиціях і має унікальну трикомпонентну структуру, яка відрізняє її від інших класичних шкіл. Стиль створив 1969 року відомий японський майстер Ікеда Хосю. Фундаментом школи став традиційний окінавський кулачний бій майстра Тьотоку Кіяна, який об’єднував техніки напрямків сюрі-те (швидкість, лінійні атаки) та томарі-те (маневреність, обманні рухи). Стиль унікальний тим, що навчання – комплексне і поєднує три такі обов’язкові дисципліни.
Бойове мистецтво – робота голіруч (удари, блоки, кидки, підніжки), заснована на семи головних традиційних ката (зокрема Seisan, Ananku, Wanshu, Chinto).
Робота зі зброєю – майстерність володіння традиційною окінавською зброєю: жердиною (бо), тризубцями (сай), нунчаками, серпами (кама) та тонфою.
Оздоровлення – ментально-дихальні та мануальні практики, спрямовані на відновлення організму, регуляцію внутрішньої енергії та відновлення після травм.
Наша концепція: карате – не тимчасове захоплення спортом, а філософія життя для розвитку тіла та духу до глибокої старості.
– Чому й коли ви залишили Кубу?
– Я гарно навчався в школі, був відмінником. І подав заяву, що хочу вчитися за кордоном. Моє бажання сприйняли із позитивом. Згодом пройшов курс, де вивчав усі предмети на російській мові, склав екзамени з математики, фізики, історії та отримав можливість поїхати в Одесу, навчатися в технікумі.
– Чому залишилися в Україні?
– Я одружився,1982-го року у нас народилася донька Юлія. Вирішив, що буду жити тут зі своєю родиною. Хоча після закінчення технікуму я попрацював заступником директора лабораторії технічного контролю на Кубі. 1987-го року вступив до Львівської політехніки. Після закінчення вишу, 1991-го року, перебрався в Помічну, звідки родом моя дружина. Ось із того часу живу й працюю на Кіровоградщині. Попри всі негаразди та потрясіння можливості для життя та розвитку в Україні для мене та моєї родини були точно кращими, ніж на Кубі.
– Як розвивалася тут ваша спортивна кар’єра?
– В певний час карате забороняли в Радянському Союзі. Але мені пощастило, коли під час навчання в Одесі я зустрів військових високих чинів, які мали тісний зв’язок із Кубою. Вони мене знайшли та запросили до спільних тренувань, оскільки я мав інструкторський пояс. Це все було дуже таємно. Там, де тепер в Одесі юридична академія, розташовувався спортивний зал, в якому ми тренувалися. Так що з карате я не розлучився.
У Львові мені знову пощастило. Там зустрів грузинського майстра (чорний пояс, восьмий дан) Каху Басілія, під керівництвом якого продовжив удосконалювати власну майстерність. Тоді вже заборону зняли, й ми спокійно тренувалися.
– Розкажіть про ваші спортивні успіхи.
– 1992-го року відбувся перший офіційний чемпіонат України з карате, де я став переможцем. Згодом було багато різних змагань, які я вигравав чи в яких ставав призером. Ми виступали на турнірах у Болгарії, Польщі, Німеччині. Взагалі як спортсмен виступав з 1991-го по 2007-й роки. Найчастіше здобував перші та другі місця. Для мене важливо показувати результат самому, щоб потім вимагати цього від своїх учнів. Востаннє змагався 2007 року на чемпіонаті України серед ветеранів у Донецьку. Тоді здобув золоту медаль у куміте (спаринг) та срібну – у ката (демонстрація технічних елементів). Але тоді вже відчував, що не вистачає реакції та швидкості, які потрібні, щоб не просто змагатися, а перемагати. Тому вирішив зосередитися на тренерській роботі.
– Маєте українське громадянство?
– Ні. Щоб отримати українське громадянство, потрібно було відмовитися від кубинського. А це ускладнювало б поїздки до Куби, де в мене залишилися мама та сестри. Ну ось зараз начебто новий закон прийняли, згідно з яким я таки зможу нарешті стати громадянином рідної для мене України.
– А як же ви, не українець, за збірну Україну на міжнародній арені виступали?
– Зізнаюся, тоді нас особливо прискіпливо ніхто не перевіряв.
– До чого тут довелося довго звикати? Може, до чогось так і не змогли звикнути?
– Та мені майже все легко давалося. Але вживати горілку так і не навчився. Майже не вживаю алкоголю, а широка українська душа іноді вимагає свята. Ну й з початку важко було пояснювати деяким людям, що я можу радіти та насолоджуватися спілкуванням без міцних напоїв. Та поступово люди звикли.
– А коли остаточно вирішили займатися тренерською діяльністю?
– Ну я ще на Кубі потроху починав. Був семпаєм – це помічник сенсея (тренера). Він показує молодшим учням (кохаям), як правильно виконувати техніку, кату та дотримуватися дисципліни. Семпай може вести розминку, допомагати новачкам зав’язувати пояс або навіть підміняти тренера. Ну й тут, в Україні, почав трохи працювати з молоддю. Потім 2006-го року вступив на факультет фізичного виховання ЦДПУ й після його закінчення вже міг повноцінно працювати тренером.
