З 2024 року перебувала на розгляді в президентській адміністрації петиція про присвоєння звання Герой України нашому землякові Олександрові Жиброву, командирові авіаційної ескадрильї 299-ї бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, загиблому в перший день великої війни. І от минулого тижня, 19 жовтня, на президентському сайті опубліковано указ: «присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» ЖИБРОВУ Олександру Олександровичу – підполковнику (посмертно)». Кореспондент «УЦ» поспілкувався з батьками Героя, Олександром і Тетяною Жибровими. Вони розповіли, як живеться після непоправної втрати, зокрема й про підтримку з боку синових побратимів. Сказали, що передчували: петицію буде задоволено. Вдячні усім, хто клопотав про присвоєння синові найпочеснішого в Україні звання.
Ми познайомилися у середині березня 2023 року, через кілька днів після похорону. Олександр Жибров, прийшовши в редакцію «УЦ», розповів, яким був його і Тетяни Олександрівни син. Олександр Володимирович у минулому – теж військовий льотчик, командував полком. До того, як осісти в Кіровограді, їхня сім’я змінила кілька військових гарнізонів.
– Син засинав і прокидався під шум реактивних двигунів, часто від будинку до злітної смуги було не більше кілометра, – згадував Жибров-старший. – Після дев’ятого класу син записався в ДТСААФ – хотів літати. На канікулах освоював спортивний Як-52, відчув, що це таке – небо, складний пілотаж, стрибки з парашутом. Закінчив школу із золотою медаллю, вступив до Харківського інституту військово-повітряних сил. Горів бажанням якомога більше літати. За розподілом потрапив у частину на авіабазі «Канатове». Початок 2000-х – важкі часи для військової авіації. 2002 року авіаполк у «Канатовому» розформували. Син продовжив служити в інших частинах. Проводилися реорганізації, одна з яких і наблизила сина до улюбленого літака – Су-25 став основною бойовою машиною частини! 2008 року син одружився, через рік у нього з Оксаною народилася донька, Марія-Вікторія, її дуже любив. Попереду було ціле життя. Мріяли, складали плани. Любили подорожувати, хазяйнувати на дачі, це стало улюбленим заняттям сина у ті нечасті вихідні, які мають військові льотчики. Олександрові подобалося приїжджати до нас під час відпусток, ми чекали з нетерпінням – єдиний улюблений син… Тетяна Олександрівна готувала його улюблені страви. У них була єдність душ, розуміли одне одного без слів. Люди однієї крові. Ні дня без дзвінка мамі. Її фото – в портмоне, завжди поруч…
Бувало, ми засиджувалися на кухні допізна, не могли наговоритися, тема – польоти. Це щастя, коли син – однодумець, продовжує твою справу, якій ти віддав 33 роки життя. Я ділився своїм досвідом, іноді намагався застерегти від того, на чому сам часом обпалювався, і мимоволі пишався, що за ці роки він став грамотним командиром і справжнім військовим льотчиком.
За словами Жиброва-старшого, син набував професіоналізму у тяжкий для країни час. В останні роки – постійні ротації: місяць – на лінії зіткнення на сході, місяць – вдома. Олександрові подобалося літати на Су-25 на бойові застосування, освоювати нові види бомбометання, пуски ракет і особливо польоти на гранично малих висотах. Пройшов шлях від старшого льотчика до командира авіаційної ескадрильї на Су-25. Того ранку, коли почалася велика війна, аеродрому постійного базування загрожував ракетний обстріл. Сан Санич, як називали Жиброва в підрозділі, вивів свою ескадрилью на оперативний аеродром, не допустивши втрат у складних умовах, уночі. Жибров-старший знає: агресора приголомшили події першого дня війни, його дивувало, що українська авіація збереглася після ракетних ударів по аеродромах і завдає ударів у відповідь.
– 24 лютого вранці син зателефонував і сказав: «У мене все нормально, але не дзвоніть мені, сам подзвоню». Я – військовий, розуміюся на таких питаннях. Тому коли 25 лютого над будинком дуже низько, прямо перед балконом, пролетів Су-25, у мене не було сумнівів, що це син дає знати: він поряд. Дружина наполягла, щоб я поїхав на місце своєї колишньої служби. Приїхав на аеродром, там повна темрява, оголошено повітряну тривогу через можливий ракетний обстріл. Льотчики – у бомбосховищі, у світлі ліхтариків готувалися до вильоту, уточнювали завдання. Облич не розрізнити. Запитую: «А де Жибров? Де його знайти?» Обернувся молоденький льотчик і, ніби здивувавшись, каже: «Так його вчора збили…» Почувши це, я відчув, що земля пливе з-під ніг… Розумів, що може бути все, але перша думка: «Що скажу дружині?» Добу витримав, потім розповів. В один момент життя зруйнувалося. Син для дружини був цілим світом, її гордістю, її надією, її любов’ю, він платив їй тим самим, був дуже уважним, дбайливим, люблячим сином. Почалися дні очікування, невідомості, сповненої відчаю від власного безсилля. Територію, де збито літак, окуповано. Інформації ніякої. Живий чи ні? Можливо, у полоні? Через два тижні ми отримали підтвердження, що син загинув. У березні жителі окупованої Чаплинки, ризикуючи собою, поховали його в своєму селищі. Того ж місяця президент видав указ про нагородження його посмертно орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. Під кінець 2022 року відбувся обмін тілами, тіло сина доставили в Київ. 10 березня 2023-го його перевезли на оперативний аеродром. Там бригада і попрощалася з підполковником Жибровим. 11 березня був похорон у Кропивницькому. Багато людей, багато квітів, а небо плакало.
