Марина Дубінка, уродженка села Доброго, що на Вільшанщині, на початку війни з дітьми та племінницею виїхала до Болгарії. Марина викладає в Кропивницькому фаховому коледжі харчування та торгівлі. Виїхавши, роботу в режимі онлайн не припиняла. Про перебування в Болгарії розповіла по телефону.
– Пані Марино, коли ви виїхали до Болгарії й чому саме туди? Адже більшість українців поїхали до Польщі.
– Я – з вільшанських болгар. Коли чоловік і мої батьки вирішили, що їм буде легше, якщо я та діти будемо в безпеці, з вибором країни проблем не було. У другій половині березня я з синами (14-ти та 8-ми років) та чотирнадцятирічною племінницею поїхали до Болгарії. Маю багато знайомих, які запропонували приїхати до них, сказали, що прихистять. От ми й рушили.
– Де вас розмістили? Як ви спілкуєтеся? Є мовний бар’єр?
– Поселили в готелі – за програмою болгарської сторони, розрахованою на біженців з України. А болгарську я знаю з дитинства. Моя бабуся – болгарка, говорила виключно болгарською. Українську вона розуміла, але не розмовляла. Мова, яку я знаю, трішечки відрізняється від тутешньої, але я легко все виправила, надолужила свої знання. Тепер допомагаю співвітчизникам орієнтуватися.
– Як болгари ставляться до українців? Що кажуть про війну?
– Дуже добре, тепле ставлення до нас. Усіх приймають, годують. Правда, годували протягом трьох місяців – також за програмою. Робили все можливе, щоб покращити наш моральний та фізичний стан. Українці, які мають якісь потреби, звертаються до Червоного Хреста, там видають побутову хімію, одяг, кому що потрібно.
А про війну кажуть, що це війна не тільки Росії проти України. Багато хто вважає, що Америка все це спровокувала і продовжує провокувати. Така їхня думка.
– Ви, українці, спілкуєтеся між собою? Підтримуєте одне одного?
– Аякже! З тими, з ким прожили поряд у найскрутніші три місяці, підтримуємо зв’язок. Є групи в соцмережах, де ми спілкуємося, щось радимо, допомагаємо.
– Школи, садочки відкриті для українських дітей? Як ваші хлопчики навчалися?
– Мої діти закінчили навчальний рік зі своїми однокласниками онлайн. Я за цим ретельно пильнувала, і вони добре закінчили, не пропускали уроки. А влаштувати дитину в болгарську школу чи садочок дуже важко. Крім мовного бар’єру, треба пройти низку випробувань.
– Я знаю, що ваш син брав участь у мистецькому конкурсі…
– Так, Сергій Осадчий, який на Кіровоградщині очолює об’єднання болгар «Нашите хора», зателефонував мені, розповів, що в Болгарії буде конкурс, і порадив взяти в ньому участь. Це був міжнародний фестиваль дитячої творчості, учасники співали, танцювали, малювали. Мій молодший син Ілля малював і посів перше місце.
– А що він намалював?
– Те, що бачить. Тема малюнку була «Болгарія моїми очима». На малюнку Іллі – море, катер, гори. На горі – український та болгарський прапори. Йому подобається, що болгари з українцями товаришують, що нас прийняли, і через малюнок передав свою вдячність.
– Я не запитала, в якому місті ви живете.
– Золоті Піски, біля Варни. Я тут вже була – зі своїми студентами на практиці.
– Як курортний сезон цього року?
– Дуже мало туристів. Болгари скаржаться, що немає відпочиваючих. А погода гарна. Дощ – рідко, можна відпочивати. Але діти дуже хочуть додому, я хочу додому. Ми обов’язково повернемося. Брат, племінник – на фронті, переживаємо. Хочеться, щоб все це закінчилося.
№17 (1586)