До могили, де побратим спочиває

10:50
855
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

– Завтра зранку поїдемо на Далекосхідне. Треба провідати загиблого побратима, Сєдого, – сказав Вадим, він же Італієць, напередодні нашої зустрічі. Він прибув з Херсонщини, де воює, додому, у Кропивницький, на кілька днів.

До кладовища їдемо – Вадим-Італієць, ще кілька військових і я – на бувалому в бувальцях камуфльованому «Мерседесі-Віто». Вадим пояснює:

– Наша евакуаційна машина. Подарував волонтер, Віктор Хроменко. Усього три машини дав. Два джипи та цей бусик.

– Великий бізнесмен? – питаю.

– Та ні, має СТО. Добра людина. Познайомилися через побратима. Хроменко як дізнався, що нам треба машини, протягом трьох днів усе дав.

Біля Далекосхідного нас уже чекає група чоловіків, як у військовому, так і цивільному. Згодом прибуває ще кілька. Дехто – з дружинами. Вітаються: «Привіт, братіку, привіт…» Виявляється, Італієць не один приїхав на побивку, а весь взвод.

– Два місяці не були вдома. Перед цим була відпустка зовсім невелика – 12 годин, – розповідає.

– Мабуть, заслужили, що відпустили аж на чотири дні, – кажу.

– За те, що втримали позиції й просунулися вперед. Такі козаки – до Москви дійдемо. До нас на «передок» приїздив заступник Залужного, дякував.

Вадим – чистокровний кропивничанин. А називають Італійцем через те, що колись працював в Італії. Взагалі, він побачив світу.

– Останні роки був далекобійником. Європу об’їхав. Крім Норвегії. Хочу побувати в Норвегії. А ось – Вадим, вчитель з 20-ї школи. Познайомтеся.

Мені цікаво, як молодий педагог опинився у війську. Той пояснює:

– Я – інженер-електронник. Викладаю в школі інформатику. 24 лютого мати телефонує: війна! 26 числа вже був у військовій частині. Я раніше служив строкову в Нац­гвардії. Мені 28 років.

– Жонатий?

– Майже. Вчора зробив дівчині пропозицію.

– І як?

– Погодилася, звісно.

– Це не перша відпустка?

– З «передка» приїхав вперше. Емоцій багато, але залишив їх там. Приїхав сюди спокійний. Матері хотів зробити сюрприз. Вона – вчителька у 18-й школі. Думав, прийду в школу в формі з квітами. Телефоную: «Ти де?» – «На манікюрі». Довелося розкрити карти: «Чекаю біля магазину». Вона – у сльози.

– Зустрічі з рідними – це щастя.

– Заради них воюємо. І за країну, і за рідних. Щоб їм не довелося пережити те, що бачимо там. Там усі села – зруйновані вщент. До фундаменту. Гуси, кури, коти, собаки бродять. Корови поздихали. Собаки є контужені.

Італієць знайомить мене з Бородою. Це невисокий чоловік з борідкою, але – одразу видно – спритний і розбитний.

– Владислав Андрійович, – іронічно-поважно представляється Борода. – З 26 лютого – в армії. 24 числа побачив по телевізору, що Росія напала, прийняв душ і – у військкомат. А до того вісім років меблі складав. Про магазини «Злато» чули?

Головного в цій компанії помітити неважко. Але Олександр – так звати заступника командира взводу – не хоче розказувати про себе. Радить поговорити з Батею – найстаршим у взводі за віком.

Ім’я Баті – Костянтин. Йому – 56 років.

– Я – будівельник. Працював на «Гідросилі», на «Червоній зірці». Призивався разом із Сєдим. Сєдой зварником був. Перед війною він у Європі працював. Як почалася війна – повернувся. Я з Сєдим – пів року в окопах, у посадках.

Наближаємося до могили Олександра Сєдих – це його називали Сєдим. З таблички дізнаюся, що прожив Олександр 48 років.

– Загинув 1 вересня під час авіанальоту, – каже Італієць. – Налетіла авіація, розбомбила. А Цигана, який поряд був, тяжко поранило. Зараз лікується.

У пластикові стаканчики наливається горілка. Чоловіки п’ють «за Сєдого»:

– Земля пухом. Слава Україні!

– Героям слава!

– Дуже гарна людина був Сєдой. Спокійний, на позитиві.

– За тиждень до того, як на позиції відправили, Сєдой оженився. У Павлограді.

Усім шкода, що немає Сєдого, але атмосфера біля його могили – не траурна. Побратими згадують різні випадки, які трапилися на війні.

– Он – Лютік, – Італієць показує мені на молодого чоловіка, – так його рідним хтось повідомив, що його вбито. Помилка. Щоб такого не траплялося, нам забороняється повідомляти родичам про загибель побратимів. Це – компетенція військкомату. Там ціла процедура – впізнання й так далі.

– І як же це було? – звертаюся до Лютіка (справжнього імені той так і не сказав).

– Телефоную дружині, а вона каже: так і так… Передзвонив батькові: «Я живий». Виявляється, вже й моїй сестрі в Польщі повідомили…

Один з присутніх – з пере­в’язаною, підвішеною до шиї рукою. Це – Микола.

– Що сталося? – питаю.

– На позиції їхали, розірвало камеру в шині, перекинулися. Три рази – як у кіно. Машину на метал відвезли, а ми – живі.

– Коля зараз після госпіталю вдома, але рветься воювати, – хвалить друга Італієць. – А знаєте, що мені 4 вересня на день народження подарували? Ми стояли на позиції. Борода – ножа подарував, командир – пачку «Мальборо», шоколадку й магазин до АК. Мій найкращий день народження.

Бере слово Олександр, заступник командира взводу:

– Серед нас – будівельники, вчитель, охоронники… Усі різні. Усіх об’єднала біда.

І – до мене:

– Мабуть, не напишете про це. На «передку» підбивають наш УАЗ. Колеса – розбито, решта – ціле. І ось вони, – показує на кількох побратимів, – везуть туди колеса й під обстрілами ремонтують.

– А як росіяни воюють?

– У них багато зброї, снарядів. Наприклад, ми зробили чотири постріли. До них їдуть дві машини – забирати жертви. А нас потім дві з половиною години бомблять не зупиняючись. У них дуже багато всього. На наше щастя, не вміють розумно витрачати.

Залишаємо кладовище. Дорогою Італієць розповідає мені про Олександра. Виявляється, той до війни займався серйозним бізнесом – будував елеватори. Мав пристойні доходи. І пішов воювати.

– У нашому взводі всі – добровольці, крім одного, – продовжує Італієць. – А одному додому повістка прийшла, коли вже в армії був. Знаєте, чому я пішов? Щоб було що сказати дітям після перемоги, коли спитають, чим займався у війну.

З нами в авто – ще один Вадим, його називають Дідом (бо єдиний у взводі має онуку). Каже:

– Працював далекобійником у Європі. Возив запчастини з автозаводів. А як війна – у військкомат пішов. 7 березня.

Запитую у супутників, як вони сприйняли інформацію про мобілізацію в Росії.

– Радіємо, що йде чергове добриво, – сміється Італієць. – Набирають непрофесіоналів.

– Але ж і ви пів року тому займалися іншим.

– Нас добре готували. Три – чотири місяці готували, іноземці теж вчили.

– Повертайтеся живими! – бажаю Італійцеві та його побратимам, вибираючись з авто.