Рік без Марчука

10:45
2341
views
Фото з архіву сім’ї Марчуків.

Наше життя настільки швидкоплинне, що глибину багатьох подій фізично не встигаєш усвідомити. Здається, зовсім недавно ми з Євгеном Кириловичем Марчуком планували зустрітися на берегах Південного Бугу, подихати повітрям батьківщини, записати велике інтерв’ю… Але не судилося. І сьогодні ми розмовляємо з тією, кого він кохав усім серцем, його берегинею й однодумицею, відомою журналісткою й літераторкою Ларисою Івшиною.

– Ларисо Олексіївно, нещодавно виповнився рік, як ваш чоловік, непересічна людина, Євген Кирилович Марчук пішов у вічність. Про що вам думалося в ці дні?

– …Про те, що дуже, дуже шкода. Він, мені здається, міг би допомогти нашій країні в часи важких випробувань навіть своєю присутністю. Просто однією своєю фізичною присутністю. Євген Кирилович був у відставці з 2004-го. Але все одно я думаю, чи тільки мені так здавалося, на його думку орієнтувалося багато людей у нашому суспільстві. Навіть якщо не у владі, і навіть якщо не завжди спілкувалися, то все одно зважали на те, що він у нас є. Я не буду говорити про свої власні переживання, бо вони власне… Зараз у всіх людей дуже багато горя, болю…

– Для нас важливо, що Євген Кирилович народився й виріс на Кіровоградщині. Розкажіть, будь ласка, про ставлення Марчука до рідних місць, до земляків, про ваші поїздки до Побужжя.

– Як ви, мабуть, помітили при спілкуванні з Євгеном Кириловичем, він про рідні місця говорив часто, охоче й дуже тепло, як властиво дуже хорошим вихованим дітям. Він часто, в особливі моменти якогось надзвичайного напруження казав мені: «От би зараз поїхати в Долинівку». Він цінував ці хвилини, у нього був особливий стан душі, коли він заходив у рідну хату, яку вони з братом Зиновієм домовилися підтримувати, скільки зможуть. І вона була дуже охайна й добре збережена. Їм у цьому допомагала родина двоюрідного брата Івана Слободяника, з яким у Євгена Кириловича були дуже теплі стосунки. Це подвір’я та спогади дорогі й мені, тому що він багато й тепло про це говорив. І про того маленького хлопчика, який розгойдувався на хвіртці. На щастя, коли ми донедавна відвідували Долинівку, там жила його фантастична сусідка тьотя Антоня, слава Богу, вона була в прекрасному стані здоров’я й пам’яті, і завжди згадувала ще малого Женю, який бігав по споришу без штанів. Це було дуже зворушливо. Вона пам’ятала батьків – Кирила Йосиповича й Олену Кирилівну. Вони пережили цей страшний голод 33-го року та в 41-му ще народили країні такого надзвичайного хлопчика, яким був Женя, Євген Кирилович. І от ці всі спогади його дуже гріли.

Для мене було дуже зворушливо, коли ми разом приїхали в Долинівку вперше і сусідка сказала мені: «Ларисочко, якби ти знала, в яку ти гарну потрапила сім’ю!» І, знаєте, от для неї не було того факту, що вже давно немає Олени Кирилівни, немає Кирила Йосиповича. Вони для неї були як живі. Як сусіди – дуже доброзичливі, добрі, вони взаємною підтримкою якось допомагали одне одному переживати найтяжчі часи. І Євген Кирилович цей кодекс, я думаю, усе життя тримав при собі як таку охоронну грамоту в ті часи випробувань на службі, де він пройшов усі рівні, до генерала, справжнього генерала армії, які ще були в той час справжні.

Ну й, звісно, я думаю, що Долинівка, рідна школа мали для нього величезне значення. Це смішно, можливо, звучить, але він казав: «Для мене рівнем перевірки для багатьох є: я питаю (тест, да, такий), чи пам’ятаєте свого першого вчителя, або ви пам’ятаєте свою першу вчительку, як її звали? І багато хто, – говорив Євген Кирилович, – не знає, або не хоче знати, або не пам’ятає. А я назавжди запам’ятав і свою Наталію Миколаївну, і свого Миколу Івановича». І це він говорив зовсім недавно, він пам’ятав і ту вчительку, яка приїздила з Гайворона в село й, судячи з усього, дала йому блискучу німецьку мову, бо вступив він в Кіровоградський педінститут і закінчив українську та німецьку філологію. А коли він готувався до своєї надскладної операції, його оперував німець-хірург, Євген Кирилович зміг всі деталі обговорювати з ним безпосередньо німецькою.

– Колись я планував це інтерв’ю як особисте, про сім’ю, про…

– Добре, що хоч ви це планували, а від інших я й не чула, що вони планували…

– …хотів закінчити розмову вашим садом і квітами, але сьогодні, у дні війни, хочеться більше говорити про Марчука-аналітика. Про його досить точні геополітичні прогнози, які ми друкували, які зараз справджуються. А що говорив вам Євген Кирилович про відносини з Росією, про путіна, як коментував анексію Криму?

