«Нація»: смерть і відродження

13:40
0
852
views
Фото Олега Шрамка, «УЦ»

Велику театральну сцену фестиваля в Кропивницькому було відкрито легендою – виставою «Нація» за книгою письменниці Марії Матіос у постановці Івано-Франківського академічного музично-драматичного театра.

Шанувальники з нетерпінням чекали на спілкування з самою Марією, яка мала приїхати на фестиваль. Але, на жаль, письменниця захворіла напередодні. Свій привіт кропивничанам вона передала в листі, який зі сцени зачитав режисер спектаклю «Нація» Ростислав Держипільський. Він люб’язно згодився на інтерв’ю для «УЦ».

– Вперше «Націю» було поставлено у 2010 році, сім років тому. Як, на вашу думку, вона сприймалася тоді? І як змінилося її сприйняття після переламного 2014 року?

– Новели, які увійшли в роман «Нація», насправді є універсальними, і коли почалися трагічні події 2014 року, в них зазвучали нові смисли. Ті частини вистави, які раніше не звучали, почали звучати по-новому, зачіпати ті струни душі глядача, до яких не торкалися раніше. Причому іноді це настільки незвично, що навіть актори говорили: «Нам страшно це грати». Там, де раніше не було нічого, з’явився біль. Але не варто цьому тішитися, бо це – велике випробування, це біль народження нації. Ми маємо пройти через перезавантаження нації і при цьому врахувати ті помилки, які зробили в минулому.

– Ви одними з перших приїхали з гастролями на звільнені у 2014-му від сепаратистів території Луганщини. І там вас зустріли з одного боку – оплесками, а з іншого – «Градами». Які враження залишила у вас та поїздка?

– Їхати туди було і страшно, і небезпечно. Але всі розуміли: якщо ми не воюємо з автоматами в руках, ми маємо виступити своєрідним духовним фронтом. Першу виставу ми грали у Сватовому, і це було страшно, оскільки ми взагалі не знали, якою буде реакція глядача. А глядач був специфічний, було багато людей з «ополченія», були ті, хто повоював на тому боці фронту й навіть отримав поранення. Вони приходили насамперед «пасматрєть на живих бандерів», як вони самі казали. Ці люди мають загострене сприйняття, і в цілому атмосфера була досить важкою. Але згодом сприйняття змінилося: «Мы не знали, что у вас такое было. А у нас сейчас такое». Вони зрозуміли, що серед «бандерів» такі самі люди, що пережили схожу трагедію. Мені під час тих гастролей довелося поспілкуватися з одним комбатом, і він говорив: «Розумієте, ми з автоматами можемо зайняти територію, але не можемо змусити людей нас полюбити. Ви приїхали й перевернули їхній світ». Тож я сам бачив, що мистецтво подекуди є сильніша зброя, ніж гармати. У Сєвєродонецьку по закінченні вистави майже весь зал вийшов до нас на сцену, люди просили: «Приїжджайте ще». І ми розуміємо, наскільки важливо тримати з ними зв’язок – люди роками були зомбовані, але в душі в них є вакуум, який ніяка пропаганда не заповнить. Цей вакуум має заповнити справжнє мистецтво, українське мистецтво. Тоді вони повернуться до нас.

– З початком війни деякі театри у своїх виставах, що торкаються національної тематики, вносять зміни, наприклад, змінюють промову одного з героїв. У «Націю» вносилися такі зміни?

– Ми нічого не змінювали. Навпаки, те, що було придумане одразу, стало ще гострішим. Ще гостріше сприймаються головні образи вистави – це ляльки-мотанки й труна, що стає колискою.

– Труна, яку героїня ладнає для самої себе!

– А хіба наша нація зараз не робить того самого? Ми не винесли уроків перших днів незалежності, не винесли уроків помаранчевого Майдану. І зараз є загроза повторити ті самі помилки, ми не робимо тих кроків, які треба зробити.

– Як з’явилася ця ідея – вивести героїв на сцену в образі ляльок-мотанок? Це виглядає затишно й моторошно водночас…

– По-перше, лялька-мотанка – це оберіг. Крім того, ідея ввести цей образ у п’єсу з’явилася, коли я почув такий вислів: мотанка – то є посередник між живими людьми й тими, хто вже пішов, або ще не прийшов у цей світ. Цей образ також говорить, що люди на сцені – українці, що потрапили в жорна історії й опинилися по різні боки барикад. До того ж ми придумали цих ляльок вагітними – це символ того, що нація має народитися. Народитися з минулого, з болю й крові. Маю сказати величезне спасибі Наталі Половинці, яка займалася пісенною режисурою вистави, – саме вона використала ірмоси, старовинні українські духовні напіви. Завдяки ним це не просто п’єса – це молитва.

Фото Олега Шрамка, «УЦ»

«Нація» на сцені театру ім. Кропивницького насправді справила надзвичайно сильне враження. У неї увійшли три новели з роману Марії Матіос – «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене» та «Вставайте, мамко». Антуражем всіх розповідей є історичний період другої половини 40-х років на Буковині, час приходу на вільні гуцульські землі радянської влади. Але суттю є боротьба людини проти великого зла, яке вимагає забути своє коріння й покинути рідну землю, а за відмову – катує й позбавляє життя. Вистава досить складна в образному й навіть суто технічному виконанні – з початком кожної новели декорації рухаються по колу, а в кутку вагітна Мати на верстаті збиває домовину. Збиває протягом всієї п’єси. Іноді важкий стукіт молота по дереву вривається в дію на сцені, нагадуючи про смерть і біль. Про смерть говорить і Юстина – та, яку за її мудрість було прозвано Соломоном. Але надзвичайно образна й жвава її мова ніби заспокоює, навіть розраджує глядача в проміжках між новелами. Юстина говорить про смерть, як про річ звичну, навіть буденну. Вона готується до цього моменту майже все своє життя. Але труна, яку майструє Мати й у якій помирає в останній з новел, перетворюється на колиску.

По закінченні спектаклю одна з його глядачок – вчителька з української мови й літератури за фахом – висловила своє враження: «”Нація” проїхалася по мені, наче танк. Хоча я читала роман і в цілому знала, чого чекати. Сильна річ».

Творці спектаклю визначають жанр «Нації» як драму-реквієм. Але за напругою й кількістю болю в кожній новелі вона, на мою думку, все-таки ближча до трагедії. Після її перегляду ще довго відчуваються спустошення й туга. І в голові весь час дзвенять слова фельдшерки з Омська, що намагається врятувати знекровлену Юр’яну: «Кровь не имеет нации»…