Відповідає Ян Валетов

Практично з юності він звик публічно відповідати на складні запитання. Спочатку це були телевізійні інтелектуальні ігри, які вимагали величезної ерудиції та блискавичного аналітичного мислення. Потім хобі поступово перетворилося на професію, і тепер він відповідає на найгостріші запитання сьогодення в телевізійних ефірах, у соціальних мережах, на сторінках своїх книг. Ян Валетов – відомий український письменник, публіцист, блогер, волонтер і підприємець із Дніпра

– Дякую, Яне Михайловичу, що погодилися на це інтерв’ю. Якщо ви не проти, пропоную почати не з глобальних питань. Розкажіть про ваш типовий день у Дніпрі.

– Мої дні минають цілком звично, так само, як і до війни. Прокидаюся. Розминка. Сніданок. Нагодувати, погладити кішку. Скласти список справ, якщо його не складено напередодні, призначити зустрічі. Зателефонувати своїм партнерам, дізнатися, що відбувається. Ми під час війни постійно реалізуємо великі проєкти, пов’язані з енергетикою, і важливо бути в курсі всього. Тепер будь-яке будівництво – складне. Не вистачає людей, не вистачає можливостей. Потім – зустрічі. Потім, якщо я не у відрядженні, двічі на тиждень тренування – граємо у футбол уже 15–16 років у складі однієї й тієї ж команди.

Навіщо граю? З молодими хлопцями у свої 63 роки це дозволяє мені почуватися відносно молодим і зняти напругу. Увечері працюю або над статтями, або над книгами, або читаю, іноді дивлюся серіали, спілкуюся з близькими, вони у мене розкидані по різних країнах. Це мій звичайний день. Фактично такий самий, яким він був і 10 років тому. Розумію, що жити треба сьогодні і що іншого життя у нас уже не буде. Те життя, яке було, закінчилося назавжди, і жити сьогоднішнім днем – це правильно. Бо завтра просто може не бути. Щодня граємо в лотерею зі смертю, засинаючи під звуки дронів. Прокидаємося від сирен і реву ракет, від вибухів. Життя таке, яке є, і маєш зробити на своєму місці те, що маєш.

– Незручно запитувати в такий час про творчість, але все ж запитаю: що пишете спекотного літа 26-го?

– Усі п’ять років війни не писав нічого, крім публіцистичних статей. Кілька разів намагався писати прозу, але, на жаль, з цього нічого не виходило. Але нещодавно я все-таки повернувся за письмовий стіл і почав новий роман, який досить давно задумав. Як це завжди буває у мене, задум сильно змінився за минулий час. Що з цього вийде? Ще не знаю, сподіваюся, що я його зумію закінчити. Це буде абсолютно нова для мене річ. Навіть не знаю, як це назвати. Це нібито «Софт Сай-Фай» («м’яка» наукова фантастика – прим. ред.). А ще – це притча і трилер. Загалом, у мене, як завжди, повна жанрова невизначеність, але рукопис у роботі.

– Після «Одіссеї» Нолана хочу запитати вас про численні міфи сучасної України. Чим нас обманюють і чим ми обманюємо самі себе?

– Дуже обширне питання. Спробуємо відповісти якомога коротше. Життя й історія будь-якого народу складаються з міфів. Сприйнятливість цих міфів залежить, загалом, від моралі суспільства. Деякі суспільства сприймають міфи про людожерство, іншим це не подобається. Нині ми перебуваємо на дуже складному етапі – ми у стані війни. Наші міфи стають дедалі жорсткішими й кривавішими. Бо саме таким – жорстким і кривавим – ми бачимо життя, яке нас оточує. Мені здається, що такі зміни, які відбуваються в міфології суспільства, можуть спричинити далекосяжні проблеми. Мені здається, що закінчення війни може навіть поглибити ці проблеми, тому що суспільство, в якому смерть, жорстокість, кров стають звичними, стає терпимим до насильства. Воно незворотно змінюється. Це як наркоманія, за якої у мозку починають вироблятися певні речовини, що створюють залежність. Хоча історія свідчить, що будь-які рани загоюються, як зокрема після Другої світової війни. Суспільство все-таки повернулося до нормального життя. Після деяких потрясінь ми прожили досить багато років у відносному мирі, але людство ніколи не жило без війни. Буквально кілька днів, мабуть, за тисячолітню історію.

Що стосується фільму Нолана, то його слід розглядати як своєрідний експеримент. Це, мабуть, найглибше осучаснення «Одіссеї», яке тільки можна було придумати. Фактично все, що там відбувається, має вкрай мало спільного з твором Гомера. Це сюжет, намальований пунктирними лініями. Після перегляду я подумав: це фільм про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – прим. ред.). Так, тоді теж був ПТСР. Просто він був іншим і ґрунтувався на зовсім інших емоціях та почуттях. Але він був.