– А чим запам’яталося навчання на факультеті фізичного виховання?
– Ну я на заочному відділенні вчився. Тим не менш, викладачі до нас були все одно вимогливими. Просто так оцінки не ставили. Але до мене вони дуже добре ставилися. А ще тут я навчався разом і подружився з Володимиром Савченком, світла йому пам’ять, який також був справжнім фанатом карате й багато зробив для його розвитку на Кіровоградщині та в Україні. Мені Володимир Васильович багато в чому допоміг.
– Чому перш за все намагаєтеся навчити учнів?
– Не буду оригінальним. Перш за все хочу, щоб вони зростали гарними людьми та патріотами власної Батьківщини. Карате – це ж філософія, яка вчить повазі та самовдосконаленню. Сила нам потрібна перш за все для захисту. А дух переможця потрібно демонструвати на татамі в протистоянні з суперником.
– Якими досягненнями вихованців можете похвалитися?
– Працюю в Добровеличківській ДЮСШ із 2003-го року. За цей час дуже багато юнаків і дівчаток тренував і виховував. Мабуть, потрібно пишатися, що багато з них у важкий час встали на захист власної країни, а деякі хлопці віддали життя за незалежність України. Мої колишні учні приводять до мене вже власних дітей. Тут же не йдеться про видатні спортивні результати, яких досягають одиниці. Головне, щоб вихованці загартувалися, зміцніли й зрозуміли, який життєвий шлях можуть обрати. Звісно, будь-якого тренера радують досягнення учнів. Якщо ж говорити про останні спортивні успіхи, то в минулому році на чемпіонаті Європи в Італії виступали відразу 10 моїх вихованців, які вибороли одну золоту та три бронзові медалі. Ну й на чемпіонаті світу цього року в Румунії Евген Капель став срібним призером у командному куміте серед юнаків у віці 11 – 12 років. Іван Біловодський став бронзовим призером у командному куміте, а Мирослав Буров посів третє місце серед юнаків 13 років у ваговій категорії 55 – 64 кілограмів. Всього тут виступало шестеро моїх учнів. І всіх хотів би похвалити, бо рівень боротьби та конкуренція були надзвичайно високими, й в категоріях змагалися по 20 – 30 учасників.
– А скільки тепер у вас займається вихованців?
– Основна група спортсменів тренується у Помічній, а ще приїжджають діти з навколишніх сіл, зокрема з Піщанобрідської, Липнязької та Добровеличківської громад. Загалом зараз займаються від 70 до 80 спортсменів і спортсменок різного віку. Тренування – кілька разів на тиждень.
– Чи помітили відмінність між сільськими і міськими дітьми?
– Є суттєва відмінність. І перша ознака – це фізична підготовка. Діти сільські – гарно фізично готові. Дуже потужні. Адже в селі потрібно й води принести, й город копати, щось посадити, а потім зібрати, й так майже увесь рік. А в містах – самі все розумієте.
– А участь у змаганнях покладається переважно на батьків?
– На жаль, і в кращі часи на спортивну галузь багато грошей не виділялося, а тепер і поготів. Тому батьки та меценати – наша головна підтримка й опора.
– Як війна вплинула на ваше життя й що ви про неї думаєте?
– Мені важко говорити на цю тему. Перш за все тому, що Куба підтримала рашистьку агресію. Кубинську амбасаду в Києві через це закрили. Тож я нині не маю можливості виїхати до своєї першої Батьківщини та зустрітися з мамою, якій вже 79 років, та трьома сестрами. Я вже їх десять років не бачив. Востаннє був на Кубі ще 2016 року, коли підтверджував свій п’ятий дан. Раніше я складав іспити на Кубі, куди приїздили японські вчителі. В Японію ж їхати – надзвичайно дорого. Ну а взагалі війна на мене вплинула, як і на кожного мешканця України. Це жахлива агресія. Чим можемо підтримуємо наших захисників, тримаємося та віримо в перемогу України. В цей найважчий час я – з країною, яка мені дала майже все в моєму житті.
– Окрім карате чи є ще якісь спортивні уподобання – що дивитися й за кого вболіваєте?
– Як будь-який кубинець, дуже люблю бокс. Як українець захоплююся досягненнями українських боксерів – братів Кличків, Ломаченка та Усика. Усик просто неймовірний. Яскравий приклад для наслідування. Коли в юних спортсменів є такий кумир перед очима, то чого ще можна бажати?
– А в карате на кого можна рівнятися?
– Мабуть на олімпійців. На того ж Стаса Горуну, або Анжеліку Терлюгу.
– І останнє питання чим відрізняться українські діти від кубинських?
– Діти є діти, вони скрізь однакові. Звісно, є мова, є колір шкіри, але ж усі діти хочуть радіти, хочуть, щоб їх любили, хочуть бути щасливими. На жаль, тепер такий страшний час, що наші діти позбавлені нормального дитинства. Але ми просто повинні робити все від нас залежне для того, щоб зробити їх життя хоча б трішечки кращим.
«Під конвоєм, як арештантів»