Про те, що Андрій воює, дізнався випадково. Улітку у волонтерському штабі Krop:hub серед посилок, що мали поїхати на фронт, помітив пакунок, на якому написано його ім’я і прізвище. Оскільки прізвище – рідкісне, майже не було сумніву, що посилка призначається давньому знайомому. Було запитання: чим може бути корисним на війні чоловік у віці під п’ятдесят, який не служив строкову і, скільки його знаю, заробляв на життя тим, що добре розуміється на комп’ютерах?
Днями усе прояснилося. Ми випадково зустрілися в центрі Кропивницького. Зайшли в кав’ярню. Почувши про мій намір взяти інтерв’ю для газети, Андрій почав впиратися, обіцяв звести з побратимом, який і достойніший, і яскравіше розкаже. Я ці «воєнні хитрощі» розкрив і наполіг на своєму, поклявшись Андрієві, що не видам ні його прізвища, ні місць служби.
Найперше до нього запитання: чи дійшла посилка?
– Не дійшла. «Буханку» (мікроавтобус УАЗ. – Авт.) з посилками п…си розгатили. Та й дійти не могла. Ми вже були в такому місці…
Про те, як опинився у війську:
– Сам пішов. 24 лютого вже був у військкоматі. З Вовкою, молодшим братом. І зятем – сестриним чоловіком, йому за п’ятдесят. Черга велика була. Ми вистояли, нас записали. Мені наступного ранку й зателефонували, щоб збирався. Вовку через пару днів призвали. Чим, питаєш, займалися до війни? Брат – підприємець, раніше пожежником працював, а строкову службу в десантно-штурмовій бригаді проходив. Я – айтішник у великій компанії. Хороша робота. В армії не служив, бо вчився в інституті, а коли закінчив, мене вже не чіпали. До війни з автомата стріляв ще школярем. На полігоні в Канатовому. Дали три патрони…
Андрій починав службу на блокпосту біля кафе «Ліана», що на виїзді з Кропивницького. Тоді навіть форми не мав, тільки АК-74. Його полюбив, називає своїм другом. Потім була посилена військова підготовка. Після неї відправили на фронт.
– Народ ми різношерстий. Різних професій люди. Хто в охороні працював до війни, хто – на будівництві. Далекобійники є. Деякі з Європи повернулися, коли війна почалася. Хоча могли б там залишитися. Отримували по дві – дві з половиною тисячі євро. Тепер воюють. Найстарший у нас був Іванич. Дідові добре за шістдесят, а як ганяв на «бобику»! Його вже демобілізували, бо тиск стрибав до двохсот. Багатьох тих, кому за шістдесят, списали. А, наприклад, Вітя на війну пішов, залишивши роботу в банку, де був начальником відділу інформаційної безпеки. Дуже грамотний, інтелігентний. Приємно поспілкуватися. Декого знаю по своїй школі, по мікрорайону. Та це немає ніякого значення. Воюють і багаті люди. Наприклад, Віталій мав великий бізнес, дві «Тесли». Мільйонер. Загинув наприкінці травня. Він – перший вбитий з нашого підрозділу. Похований на Далекосхідному в Кропивницькому. У нашому підрозділі невеликі втрати порівняно з іншими. Шкода, молоді люди гинуть. Ти ж чув про Тараса й Ольгу Мельстерів, які улітку загинули? Я з ними бачився. Чув, Ольга й на «нуль» виїжджала.
Андрій не став розповідати, в яких краях довелося воювати. Лише описав, на що ті місця перетворилися через росіян:
– До війни гарні села були. Дороги асфальтовані, газ, водопровід, кабельний інтернет. П…си все зруйнували. Порожні хати. Люди повиїжджали. Худоба бродить. А собак стільки! У нас Єгор служить військовим медиком, йому 21 рік. У Луганську народився. 2014 року їхня сім’я евакуювалася в село на території, підконтрольній Україні. Єгор там і виріс. А в лютому цього року туди прийшла війна. Єгор перебрався в Кропивницький, тут його призвали в ЗСУ. Сталося так, що наш підрозділ направили в місцину поряд із селом, де виріс Єгор. Він так хотів поїхати туди, подивитися! Ми не пустили, щоб не розстроївся.
Наскільки я зрозумів Андрія, найстрашніше на війні – це артобстріли, які тривають і по вісім годин. А ще війна – це тяжка фізична праця:
– Доводиться багато копати. Хто риє землю – той живе. Грунт там піщаний, копається легше, ніж чорнозем, але сиплеться, тому доводиться постійно розчищати окопи. Пісок – скрізь. В очах, в автоматі, у взутті. Де дошки беремо для бліндажів? Недалечко був гарний сосновий ліс, російська артилерія спалила. Стовбури обгорілі стоять.
Наступне запитання Андрієві: чи не хочеться прислужитися Збройним силам як IT-спеціалісту?
– Командири, як дізналися про мою професію, хочуть знайти мені відповідну ділянку. Я цього не дуже й прагну. З солдатами мені – простіше.
Далі – про те, як на війні вирішуються побутові питання:
– Як випадає вільна година, готуємо їжу, перемо одяг, миємося. Викопали яму, поставили там казан, гріємо воду. Узимку, звісно, не помиєшся на свіжому повітрі. Харчів вистачає. Бачиш, яку морду наїв? Якось знайшли розбиту машину, а в багажнику – «живий» балон. Пів балона газу. Повезло! Це щастя – коли є кава, сигарети, є на чому приготувати каву. Волонтери привозять і каву, і сигарети. Курю з 24 лютого, як паровоз. До того півтора року тримався. Ті, хто не курить, – молодці. А найбільший кайф на війні – поспати. Коли на побивку приїхав додому, першим ділом помився добре і – спати.
На запитання, чи не дратує безтурботна публіка в кропивницьких кафе, Андрій відповів:
– Нехай. Хочеш, щоб тут усі плакали? Ось ми кави випили – на зарплату персоналу буде. Наш народ – класний. Воює весь народ, не тільки армія. Ота жителька Херсона, яка ховала український прапор під час окупації, – теж воює.
Ніколи раніше не бачив його в камуфльованому одязі, і до комп’ютерних «стрілялок» він байдужий. Словом, чоловік без мілітарних нахилів.
– Я і є пацифіст, – підтвердив мою думку Андрій. – Хіба нормальна людина захоче вбивати іншу? У нас і командир відділення, Женька, називає себе пацифістом. Йому кажуть, чому ж воює. А він: що робити, коли вони лізуть? Або вони – нас, або ми – їх.
№17 (1586)