На тривалий час він, як то кажуть, зник з радарів. Від нього не надходили повідомлення, фото, відео, і на надіслані йому не відповідав, як було раніше. Раптом виставив пост у Фейсбук: «Три місяці піхотного нуля. Справжній чоловік має відповідати за свої косяки».
Павла Федчишина (ФСПК), командира роти РЕБ, старшого лейенанта, «УЦ» вважає своїм другом. Він неодноразово і охоче давав нам інтерв’ю, коментував різні події, перебуваючи у рідному місті, заходив у гості. Його мовчання викликало тривогу. Нарешті поговорили. Говорив таке і так, що викладаємо його пряму мову без купюр. Читайте. Думайте.
– Порушив дисципліну, за що мав відповісти. Для цього треба було вийти на піхотну позицію. В мене великий піхотний досвід, тому перехід туди для мене не був випробуванням. Я повернувся в те, що добре знаю і розумію. Звання і посада за мною залишилися.
Ми перебували на позиції, яка раніше була ворожою. Щовечора отримували посилку – дроном доставляли те, що замовляємо, – воду, продукти, цигарки, павербанки. Зв’язку ніякого, крім «радійки». Позиція була налаштована на інший бік, що зрозуміло. Ми її перелаштували, убезпечивши себе.
ЗСУ однозначно перемагають ворога по дронах. І добре, що піхота йде порожнем, їй все скидають. Захід на позицію – мінімум десять кілометрів. Пройди цю відстань з повною викладкою! Автомат, звісно, несеш. В середньому на тобі 13 кілограмів. А раніше було 23. Відчуйте різницю. Ще й треба враховувати, що контингент – далеко не молодь. І спини болять, і суглоби.
Ми знаємо, де ворожі бліндажі. Наші скидають туди все, що можна: «вампіри», «Баба Яга», протитанкові міни. Штурм зараз має ознаки добивання. Тобто спочатку розносять, потім добивають.
Рівень підготовки став кращим. Зараз чотири місяці готують. Дають багато добрих знань, але часто бійці не вміють їх застосовувати. Ну таких набирають. В мене на позиції був один, який читати не вміє. Я вважав, що хлопці шуткують. Якось сказав йому, щоб дав яловичу тушонку. А він запитує: «Це з корівкою чи зі свинкою?» Він по картинці визначав, яка тушонка. При цьому він крутий електрик. Ще одному 48 років, в нього і спина, і ноги хворі. Навіщо такі бійці? А ще одному 56. По факту лише два бійця були придатними.
У ворога великі проблеми із постачанням. Росія падає, і вона впаде. Ми на позиції були відрізані від новин. Які новини, коли в тебе лише рація? Коли вийшли, ух-ти! Ми дорогу на Крим перекрили. Стільки всього відбулося!
Триває переозброєння армії. «Калаші» потроху відходять, більше тепер карабіни М4. Гарна річ. Трішки незвично. Я, представник старої школи, звик, що автоматом навіть цвях забити можна. Але карабін легше, простіше в розбиранні. І НРК чудові з’явилися. Дуже допомагають. І обладнання підвозять, і хлопців евакуюють.
Війна не закінчиться в цьому році. Хто про це мріє, забудьте. Не можу не висловитися стосовно ТЦК. Вони ведуть себе, м’яко кажучи, огидно. На якій підставі ви б’єте людей? Чому ви у балаклавах? Соромитеся? Казав, кажу і буду казати: фронтовик ніколи не стане людоловом. Ми воюємо за правову державу, вибачте на слові. А ви представники цієї держави. Так, ми втомилися, нам важко. Але повірте – є люди, не народжені для війни. Набусифікують 30 тисяч чоловік, 20 тисяч з них через два місяці у СЗЧ. Ну навіщо? Є люди, з яких ніколи не зробиш солдатів.
І досить героїзувати армію. Залюбили її у 22-му році. Алкоголіки, наркомани, лудомани, аліментщики. В ЗСУ зараз кожної тварі по парі. Я іноді думаю: чим ми в цій бусифікації кращі за п…рів? Вважаємо себе європейською країною, а таке творимо.
Я вимушений у Кропивницькому носити шеврон «Не бійся, я не з ТЦК. Ця форма зароблена кров’ю». Мені в Ізюмі приємніше знаходитися, бо в цьому прифронтовому місті всі ходять в зеленому. Я пройшовся вулицями нашого міста у шортах і футболці. Наче голий. Моя форма – моя честь. В такій формі загинули мої братики, яких я зберегти не зміг. Це пам’ять і за ними в тому числі. Чому я повинен соромитися своєї форми через якихось тецекашників? Не хочу. Якщо у 23-му я йшов Кропивницьким в цій формі, мене зупиняли і дякували. Зараз все по-іншому. Чому так? В мене сім контузій, простріляна нога, зламане плече.
