«Хочу повернутися в український Мелітополь. Тому й плачу туди за комуналку»

11:10
671
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Ганна – переселенка з Мелітополя, загарбаного росіянами. У Кропивницькому займається волонтерством – шиє речі для військових у майстерні освітнього закладу. Й дочку Арину залучила. Там з Ганною й познайомився кореспондент «УЦ». Вона розповіла про початок війни, про життя в окупації.

– Прокинулася від вибухів. Вийшла на балкон. Побачила заграву на аеродромі, це поряд з нами. Кажу Арині: «Вставай, війна». Вибігли надвір. Там на лавці і просиділи до ранку, – такою Ганні запам’яталася ніч на 24 лютого.

Захопленню Мелітополя передували бої за стратегічні об’єкти. Снарядами руйнувалися житлові будинки. Ті дні Ганна з дочкою провели в підвалі друзів.

– Приємно, що там усі наші зібралися.

«Наші» – це про земляків, які за Україну. Бо, за словами Ганни, у Мелітополі трохи є й «ватненьких».

Далі вона побачила ганебну поведінку частини мелітопольського населення.

– Здається, 28 лютого, рано-вранці, окупанти відчинили магазини і сказали людям, щоб брали усе, що треба. Маргінали й кинулися. Тягли й з «АТБ», й із «Сільпо», і не тільки. Елітні напої, стільці, телевізори, будматеріали… У підвали під магазинами полізли, де склади. Моя мала дивувалася: як же це так? Та й сама знаю, що більшість мелітопольців – не такі. Молодь у нас – чудова. Але в сім’ї – не без виродка. Росіяни спровокували ницих людей. Використали їх як картинку для свого ТБ.

Ганні відомо про переслідування окупантами в Мелітополі проукраїнських активістів. А один її знайомий постраждав тільки за гуманітарну допомогу землякам.

– Приятельки чоловік торгував розливним пивом з кіоска. Коли увійшли росіяни, роздавав пенсіонерам пакети з їжею. Три тижні роздавав. Потім його забрали. Минуло 45 діб, і невідомо, де він. Жінка ходить в комендатуру, а там сміються. До сусідки теж прийшли, з автоматами. Кудись її возили. Хоча вона – звичайна жінка. Політикою не займалася. А одну активістку вкинули в автозак, вивезли за місто. Вона їм допекла: підходила і на вухо казала: «Хлопці, їдьте додому, вас тут повбивають». Потім вона пішки тридцять кілометрів йшла до міста. У лютому, в холод.

Ганна теж надивилася на загарбників.

– Їдемо в маршрутці. На блок-посту зупиняють. Шибздики, маргінали. Самі нібито – з «деенера». А поводяться як господарі життя, крутих удають із себе. І скрізь їм «Азов» ввижається. Бояться. Шукають причетних. Багато поводяться «до безобразия вежливо». Гидко дивитися. Бо насправді дикі. Місто наше – невелике, але європейське. Перед війною відкрито шикарну льодову арену. Побудовано палац водних видів спорту. Гарні дороги, тротуари, фонтани, все новісіньке. В парку – лебеді. Окупанти це як побачили… «Хотим здесь жить», – кажуть. А прапорів порозвішували! Спочатку – Росії, потім – ДНР, ЛНР. Кадирівці розвісили свої. Тепер скрізь – червоні прапори. Цей колір об’єднує всіх ненормальних. Та не такий страшний ворог, як свої з ОПЗЖ. Повилазили з усіх шпарин.

Повсякденні реалії окупації Ганна описує так:

– Росіяни свої магазини повідкривали. Приймають рублі й гривні. Одразу російський товар пішов. Бо наші нам нічого не привозили. Ми – відрізані. А їсти ж хочеться. Ожила стихійна торгівля. Селу ж треба реалізувати продукцію. Раніше возили і в Запоріжжя, і в Харків. Дуже подорожчали засоби гігієни для жінок. Те, що коштувало 16 гривень, стало по 200. А памперсів немає зовсім. Щодо пенсій. Без грошей опинилися ті, хто не має банківської картки і отримував пенсію на пошті. Та й з картки немає де зняти готівку. Доводиться звертатися до міняйл-валютчиків. Переказуєш йому через веб-банкінг гроші, він повертає готівкою, вираховує собі 30 відсотків. Мобільний зв’язок в Мелітополі то є, то немає. А інтернету немає зовсім. Газ, вода є.

За словами Ганни, вибиратися з рідного міста вона вирішила заради дочки.

– Арина – за Україну дуже. Їхній весь клас такий. Вчителі правильно виховали. Арина як бачила російські БТРи на вулицях, її колотило. І я підняла на вуха знайомих, щоб допомогли виїхати. Нас взяла одна сім’я. Шостого квітня виїхали о шостій ранку. Речей взяли мінімум. Свої профілі з Фейсбука повидаляли – щоб не причепилися на блок-посту. У Запоріжжі нас зустріли волонтери, поселили в дитсадку. Там дізналися, що в селі недалеко від Кропивницького є житло для біженців. Сюди добралися евакуаційним поїздом. Жінка, яка нас приймала, сказала: «Навіщо вам те село? Давайте до мого сина, в приватний будинок у місті». Оселилися в нього. Грошей він не хоче брати. Я їсти готую, прибираю. Тут Арині 16 років відзначили. Вона закохалася в Кропивницький. Ні в Польщу, ні в Німеччину не хочемо. Хочемо повернутися в український Мелітополь. Плачу за комунальні послуги, якими не користуюся, – абонплату в Мелітополі давно введено. Ненормальна, скажете. Але в нас кооперативний будинок. Не хочеться, щоб кооператив загнувся…