«Першим їхнім бажанням було прийняти душ і виспатися»

11:54
639
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Прибувши в комунальний заклад «Обласний соціальний центр матері і дитини», ми не одразу потрапили до директорки – Інна Жолобова саме приймала іноземців. Скориставшись цим, ми оглянули ошатне подвір’я  закладу – з клумбами, лавками, ігровим майданчиком. Нарешті іноземці залишили заклад, й Інна Жолобова веде нас до свого кабінету.

 

Дорогою розпитуємо Інну, як очолюваний нею заклад став одним із місцевих центрів прийому переселенців.  Відповісти їй не дає телефонний дзвінок.  Директорка розказує комусь, як дістатися до закладу.

– Їде гуманітарна допомога з Румунії, – каже вже нам через хвилину. – Починаючи приймати переселенців, ми опублікували оголошення про свої потреби. Благодійники відгукуються до цих пір.

Перед тим, як розповісти про роботу центру в воєнний час, Інна Жолобова пояснює, яке його призначення:

– Даємо притулок жінкам з малими, до півтора року, дітьми та вагітним на сьомому – дев’ятому місяцях, які опинилися у складних життєвих обставинах:  немає де жити, постраждали від домашнього насильства тощо.  Наше, персоналу, завдання – подбати, щоб вони не тільки не відмовилися від дітей, а й навчилися обходити їх і самостійно господарювати. Ті жінки, які більш відповідальні, відкладають з «дитячих», щоб вирішити житлове питання. Їм допомагаємо підшукувати хати в селах. От і одна з теперішніх підопічних подала мені заяву з проханням брати на зберігання гроші, які відкладає. За них хоче відремонтувати хату. Закладу невдовзі виповниться 10 років. За цей час надано допомогу 161 жінці.

Далі – про діяльність центру після 24 лютого. Коли почалася велика війна і ніхто не міг сказати напевне, що в Кропивницькому відбуватиметься наступного дня, Жолобова порадила підопічним шукати більш безпечних місць. 4 жінки з дітьми евакуювалися. Вільні кімнати знадобилися для розміщення співвітчизників, в міста й села яких увірвалася війна.

– Ми повідомили в Інтернеті, що можемо давати нічліг таким людям. Зазначили й про спеціалізацію закладу. І невдовзі сюди почали прибувати  з Маріуполя, з Харкова, з Дергачів, із Запоріжжя, з Волновахи, зі Снігурівки, з Лисичанська, з Херсона та багатьох інших міст і сіл зі сходу та півдня України. Зверталися не тільки жінки з малими дітьми. В основному приїжджали на власних авто. Багато машин – з такими пошкодженнями, що не вірилося, що стільки проїхали. Одні люди залишили домівку, злякавшись звуків вибухів. Інші виїхали, бо загарбники зруйнували  житло. Була тут  пара з Волноваського району, у квартиру яких влетів снаряд, а жінку ще й поранено, в нас їй робили кілька перев’язок. Була жінка із сином, які, вибираючись з Маріуполя (ще до «зелених коридорів»), втратили машину – підірвалася. Кілька днів вони ішли полями, поки не натрапили на громадський транспорт.

Щодоби ми приймали з тридцять людей. Першим їхнім бажанням було прийняти теплий душ і виспатися. Матраців і постелі, які були в закладі, виявилося недостатньо, тому приймали їх від благодійників.  Хто не мав їжі, того ми ще й нагодували.  Харчами допомогли волонтери. І в дорогу давали переселенцям продовольчі набори та засоби гігієни. Велика біда виявила потужні гуманітарні можливості нашого невеликого закладу. Центр, розрахований на десятьох жінок з дітьми, з початку березня прийняв близько 300 людей, які рятувалися від війни.  

– Коли люди залишають центр, ваші стосунки обриваються?

– Тих, хто залишився в Кропивницькому, іноді зустрічаю на вулицях. Завжди привітаємося, перекинемося словом. Стосунки між нами – теплі. Ті, що поїхали далі, теж не забувають нас. Пишуть, що в них – усе добре. Не завжди розумію, від кого повідомлення, бо ж пройшло через центр багато…