Мобілізація повинна бути, це факт. Але вона не повинна бути насильницькою. Зараз в армії вірогідність потрапляння в піхоту стала набагато меншою. Величезна кількість рекрутингових центрів. Якщо раніше я казав, що 200 чоловік воюють, 500 їх забезпечують, то зараз 200 воюють, тисячі півтори забезпечують. Це ребщики, енеркащики. Так, в піхоті і було, і є важко. Тому що піхота відвойовує ногами. Доки нога піхотинця не ступила на землю, ця земля не твоя. Ти можеш дронами контролювати хоч до Уралу, але це не наша земля.
Наші втрати зараз невеликі у порівнянні хоча б з 23-м роком. Реально система працює. Так, багато ховають, це репатрійовані загиблі. Я бачу доповіді про втрати, на бригаду в день 2-3 загиблих чи зниклих безвісти. Плюс десять поранених. Коли з’явилася кіл-зона (зона ураження), наші втрати різко зменшилися.
Ми не йдемо помирати. Зараз в пріоритеті не формування піхоти. Піхотні роти наповнені відсотків на тридцять, мабуть. В пріоритеті БПЛА та НРК. Часто хлопці, які потрапляють на фронт, починають панікувати: нас вб’ють. Якщо ви хочете, вас вб’ють. Я звик сам керувати своєю долею. Мене не вб’ють ні сьогодні, ні завтра, ні в цьому, ні в наступному бою. Це слова Кирила Вереса. Великий відсоток наших втрат від недоученості. Якщо ти дотримуєшся базових правил безпеки, ти виживаєш. А якщо ще добре вчився на БЗВП, якщо продовжуєш навчатися… Я вчуся до сьогоднішнього дня.
Боятися армії не треба. Армія – це дзеркало народу. Так, кожен хоче вижити. Люди, які довго воюють, як я, мають дофамінову залежність. Це не ПТСР, це коли ти шукаєш небезпеку. Коли кайфуєш. Мозок людини працює так, щоб кайфувати. Від алкоголю, наркотиків, сексу, влади, грошей – хто від чого кайфує. Ми навчилися кайфувати від бою. Стрілецький бій – мега-кайф. Ніщо з цим не можна порівняти. Навіть якщо мене оберуть президентом країни, не буде такого кайфу, як від стрілецького бою. Особливо коли ти переміг, трофеї зібрав. Як ми кайфували, коли у п…ському рюкзаку знайшли 15 пачок цигарок! Хлопці кричали: «Ми багаті!» Не від 227-ми тисяч рублів, які ми на «общак» здали, а від цигарок. Це нормально.
Маємо таке суспільство, що коли закінчиться війна, тут наступить катастрофа. Є припущення, що путін не припиняє війну, бо боїться, що його м…ки повернуться. Якщо хтось у нас мріє, що військові прийдуть і лад наведуть, то не бажаю такого ладу. Ми чорно-білі. Уявімо, що я став депутатом міськради, і зі мною хтось буде домовлятися, як голосувати. Я йому вухо відріжу. І це я ще емпатична людина.
Маємо армію легіонерів, найманців. Так, ми служимо за гроші. Я люблю свою країну, я патріот. Але гроші – нормальний мотиватор. Уявіть, що буде, коли повернуться люди, які отримували по сто тисяч, а тут отримуватимуть десять. Ще й з комплексами героїв, алкоголізмом, наркоманією, ПТСР і таке інше. Жодні психологи не зможуть допомогти.
Я не уявляю свого життя без армії. І це я виключно цивільна людина, яка не була на строковій службі. В армії нагодують, одінуть, є друзі. І чорно-біле мислення. Є ми, є п…ри. Все зрозуміло. Навіщо зайві кольори? Уявіть таких людей тут. Нас же страхом не візьмеш. Чим можна налякати чувака, який штурмував ворожу посадку? Нічим.
Європейська армія на основі української – прекрасний варіант. Це зараз поступово будується. Наш солдат знає радянську систему, натівську, розуміється на сучасній конвенційній війні. Це унікальний солдат. Європейська армія – єдино вірний вихід.
Про все це говорити можна безкінечно. Я вже другу книжку написав про війну. Коли мене запитують про закінчення війни, я відповідаю, що якби знав, то вже закінчив би її. Замість того, щоб говорити, можна подивитися на дві картини великого українського художника Рєпіна: «Запоріжці пишуть лист турецькому султану» і «Бурлаки на Волзі». І все стає зрозумілим. І цього достатньо.
Запитання без відповіді