Про обставини, за яких загинув підполковник Жибров, йдеться в петиції про присвоєння йому звання Герой України, поданій побратимом Євгенієм Овсієнком: «Пара літаків підполковника Жиброва Олександра була однією з перших в Україні, яка полетіла на пошук та знищення колон противника в якості ведучого групи. Виявивши колону противника на дозаправці, прийняв рішення на атаку з першого заходу, що дало змогу знищити значну частину техніки противника. На виході з атаки помітив велику кількість інженерної техніки для створення переправ та миттєво прийняв рішення на виконання другої атаки, так як розумів, що переправи забезпечать форсування противником Дніпра. Під час виконання другої атаки літак ведучого пари був підбитий ворожим ППО, але Олександр Жибров все ж виконав атаку і, зрозумівши, що літак практично некерований, направив його на залишок колони, після чого спробував катапультуватися. На превеликий жаль, висоти було недостатньо для безпечного катапультування, і наш командир, підполковник Жибров Олександр Олександрович, загинув смертю Героя. Наш командир із честю та гідністю виконав свій обов’язок. Серед його підлеглих є Герої України та лицарі ордена Богдана Хмельницького – основна частина з них мужньо продовжують боротьбу, а інша частина, на превеликий жаль, загинула. Підполковник Жибров Олександр для нас – приклад справжнього командира, відважного воїна та незламного патріота нашої Батьківщини».
Петицію зареєстровано в березні 2024 року. З проханням її підтримати зверталася до громадськості й «Україна-Центр». Також ми просили обласну владу, щоб поклопотала про присвоєння Олександрові Жиброву найвищого в Україні звання. І от нещодавно Жибров-старший в розмові з журналістами «УЦ» зауважив, що знає: цього добивалися як військова частина, де служив син, так і влада Кіровоградщини. Батьки Героя вдячні усім.
За словами Олександра й Тетяни Жибрових, із синовими побратимами вони продовжують спілкуватися і навіть зустрічаються – ті приїздять в Кропивницький у дні народження свого Сан Санича і на кожні роковини його загибелі. І 24 лютого нинішнього року, на четверту річницю, приїздили.
– Був командир бригади і ще четверо. Поїхали разом до могили, вклонилися. Говорили про нашого сина. Усі тільки добре про нього відгукуються. Приємно таке чути, – сказав батько.
– Відчуваємо їхню підтримку. Для нас це важливо, – додала мати.
І про присвоєння синові високого звання Жиброви дізналися від військових – зателефонував командир бригади.
– Побачивши, хто телефонує, я одразу здогадалася, що хоче повідомити про присвоєння нашому синові звання Герой України. Напередодні увечері у мене відчуття виникло, що це ось-ось станеться. Коли ми дізналися про указ, першим бажанням було поїхати до могили, сказати синові, що нагорода є, що його подвиг вписано в історію України. Поспілкувавшись з командуванням, з людьми, які нас підтримують ці роки, ми з чоловіком вирушили на кладовище. Через півтори години були біля могили.
– І я в душі був впевнений, що синові присвоять це звання. Син цього заслужив.
Про своє з чоловіком життя після втрати сина Тетяна Жиброва каже так:
– Біль не полишає. І відчуваю присутність сина щомиті. Син дуже любив нас і всю сім’ю. Дуже тісний зв’язок був. Щодня нам телефонував. Постійна турбота про нас. Біль, який не описати словами. Так і живемо.
Синовій дочці, Марії-Вікторії, – майже вісімнадцять. Вона з матір’ю нині у Львові, перебралися туди з Миколаєва. Для мене й чоловіка важливо, щоб Марія-Вікторія пам’ятала про свого тата. Це – найважливіше. Тато її сильно любив. Марія-Вікторія розповідає про тата друзям, поділилася й новиною про присвоєння йому звання Герой України. Пишається ним.
На президентський указ відгукнулося командування Повітряних Сил ЗСУ. У його повідомленні у Фейсбуці наголошується, що головний спадок комеска Жиброва – виховане ним покоління асів. Саме в нього вчилися Ростислав Лазаренко, Данило Мурашко, Вадим Благовісний, Єгор Середюк, які стали Героями. «За цією молоддю наше майбутнє», – казав Олександр Жибров.
В очікуванні листопада