Нове театральне життя Олександрії

16:04
0
307
views

Реставраційні роботи в приміщенні Олександрійського театру продовжуються, що особливо важливо в світлі історії та розвитку театральної справи, оскільки цей театр тісно пов’язаний з корифеями української сцени ніяк не менше, ніж театр ім. Кропивницького обласного центру.

 

«УЦ» розповідала про історію цього театру, особливості приміщення та хід реставраційних робіт у матеріалі від 25.07 цього року. Ми зв’язалися з керівником будівельників Дмитром Ретьманом, і він повідомив, що роботи тривають у стабільно високому темпі: «Вже закінчили найскладніший етап, тобто позолоту глядацької зали, вийшло дуже гарно. Зараз ми закінчуємо укладати підлогу глядацької зали, після чого настелимо ковролін, і можна буде монтувати крісла. 2-го жовтня розпочали настил сцени, усе із шпунтованої дошки. У переобладнаному партері будуть стояти крісла таким чином, що кожне наступне буде на 60 см вище за попереднє. Прокладено електромережу, очікуємо на освітлювальне обладнання, потім почнемо його монтаж. Зараз займаємося укладанням облицювальної плитки в побутових приміщеннях, крім того, тривають фарбувальні роботи, а з 7-го жовтня розпочнемо прокладати водо-каналізаційні комунікації на вулиці, де вже демонтували одне допоміжне приміщення. До Нового року, як і передбачено, плануємо закінчити всі роботи».

Але це ще не все. У матеріалі «УЦ» йшлося про неприпустимість втрати автентичних предметів театрального обладнання, зокрема й люстри, яку було вирішено замінити на абсолютно нову. Так от, це рішення було переглянуто на користь реставрації «рідної» латунно-бронзової люстри, яка світила в театрі ще з часів першої перебудови на початку 1900-х років. Цікаво, що практично одночасно з цією інформацією ми отримали відомості від архітектора Раїси Ковальової стосовно тієї першої перебудови театру в Олександрії. Газета «Голос Юга», грудень 1907-го року, розділ «Александрийская жизнь»: «С удовольствием отмечаем тот факт, что театр перешел в руки нового владельца, господина Чибисова. В беседе с нами г. Чибисов заявил, что на театр он смотрит не как на средство наживы, а что он любит это дело и принимает все усилия к тому, чтобы поставить наш театр на должную высоту. Он ассигнует 10 000 рублей на крупный ремонт театра, чтобы сделать его потом в совершенно исправленном виде, а не в виде хлева, как он сдается теперь. Приветствуем такое благое начинание, ибо в нем есть залог будущего процветания нашего театра». Підпис – «Кресло № 25».

Тобто тепер ми знаємо, що перебудову олександрійського театру розпочали не раніше 1907-го року, але театральне життя буяло як в старому, так і в перебудованому приміщенні, про що свідчать рецензії цього ж автора – «Крісло № 25», причому досить дошкульні, як на наш час. Наприклад, він пише про вдалий бенефіс Г. Ушакова, який зібрав 300 рублів, але от «другая пьеса прошла с меньшим успехом, т.к. артистка Силина-Тонская буквально скомкала роль», «У госпожи Силиной-Тонской опять не хватило простоты в игре. К чему эта вечная порывистость в движениях и чрезмерное кокетство?». А ось і про гастролі української трупи: «Репертуар наших гостей украинцев весьма разнообразен. Вчера гопак и пение, сегодня игровая оперетка, завтра идейная малороссийская пьеса “из новых”, а послезавтра – захватывающая русская драма. Бенефис Ф. Левицкого прошел с аншлагом», «Вчера состоялся последний прощальный бенефис г-жи Квитко, идет оперетка “Черноморцы”».

Федір Левицький – фактично представник театру корифеїв, народився в Новоукраїнці, у театр його запросив сам Кропивницький, потому грав у трупі Марка Лукича, пізніше – Миколи Садовського. Мав власну трупу, працював у театрах радянської України, помер у 1933 році. Але, як бачимо, навіть корифеї не особливо переймалися чистотою репертуару й грали більше російських творів, ніж українських, або, як пише кореспондент: «идейных, из новых». Очевидно, що такою була кон’юнктура театрального ринку що в Одесі, що в Єлисаветграді, що в Олександрії, де частими гостями були рідні брати Тобілевичі – сценічні імена Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський та Панас Саксаганський – та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті.

Цікаво, що з роду Тобілевичів вийшли не лише театральні діячі. Олександрійський краєзнавець і нащадок цього роду Богдан Тобілевич пише, що в Олександрії постійно жив ще один брат Тобілевич – Петро Карпович Тобілевич, але він був державним службовцем, чиновником поліції, служив в Єлисаветграді, Новомиргороді та заступником начальника Олександрійського повітового поліцейського управління, якому була призначена «усиленная пенсия». У щотижневій газеті «Елисаветградские новости» від 16.09. 1904 року він пише з приводу некролога батька братів Тобілевичів Карпа Тобілевича: «В этом некрологе сказано, что покойный был неграмотный крестьянин. Считаю необходимым разъяснить, что отец мой был хорошо грамотен и даже в совершенстве знал церковно­славянский язык. К крестьянскому сословию никогда не принадлежал. т.к. прадед мой был таможенный казначей в Златополе». Помер Петро Тобілевич в Єлисаветграді від сипного тифу у 1908-му році.

Зовсім скоро в театрі Олександрії засяє автентична люстра, яка світила як глядачам, так і корифеям, які будуть незримо присутні в улюбленому театрі. Мабуть, пора повернути на вулиці Олександрії імена братів Тобілевичів. Можливо, ми близькі до цього, бо нещодавно іменем видатної театральної діячки Марії Заньковецької назвали вулицю в театральному місті, де вона часто виступала на сцені місцевого театру.

Сергій Полулях, «УЦ».