«Щоб моя дитина не зазнала такого нещастя»

09:50

Неймовірним чином розкриваються люди в лиху годину. От і батьки Євгенія Гненного, мобілізованого в перші дні війни, дивувалися, дізнавшись, що у війську його цінують не лише як вправного мінометника, а й як мудрого командира. Адже Євгеній раніше був дуже далеким від військової справи, не виявляв інтересу до зброї, займався бізнесом. Єдиний син Олексія і Марії Гненних, якого у них недавно забрала війна. Мати каже про нього: «Женя, Женьчик». Батько переважно називає Женькою. І в цьому грубуватому слові – теж стільки теплоти…

Гненний-старший відомий у Кропивницькому як посадовець, вже колишній, управління з надзвичайних ситуації міської ради. Марію Гненну теж багато хто знає – як вчительку математики НВО № 8. Євгеній народився у січні 1984 року, коли Гненні проживали в Чорнобилі-2 – засекреченому містечку в Київській області, за кілька кілометрів від Прип’яті.

– Я, військовий, служив там на загоризонтній радіолокаційній станції «Дуга», – згадує Олексій Гненний. – Станція призначалася для раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет. Стояли антени 120-метрової вишини. Через шуми, які створювала «Дуга» в ефірі, закордонні радіоаматори назвали її «російським дятлом». Маша, дружина, вчителювала. У квітні 1986 року на ЧАЕС сталася катастрофа, і цивільне населення Чорнобиля-2 евакуювали. Маша з дитиною евакуювалася в Знам’янку, вона звідти родом. Влаштувалася у школі. А я продовжував служити на «Дузі». 1987 року мене перевели в Кіровоград, і ми тут оселилися сім’єю. Тут Женька й пішов у перший клас. Спочатку в гімназії нових технологій навчався, потім – у школі № 8.

Батьки розповідають, що Євгеній ріс слухняною дитиною. В школі виявив неабиякі здібності до математики. Матері, вчительці математики, не соромно було. Арифметичні дії легко виконував без ручки й паперу. А ще йому подобалося бувати в селі Богданівці (недалеко від Знам’янки), звідки родом батько.

– Щоліта ми відправляли Женьчика до бабусі Марії, Льошиної матері, – каже Марія Гненна. – Там у нього і друзі завелися.

Як шкільного випускника-медаліста Євгенія прийняли в Академію митної служби (в Дніпрі, тепер – Університет митної справи та фінансів) без іспитів, за результатами співбесіди.

– У них там прогресивне середо­вище було, – каже Олексій. – Женька захоплювався професором, який їм, студентам, розповідав, що таке насправді Партія регіонів і до чого призведе її владарювання. Помаранчеву революцію син сприйняв із захопленням.

На четвертому курсі Євгеній одружився. Обраницею стала Марина, з якою навчався в одній групі. Спеціальність – менеджмент міжнародних відносин. Вчилися обоє добре, на «відмінно» сесії складали.

– Розумниця і красуня, – каже про Марину свекруха. – Ми з чоловіком прийняли її як рідну. Називала нас «мама», «тато».

Навчаючись в академії, Євгеній Гненний вступив на кафедру військової підготовки в іншому виші, на цьому наполіг батько. Тож юнак отримав диплом про вищу освіту у званні лейтенанта запасу. Направили на роботу його разом з Мариною у Кіровоградську митницю.

– Десь газета є про нашу Марину, – продовжує хвалити невістку Марія. – Вона перемогла в місцевому конкурсі «Міс митниця», їздила на регіональний у Черкаси. І спеціалістка добра, і господиня, і дружина, і мати.

– Декілька років тому Женя звільнився з митниці, зайнявся бізнесом, – знову бере слово Олексій. – Коли почалася війна, Женя відправив Марину і дитину, Максима, в Ужгород, а сам як офіцер запасу звернувся у військкомат. Там його направили у Львів, в Академію сухопутних військ. Попрощалися ми спокійно. «Значить, треба», – сказав син. Я за нього не боявся. Прибув він на Львівщину, а там – трагедія, росіяни обстріляли Яворівський полігон, загинуло кількадесят людей, більше ста поранено. Два місяці Женька проходив підготовку на Львівщині. Далі їх відправили в Київ. Там саме формувалася 5-та окрема штурмова бригада, і Женю зарахували до неї. Перед тим, як відрядити на фронт, його вивчили на мінометника. Жені це легко давалося, дуже знадобилися знання математики. У червні уже воював на Донеччині. Випущені Женькою міни так влучно лягали у ворожі окопи, що росіяни занепокоїлися і оголосили полювання на нього. А незадовго до того він зовсім не цікавився військовою справою, і до зброї йому було байдуже.

Олексій Гненний здивувався, почувши від синових побратимів, що той – мудрий командир.

– Спершу Женька виконував обов’язки командира батареї. У батареї – чоловіки, які торік захистили Київ від росіян. З деякими я познайомився, коли приїздив до сина на фронт. Наприклад, Юрій – доктор фізико-математичних наук. Він мені сказав: «Як я вам вдячний за сина! Такий мудрий командир!» Мені й подумалося: коли це син встиг стати мудрим командиром? Він тоді ще й року не провоював. Цієї весни його призначили заступником командира батальйону з виховної роботи.