Чим нас обманюють і чим ми обманюємо себе? Ну, пропаганда, як відомо, завжди обманює. Якою б доброзичливою до народу вона не була, все одно переслідує свої цілі. Ось останнє, що викликало в мене сумну посмішку: речник наших повітряних військ попросив не згадувати в повідомленнях фразу «не збили жодної ракети». Чудово розумію психологічну причину цього, але розумію й те, що від цього ракети збиватися не почнуть. Ми заздалегідь заплющуємо очі, уявляючи себе «в будиночку». Часто згадую анекдот: не лякайте страуса, бо підлога у вольєрі бетонна. Головне, щоб ми не опинилися в ролі страусів, яких лякають під час повітряних тривог на бетонній підлозі.

Треба все пояснювати суспільству, треба говорити чесно. Це стосується втрат та інших подій на фронті. Це ж стосується подій у тилу. Не буду сперечатися з тим, що далеко не всі люди розумні. Але при цьому я – категоричний противник того, щоб розмовляти з суспільством як із дебілами. Бо якщо розмовляти з суспільством як із дебілами, ми в результаті й отримаємо дебілів.

– Джордж Лукас, творець «Зоряних воєн», застерігав: «Усі демократії перетворюються на диктатури – але не шляхом перевороту». Чи йде Україна цим шляхом?

– Так, демократії справді легко перетворюються на диктатури. Візьмемо, наприклад, знамениту римську демократію, яка перетворилася на диктатуру. Це, мабуть, найвідоміший історичний факт. Існує поняття «виклик часу», є поняття «інструмент». Не для кожної ситуації, в яку потрапляє країна, демократія – найкращий інструмент управління, особливо в критичні моменти. Механізми взаємодії суспільства та держави в демократичному устрої – дуже складні, і оперативність диктатур іноді відіграє вирішальну роль у короткостроковій перспективі. Таке часто буває навіть виправданим, наприклад, під час війни.

Висловлювання про те, що деякі статті Конституції призупинено, викликає у нас різко негативну реакцію, але я не став би робити з цього трагедію, бо, на жаль, іншого інструменту не існує. Це моя особиста думка, я її ні в якому разі не нав’язую. Я – переконаний прихильник свобод і демократії. Але при цьому розумію, що під час війни діють воєнні правила, і, на жаль, зараз Україна з цілком зрозумілих для мене причин наражається на ризики політичної та воєнної поразки. Вона сьогодні – не демократія в повному розумінні цього слова, хоча як громадянин не відчуваю, що мою свободу слова чимось обмежують. Можливо, я просто з цим не стикався. Напевно, Лукас мав рацію. Те, що сталося в пострадянських країнах, у тих самих Росії та Білорусі, у країнах Середньої Азії, наводить на думку про те, що сама ідея демократії може вкоренитися далеко не на кожному ґрунті.

– Письменник – завжди майстер комунікації: із читачами, з опонентами, із самим собою. Оцініть, будь ласка, комунікацію влади з українським народом. Про що потрібно говорити людям?

– Людям завжди треба говорити правду – це моя найглибша переконаність. Я вважаю, що й початок війни міг би скластися інакше, якби нам говорили правду. І ми були б до неї краще підготовлені, і не факт, що вона взагалі почалася б, якби ми заздалегідь почали вживати багатьох заходів. Коли розвідки вже говорили про те, що напад неминучий, ми, як і раніше, намагалися переконати народ, що все добре. І, на мій погляд, це призвело до досить тяжких наслідків.

На жаль, наша влада ще з часів Кучми завжди страждала від недосконалої комунікації зі своїм народом, та й не тільки зі своїм. У нас і зовнішня політика часто страждає від невміння налагодити правильну комунікацію з партнерами або просто з сусідами. Мене дивує, що це відбувається за нинішнього президента, професія якого та його успіхи пов’язані саме з тим ринком, який можна вважати ринком комунікацій. Досить непоганий актор, творець величезної медійної корпорації. Він чудово спілкувався з різними країнами на початку війни. Я вважаю, це був великий успіх. Це було дуже правильно – він враховував особливості кожного з народів, до яких звертався. І те, що Україна отримала такий високий рівень підтримки в перші місяці повномасштабного конфлікту, це багато в чому завдяки вмінню самого Зеленського комунікувати. А ось із власним народом комунікація, особливо останні кілька років, не дуже складається. Нічого не можна побудувати на ненависті, нічого не можна побудувати на брехні, нічого не можна побудувати на нацьковуванні певних груп власного народу одна на одну. Римське «розділяй і володарюй» продовжує діяти в нашій країні в цей дуже важкий момент. Вважаю, з наслідками цього ми будемо стикатися багато років.

– Останнє запитання. Протягом війни ви ведете активну волонтерську роботу. Яка ситуація на цьому напрямку вашої діяльності нині?

– Фактично наразі ми мінімізували волонтерську діяльність. Це пов’язане з тим, що наші основні спонсори зазнали збитків на багато мільйонів доларів через пошкодження великих складів. І ми майже перебуваємо на паузі. Мої хлопці працюють з окремими бригадами за різними програмами з власної ініціативи, фактично без спонсорів, не збираючи пожертви.

Вибачте, я, напевно, не найкращий співрозмовник, особливо зараз, але постарався відповісти вам, принаймні чесно.