Історія військовослужбовця Петра не схожа на ті, які зазвичай потрапляють на шпальти газет. Тут не буде про мужність, звитягу, гарячі точки Донбасу й нагороди. Але це явище настільки типове, показове й абсурдне, що ми не могли пройти повз.
Петро – зі Львівщини, там його й мобілізували в ЗСУ. Нині проходить лікування в одному з медичних закладів Кропивницького, де ми і зустрілися. У мирному житті працював різноробочим, мав своє господарство, захоплювався голубництвом. І з задоволенням розповідає, як їздив по деякі породи аж у польський Гданськ, як з ними брав участь у пташиних виставках по всій країні. То все було колись. Тепер, каже, голуби розлетілися, бо доглядати за ними нікому – господаря немає вдома понад два роки. Тим часом Петро щодня шкутильгає з милицею до розташованого неподалік магазинчика по крупу – підгодовує місцевих пернатих. Мріє, що колись усе ж таки повернеться і до свого голубника.
До війська Петро не рвався. Але і не ховався. Мовляв, негоже сидіти у засідці, коли твоя дитина на війні. Син, ветеринар за освітою, мріяв вступати до медичного, але з огляду на ситуацію в країні доєднався до медичних сил ЗСУ ще до повномасштабної війни, а потім служив на евакуації поранених у найгарячіших точках Донбасу. Та й з іншого боку, Петро розумів, що служити його навряд чи заберуть, бо воїн з нього нікудишній. Огрядний п’ятдесятирічний чоловік, який шкутильгає на ногу і навіть рівно встояти не може, – ще той боєць. Каже, давно вже відчував проблеми зі спиною і ногою: «Ше поки ходжу-рухаюся – більш-менш нормально, але вистояти службу Божу в церкві вже давно не міг». Проте лікувався, як більшість з нас: чимсь мазав, якісь знеболюючі пігулки пив та й усе. Але, як кажуть, такі свідчення до справи не пришиєш. Особливо, якщо це особова справа військовозобов’язаного під час воєнного стану і мобілізації. Паперових підтверджень серйозних проблем зі здоров’ям Петро не мав.
У червні 2024 року чоловіка «підхопив» Самбірський ТЦК. А далі все відбувалося за добре відомою і сто разів описаною схемою.
– ВЛК – то п’ять хвилин. Добре пам’ятаю, що лікарці не сподобалася кардіограма. Представник ТЦК підійшов до неї, щось сказав, мене завернули переробити. Повторна кардіограма вже була нормальна. Потім флюорограма – та й усе. Головний усе підписав. Я попереджав, що маю проблеми зі спиною і ногою. У відповідь почув: «там тебе вилікують, – розповідає Петро.
На «лікування» відправили в добре відому «Десну». Звучить як поганий жарт. Але, за словами Петра, під час розподілу сказали, що він, найімовірніше, піде у розвідку. (169-й навчальний центр «Десна» імені князя Ярослава Мудрого готує військовослужбовців за різними спеціальностями, зокрема і фахівців для розвідувальних підрозділів Сухопутних військ ЗСУ).
На БЗВП одразу з’ясувалося, що служити майбутньому розвіднику доведеться як мінімум без броника. Під найменшим навантаженням його ліві нога і рука починають труситися так, ніби на його плечі накинули з центнер. Через цей однобічний тремор він легко втрачає рівновагу, наприклад, піднімаючись сходами. Таке траплялося і до мобілізації вдома, і в частині, і в лікарнях…
В «учебці» на полігон інструктор возив Петра і ще кількох таких самих воїнів машиною.
– Якщо я йшов пішки, то затримував усіх. Я не один такий там був, хто не міг ходити. До полігона треба було йти кілька кілометрів. В «учебці» лікарів не бачив, але мені сказали, коли потрапиш до частини – там вже лікуватимуть, – продовжує Петро.
Натомість у бойовій частині командир зустрів Петра не з тонометром, а з цілком логічними запитаннями.
– У частині питали: хто тебе взагалі сюди взяв? Набіса ти тут потрібен, якщо тебе на позиції носити треба? Під час чергування на брамі командир мене побачив, то питав у начальника зміни, чи я не п’яний, тому що хода така невпевнена. Але той підтвердив, що я завжди такий. Тоді командир наказав мене замінити, бо там на посту треба швидко рухатися. Після чергувань ми відпочивали у сховищі, там сходи, то я інколи не міг спуститися по них – мене штормило. Спочатку хлопці питали: може, вам погано? Та ні, кажу, то я так ходжу, – розповідає військовий.
На запитання, чи багато вас таких, лише посміхається.
– Не знаю, скільки. Але у нас був хлопець, який у цивільному житті водійське посвідчення не зміг отримати, бо перебував на психоневрологічному обліку. Він так нібито нормальний, воно в нього якимись хвилями наче. Але коли у нього в руках автомат був, то придивлялися за ним.
У частині Петра, як і обіцяли, відправили до лікарів. Там принаймні розгледіли, що він потребує лікування. Повторна ВЛК визнала його обмежено придатним – перевели у тилову частину у Черкаській області.
Коли Петро розповідає про свої небойові мандри всією Україною, можна збитися з пантелику. Такою кількістю переїздів міг би хизуватися хіба що якийсь тревел-блогер. Лікування у Смілі та направлення на операцію до Львова, де йому відмовили, адже не роблять планових операцій через високу завантаженість ургентними пацієнтами з пораненнями. Місячна реабілітація вдома, повернення в частину і знову обстеження-лікування, тепер вже в Кропивницькому. Тепер ходить на процедури і чекає направлення на операцію.
І ось так вже понад два роки чоловік несе службу в лікарняних палатах. І весь цей час рахується в складі своєї військової частини. Підтверджуючи своєю історією існування в Україні двох паралельних армій – реальної й паперової. Тим часом підрозділи задихаються від нестачі людей, тому хтось служить за двох, хтось роками не бачив родину й не сподівається на відпустку, бо замінити ніким…
Що далі? У відповідь наш співрозмовник лише зітхає.
– А що можу зробити? Коли я їх попереджав, вони лише гаркнули у відповідь, що в армії все вилікують. То нехай лікують!
Ірина Нетреба, спеціально для «УЦ».
Знайшов підробіток