Під час соціального експерименту в дворі я спочатку намагалась роздавати сусідам яблука, а потім почала кричати в порожнечу: «Допоможіть!» Вибігла дівчина – миттєво, налаштована когось лупцювати. Заспокоїла її, розговорила.
ЗСУ. Піхота. З 2016-го до 2020-го служила. Тобто нас захищала. Не захотіла фотографуватися та називати прізвище. Має право. Але на декілька питань відповіла.
– Я пішла на війну, на фронт, коли мені було 19. Бо я патріотка. Тільки школу закінчила.
– Патріоти всі…
– Не всі. У 20-му році до нас прийшло багато людей, хлопців, які старші за мене, питаю: «Чого прийшли?» Вони кажуть: «Платять нормально». А це ж піхота! В артилерії – може бути. А тут – тет-а-тет з окупантами. Нас між собою називають «Рота 200». Це ті, хто йдуть за грошима. Я кажу хлопцям: Ваші гроші нікому не треба, якщо загинеш…»
– Чим ти там займалася? Які були твої обов’язки?
– Перша посада – радіотелефоніст. Потім, завдяки гендерній рівності, я стала помічницею гранатометника. Останній рік служби – навідник БТР-4.
– Як на це відреагувала родина?
– Дуже добре. Я їх до цього готувала півтора року. Батько й мати мене зрозуміли. Мама спочатку хвилювалася – це природно. А коли з початком повномасштабної війни батько пішов воювати… Чоловік мене не пускав. А коли батько отримав серйозне поранення, його лікарі витягли з того світу, мама все зрозуміла й прийняла.
– Чоловік також на фронті?
– Так. Але мене вже не відпустив туди. Воює за всіх нас.
– У тебе така гарна українська мова. Звідки ти родом?
– З Харкова. Можу говорити російською, але не тепер. Мені навіть соромно, наскільки добре я знаю російську.
– Рідні на Харківщині. Як вони там?
– Повна с…ка…
– Перемога буде за нами? Мені важливо від тебе це почути.
– Звичайно! Інакше ніяк! Якщо ми, народ, за добу зібрали 352 мільйони, тут ніяк інакше. Тільки за нами перемога! І, вибачте, русні – п…да!
Зарахування до страхового стажу періодів навчання