– Ця частина все-таки доволі добре відома. Я теж про це скажу, але спочатку трошки про квіти й сад. У Євгена Кириловича було надзвичайно багато фотографій, коли він знімав наш сад і квіти. Будь-яка скромна квіточка в нього в об’єктиві ставала неймовірним явищем. Це спосіб життя – створювати розумне й красиве. Вони зачаровували завжди кожен день нашого спільного життя.

А щодо геополітики, то, звісно, він прекрасно бачив і знав те явище, яке поряд з нами. Він вийшов з системи, яка була такою машиною, змагатись з якою міг лише той, хто добре розумів її влаштування. Він прекрасно аналізував і оцінював наші ризики, бо ми мали дуже хороші стартові можливості, але необачно та легковажно ними розпорядилися й сильно себе послабили. А Євген Кирилович, можливо, хто вже забув, в 93-му році відбив першу спробу атак Росії на Крим. Це було ще при Єльцині. Це було тоді, коли вони через так званого президента Мєшкова реально зробили там сепаратистський рух. Євгену Кириловичу і створеній ним «Альфі» вдалося це зробити, як кажуть, без шуму та особливої пилюки. Але ж знову-таки Росія дуже високо оцінила це. І зробила відповідні висновки.

В Україні висновки зробили прямо протилежні. І до сьогодні я не бачу, щоб це згадували, я не знаю, чи це вивчають в академії Служби безпеки. До речі, за цей рік, я знаю, були спроби й від колишніх колег зі Служби безпеки, і багатьох інших впливових людей провести через уряд постанову про увічнення його пам’яті, де, зокрема, був такий рядок, що «присвоїти академії Служби ім’я Євгена Марчука». Служби, яку Євген Кирилович створив для України. І, знаєте, мені спочатку не зовсім було зрозуміло, але потім зрештою все більш-менш прояснилося. Цю постанову не змогли провести через уряд. Це свідчить про стан нашого сьогоднішнього політикуму, про те, хто насправді керує нашою країною за кулісами, за вивісками тими, які ми бачимо, хто диктує свої правила.

І тому я можу сказати, що головна боротьба за Україну буде після Перемоги. Якщо ми не зможемо подолати цю страшну корупційну систему, яка привела Україну до такого послаблення, що на неї захотіли напасти, ми зможемо ці ризики пережити знову. Нам потрібно змінити свій спосіб політичного життя. І треба зробити ще дуже багато для того, щоб на Україну не нападали.

Фото з архіву сім’ї Марчуків.

Усі прекрасно пам’ятають, що Марчук був ініціатором розробки курсу Україна – НАТО. І скільки було докладено зусиль, щоб цей курс провести навіть через парламент. Але мало кому відомо, хто його розвернув. А тепер ті, хто розвернув і угробив цей курс, намагаються видати себе за найбільших пронатовських політиків.

Усі зусилля Євгена Кириловича були направлені на те, щоб спрацювати на випередження, не допустити війни, не допустити зіткнення. Я думаю, що на це були направлені навіть його зусилля в Мінській групі. Він розумів ту всю технологію, але казав: я не можу воювати, я йду волонтером для того, щоб домовлятися, щоб відтягнути, щоб ми могли краще підготуватися, бо він вважав, якщо немає переговорного процесу, то – війна. Звісно, так воно й сталося, переговорний процес був тимчасовий. Це просто була відстрочка. Усі прекрасно розуміли, в який капкан ми потрапили. Головні передумови для цього склались ще в 90-х.

І тому я думаю, що країні треба всьому навчитися. Євген Кирилович завжди казав: на президента треба вчитися.

– До речі, чи шкодував Марчук, що не став президентом України?

– Я думаю, шкодувати повинна Україна. І повинна думати, як зробити так, щоб політична школа Марчука в Україні була продовжена. Щоб у неї були учні, щоб були послідовники. А Євген Кирилович мав чим жити, окрім президентства. У нього не було відчуття, що все залежить від того, чи ти хочеш посісти якусь посаду. Це не було смислом його життя. І більше того, я вважаю, що саме його мав на увазі Тарас Григорович Шевченко, який сказав: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись…». Він тільки українця фотографію не приклав, щоб його впізнали, люди повинні були оцінити, що перед ними і є той, про кого говорив Тарас Григорович.

Ну, тим не менше, я кажу, що Євген Кирилович був сповнений глибокої любові й поваги до України та українців, ніхто й ніколи не чув його роздратованим якимись образливими словами на адресу тих, хто його критикував, хоча йому завдавали дуже багато болю, несправедливого. І я думаю, що це так само зробило немало шрамів на його серці. У його чемодані всі шукали компромат, а там було лише багато кардіограм. Його генетика була запрограмована на сто років. А політики та боротьба без правил це значно скоротили, на жаль.

– Ларисо Олексіївно, не секрет, що Євген Кирилович займав велику частину вашого життя. Чим воно заповнене зараз?

– Я чесно хочу сказати вам, що стосунки таких людей не можна ні з чим порівнювати. Ти живеш життям іншого рівня насиченості поряд з такою висококласною людиною, яку ти любиш і яка любить тебе. І це назавжди залишиться й залишається. Я не прощаюся з цією частиною свого життя. І лише треба навчитися жити, якщо ти хочеш підтримувати свій якийсь інтерес до життя, треба просто навчитися жити. От, власне, цією наукою я й займаюсь.