Від сина Олексій і Марія знають, що робота з персоналом на війні – нелегка. Адже під обстрілом не кожен здатний перебороти страх. Також Євгеній непокоївся, щоб солдати не забували підтримувати грішми рідних. Займався і зниклими безвісти та загиблими. Щоб знайти тіла вбитих побратимів, застосовувалися квадрокоптери.

Олексій Гненний регулярно їздив до сина в місця бойових дій. Двічі – з дружиною. Раз – з невісткою. Бувало, відвозив волонтерську допомогу на фронт. Наприклад, балони для газу – щоб хлопці грілися. Марія передавала синові домашню їжу.

– Хоча з харчами у них проблем не було, – запевняє батько. – Якось Женька почастував нас картоплею, тушкованою з копченостями. Смакота! Там у них кухар добрий! Але Женька скучав за Марининим борщиком. Невістка його з червоним буряком варить.

– Марина й посилки відправляла Женьчику і побратимам, – зауважила Марія. – Він називав їх «мої пацани».

При кожній можливості Євгеній телефонував батькам, Марині із синочком Максимом. А частіше надсилав повідомлення, зазвичай короткі: «Привіт, я в Крамі. Констаху сьогодні крепко обстріляли».

Прослуживши рік, відзвітував перед родиною детальніше: «Сьогодні рівно рік, як я в ЗСУ. Хотів написати щось поетичне, але коротко факти: 1. Маршрут : Кропивницький – Львів – Київ – Чернігів – Донецьк – Горлівка – Костянтинівка – Бахмут. 2. Посади: стрілець – снайпер – ТВО командира батареї – заступник командира батареї – заступник командира батальйону. 3. Лейтенант – старший лейтенант – пара місяців до капітана. 4. Рік без ранкової кави з рідними. 5. Рік спокою, що ви в безпеці. 6. Рік традиції “Добрий ранок” у вайбер. 7. І лише 9 разів за мить до зустрічі з бабусями. Дякую вам за підтримку і терпіння. Тримайтесь там, а ми будемо тримати тут».

– «За мить до зустрічі з бабусями» – це про випадки, коли він ледь не загинув, – пояснив батько. І продовжує: – Перед Великоднем Женьку відпустили на десять днів. У відпустці все з родиною був. Макса катав на машині. Ремонтом в квартирі зайнявся. Пішли вони якось в парк – Женька, Марія, Макс. Там зустрілися знайомі, зраділи: «Женя!» Він не став з ними розмовляти. Не було бажання тратити на них час, пояснювати, що відбувається. Потім мені сказав: «Вони не розуміють, чому ми там стоїмо. Тут ніби війни нема. А там стільки людей гине, я їх у пакети збираю. В мене не телефон, а похоронне бюро».

Відмежувавшись від знайомих, які залишилися в тилу, Євгеній все ж був упевнений, що Україна переможе, і мав багато планів на повоєнне життя.

– Коли його відпустка закінчувалася, ми зібралися – я, Маша, Женя, Марина, Макс, – згадалося батькові. – Женя говорив, що маю поміняти машину. Казав, йому з Мариною треба квартиру купити більшу. Хотів організувати готельний бізнес. Казав, треба розвиватися. Це були плани на післявоєнне життя. «А зараз треба до пацанів. Комусь треба цю роботу робить».

– У мирному Кропивницькому йому було важко, – доповнює мати. – Говорив: «Треба до пацанів. Мені з ними комфортніше».

21 квітня Євгеній прибув до своїх пацанів. І того ж дня загинув.

– В десять сорок ранку ми відвезли малого в школу, він поцілував тата, – пам’ятає Олексій. – А ми поїхали на схід. Женя – за кермом, я і Маша – пасажири. О шостій вечора були в Костянтинівці, де їхній підрозділ стояв. Вийшов друг Женьчин, Сергій: « Жека, ми за тобою скучили. Роботи для тебе накопичилося!» Вони як браття там. Сергій допоміг Жені занести речі. Я і Маша попрощалися із сином. Була шоста нуль п’ять. Я сів за кермо, поїхали з Машею додому. Якийсь час я бачив у дзеркалі, що Женя стоїть і дивиться в наш бік. Без десяти вісім, коли ми вибралися на шлях Костянтинівка – Покровськ, Маша зателефонувала синові: «Женьчик, ми вже виїхали на нормальну дорогу». «Ну, скоро приїдете», – сказав Женя. Під Павлоградом телефонуємо йому знову, та «абонент – недоступний». Приїхали уночі в Богданівку, там у нас хата, спадщина. Переночували. Дзвонимо Жені і не можемо додзвонитися. Кажу дружині: «Може, вони десь на передок поїхали, телефони відключили». Пішов на сільське кладовище, саме гробки були. Поклав пакунки на могили. Аж телефонує Марина: «Женя загинув». Їй його побратими першій повідомили. Напередодні о двадцятій нуль три в місце їхнього розташування прилетіла ракета. Ми з Машею в дорозі були… Стільки планів було у Женьки,стільки хотілося зробити! І ми, батьки, радувалися за нього, за його сім’ю. Тепер наша розрада – одинадцятирічний Макс і Марина, вона нам – як дочка.

– Хіба думала, що поховаю дитину? – не може стримати сліз мати. – Але й пишаюся сином. Він за Україну голову поклав. Казав нам: «Ми там терпимо і страх, і холод, щоб тут було спокійно». Просто, без пафосу казав: «Воюю, щоб моя дитина не зазнала такого нещастя».