Бажання розправитися з полоненими не було

11:08
922
views

– Не помітно, що я поранений? – сміється Станіслав, зустрічаючи мене в лікарні. Не знаю, що йому сказати, бо й справді не видно нічого такого. Станіслав обіцяє і показати рани, і розповісти, за яких обставин отримав їх.

Станіслав розповідає, що він з Харківщини, а в Кропивницькому навчався в технічному університеті. 2011 року, перевівшись на заочне, уклав контракт про службу в ЗСУ. Тоді йому виповнився 21 рік.

2014 року Станіслава відрядили в зону АТО. Воювати.

– Війна – неприємна річ. Але мені подобається бути військовим. І холод, і голод можна стерпіти. Або виконуєш поставлені завдання, або зосереджуєшся на труднощах…

Забезпечення війська на початку російсько-української війни він оцінює так:

– Порівняно з Америкою чи Канадою забезпечення було погане. Але воно було. Пайки були. Більше ми страждали від незадовільної логістики. Коли твою групу направляють виконувати завдання на дві години, ніхто не бере ні спального мішка, ні сухпая. А виконання завдання затягується на кілька днів, тож доводиться викручуватися.

2017 року Станіслава контузило.

– Це сталося, коли ми виконували бойове завдання. Мінно-вибухова травма. Опритомнівши, попросив у командира двох людей, щоб із ними знищити покидьків, які стріляли по нас. Злий був, помститися хотілося. Згодом шок пройшов. Мене направили в госпіталь у Дніпрі. Медики констатували: зміщення шийних хребців. Це призвело до певної втрати функціоналу. Повернувся в цивільне життя. На той час закінчив університет, здобув спеціальність «інженер-конструктор машинобудування». Працював на «Червоній зірці», на інших підприємствах. З 25 лютого 2022 року – знову у війську. Зарахували як такого, що належав до оперативного резерву.

Чи вірив західним політикам й експертам, які попереджали про великомасштабне вторгнення? На це запитання Станіслав відповідає так:

– Насправді повномасштабна війна почалася 2014 року, але з активної форми перейшла в позиційну. Що стосується 24 лютого 2022 року… Значна частина суспільства відмовлялася вірити, що це станеться. А в України вісім років було, щоб підготуватися до відсічі, зокрема накопати ровів протитанкових. Я особисто не сумнівався, що Росія піде на це. Думав, це станеться ще восени. Готувався. У сім’ї провів роз’яснювальну роботу: як поводитися при артобстрілах, тривожну валізку зібрав. За своїм військовим фахом оновлював знання.

В яких місцях і з якиaми результатами захищав нас на теперішньому етапі війни – про те Станіславу розповідати не можна. Щоправда, сказав, що довелося ворожих солдат у полон брати, при цьому не відчував бажання розправитися з ними.

– Емоції заважають мислити. Врешті-решт, воювати – це моя професія.

Інформацію в мас-медіа про виснаження російської армії, про допотопне її озброєння (ми так цьому раділи!) Станіслав оцінює критично:

– Справді, більшість їхньої техніки – застаріла. Наприклад, Т-62 (випускався в СРСР з 1962 року по 1975-й. – Ред.). Але він оснащений 120-міліметровою гарматою, майже такою ж, як і новіші Т-72, Т- 90. У нас же теж не скрізь «Оплоти» (сучасний український танк. – Ред.). За кількістю зброї й техніки росіяни переважають, це загальновідомо. У них є добре підготовлені й оснащені підрозділи, зокрема засобами радіоелектронної боротьби. Вони в це великі кошти вклали. Не можна недооцінювати ворога.

Разом з тим Станіслав переконаний, що українські військові цілком забезпечені найнеобхіднішим:

– Коли приходиш на службу, тебе забезпечують формою, спальним мішком. Звісно, український «піксель» поступається американському «рейнджеру». Але навіщо стояти в «рейнджері» на блок-посту? У розвідці така форма потрібніша. Крім того, наші військові мають непогане грошове забезпечення.

На політичні теми, за словами Станіслава, серед військових сперечатися не заведено – це не додавало б колективу злагоди.

– Нас більше хвилюють такі речі, як прийняти душ, постригти нігті. Звичайні людські потреби. Коли немає води – обтираємося вологими серветками.

А ще він помітив, що на війні й хвороби не беруть:

– Буває, промокнеш до нитки, висохнути до пуття немає можливості – і ніякого тобі нежитю. А в мирному житті зліг би з ангіною.

Далі військовий розповідає, за яких обставин його поранено:

– Це було 22 березня. Ми виконували певні завдання, пов’язані з розвідкою. Ворожі безпілотники нас засікли. Коли ми поверталися, нас накрило з «Граду». Ракета пробила капот нашої машини, але не розірвалася. Це нас і врятувало. Ми – з машини, лягли на узбіччі, бо не було де сховатися. Тим часом обстріл продовжився. Недалеко розірвалися ще дві касети. Осколки мені – в ноги, хлопців теж поранило. Майже одразу я піднявся, помацав себе: наче можу бігти. Побіг… Згодом нас госпіталізували. Якийсь час я пересувався на милицях. Тепер обходжуся без них, але лікування ще не закінчилося. Ось дивіться…

Станіслав показує на смартфоні, як його оперують в лікарні: хірург виймає зі стегна осколок.

– Бережу його. Все-таки пам’ять. Ну, мені на перев’язку…