Минулого року на зустрічі з однокурсниками ми традиційно вирішили десь «посидіти». Обрали кафе на вулиці Театральній. До нашого гурту підійшов офіціант, представився: «Мене звуть Олексій. Протягом цього вечора я буду з вами». До фіналу нашої зустрічі він знав усіх по іменах і хто звідки приїхав. Про таких професіоналів кажуть: «людина на своєму місці». Ми поговорили з Олексієм Батуріним про ставлення до професійних обов’язків, досвід, плани.
– Олексію, ви уродженець Кропивницького?
– Так, тут народився. Закінчив дев’ять класів 18-ї школи, потім навчався в КІРУЕ. Спочатку обрав юриспруденцію, а потім перевівся на «облік та аудит». Отримав диплом, працюю офіціантом.
– А чому не працюєте за спеціальністю?
– Усе, що пов’язане з офісною, сидячою роботою, – не моє. Я це давно зрозумів. Я не можу зосереджуватися на чомусь одному, мені потрібні різноманітність, дія, рух, спілкування.
– Звідки така комунікабельність, легкість у спілкуванні з людьми?
– Вважаю, що від батька. Мама говорила, що він легко знаходив спільну мову з будь-якою людиною. До того ж робота зобов’язує. Я спілкуюся з різними людьми, з різними типажами, характерами, темпераментами. Інтуїтивно вирішую, як себе поводити, що сказати. А з часом приходить досвід.
– Чому саме офіціант?
– Коли мені було вісімнадцять років, виникла важка фінансова ситуація в родині. Навчання було платним, потрібно було заробляти гроші. Знайомі запропонували влаштуватися офіціантом. Я пройшовся закладами міста, в одному з них погодилися взяти мене на стажування. Так я почав працювати.
З’їздив до Києва, там працював. Потім були Буковель, інші міста. Це також додало досвіду. Я став більше бачити та розуміти, ніж офіціанти, які зациклені лише на місцевому громадському харчуванні.
– У вас своєрідна, оригінальна презентація себе. Чому ваші колеги це не використовують?
– Я обслуговую клієнта так, як хочу, щоб обслуговували мене. Дратує, коли я приходжу в кафе відпочити, приношу гроші, а офіціант не привітний, мовчазний, кидає меню на стіл. Відвідувачі нашого закладу – це мої гості, і я поводжу себе відповідно. Я прагну, щоб людина прийшла до мене ще не один раз, щоб у неї залишилося гарне враження про наш заклад, щоб вона отримала такі послуги, сервіс, увагу, які не отримує в інших кафе чи ресторанах. Офіціант повинен створювати настрій.
– Звідки ви берете такі цікаві «фішки», манеру поведінки?
– Я це накопичував протягом багатьох років. Якось у Києві зайшов у кафе, підійшла офіціантка і сказала: «Мене звуть так-то. Як я можу звертатися до вас?» Це мене приємно вразило, я запам’ятав і став використовувати. Подібні начебто дрібнички і допомагають створити свій образ.
– У цій професії, у вашому закладі є якісь правила?
– Так, є. Не сідати за стіл з клієнтами, не переходити на особистості. Якщо серед клієнтів навіть близький друг, я на вході можу привітатися, звертаючись на «ти», а коли він сідає за стіл – стає моїм гостем, звернення лише на «ви». Бувають нестандартні ситуації, коли приходиться імпровізувати.
– Чайові – це мотивація?
– Для мене чайові – не заробіток. Це, скоріше, оцінка моєї роботи, певний бонус. А мотивація в будь-якій роботі – це заробітна плата, і це норма для суспільства. До речі, я щоразу після зміни аналізую свою роботу. Чайові сприймаю як бали, які мені виставили гості.
– Ви не хочете відкрити власну школу офіціантів?
– Ні. Переконаний, що людина, яка хоче чомусь навчитися, зробить це.
– Бути офіціантом – це ж не все, про що можна мріяти молодій людині?
– Звичайно. Але сьогодні я маю роботу, яку люблю. Мені подобається обслуговувати гостей, дарувати їм настрій. Щось загадувати на майбутнє, тим паче в такий складний для країни час, ризиковано. Хочу розвиватися в інших напрямках, перекваліфікуватися. Є багато ідей.
Ветерани та ветеранки можуть отримати знижки на квартплату та плату за...