«Резонанс»: вітаємо та підтримуємо

13:47
261
views
Фото Олександра Шулешка, «УЦ».

Молодіжний театр «Резонанс» імені Валерія Дейнекіна, що кілька десятиліть «живе» в ЦДУ імені Винниченка, порадував театралів міста прем’єрною виставою «Ох, ця ж Анна!». Комедія Марка Камолетті, представлена резонансівцями, протягом двох дій зривала оплески, наповнювала зал сміхом, за що отримала одноголосне «браво!» від глядачів.

 

Напередодні прем’єри ми спілкувалися з акторами і керівницею театру Іриною Дейнекіною, від яких почули про проблеми, які доводиться долати «Резонансу». Складається враження, що молодіжний театр знищують. Хоча особи, близькі до керівника університету, переконують, що ліквідовувати колектив ніхто не планує. Та про це й не йдеться! Так, наказу може й не бути, але є інші варіанти, один з яких – створити такі умови, щоб театр самоліквідувався. Прецеденти були. Попередній ректор теж обіцяв, що факультет мистецтв буде жити і процвітати…

До речі, Євген Соболь, ректор ЦДУ, був присутнім на другому показі прем’єрної вистави. Сидів в першому ряду, живо реагував, сміявся. Після перерви на другу дію не залишився. Можливо, йому вистачило вражень.

Ми запропонували резонансівцям-дейнекінцям різних років висловити свою думку з приводу ситуації, в якій опинився «Резонанс». Вони як ніхто розуміють важливу роль молодіжного театру не тільки в професійній діяльності, а й у житті кожного актора та глядача.

Андрій Бондар: – Театру зараз складно. Дають максимум дві години на репетиції і навіть на прогони. Не повідомляють заздалегідь про заходи в актовій залі. Отже доводиться демонтувати декорації, ховати реквізит. Встановлюють такий собі «поліцейський режим», який вкрай негативно впливає на моральний та творчій настрій в колективі.

Про відповідний «одяг» сцени, світло й все таке мовчимо й тихо плачемо. Його немає взагалі. Театру залишили всього одну кімнату, в якій мають гримуватися і – увага! – перевдягатися і чоловіки, і жінки. Таке враження, що театр поступово вичавлюють зі стін універу.

Ірина Науменко: – Прикро. «Резонанс» завжди відігравав ключову роль у формуванні особистості. Якщо навіть його учасники і не пов’язували власне життя з професійною сценою, наш театр навчав студентів триматися перед аудиторією, що вкрай важливо для майбутнього педагога, сприяв підвищенню інтелектуального та духовного розвитку.

Так багато ми зараз чуємо про збереження культурної спадщини, а що ж маємо по факту? На священній землі корифеїв лише один професійний музично-драматичний театр, один муніципальний театр сатири, ще й відтепер під загрозою знищення опиняється студентський? А має бути і музичний, і дитячий, і театральне відділення на мистецькому факультеті, і т. ін. Театральна Мекка має бути на землі фундаторів українського театру.

Олена Савранова: – «Резонанс» – це багатодесятилітня кузня найталановитіших людей, котрі залишають впливовий слід не лише на Кіровоградщині, в Україні, а й далеко за межами Незалежної. Вкрай необхідно створювати певні умови для талановитої молоді. Плекати важливі театральні традиції, створювати для глядацької аудиторії той особливий мікроклімат, який має наш «Резонанс».

Я завжди поважала людей, котрі не те що допомагали, а хоч би не заважали працювати талановитій молоді. Творчий процес неможливо контролювати. Інколи ми, студенти, закінчували репетиції о другій ночі. Так інколи триває творчій процес. Це треба розуміти! Не можна лізти на репетиції акторів із синдромом вахтера й грубо переривати роботу колективу! Що поганого в тому, що студенти віддають свої здібності театру?

Сказати, що я обурена – нічого не сказати. Не треба списувати все на війну. Є дії, які не мають виправдання.

Юрій Ілючек: – Я з радістю повернувся в минуле, переглядаючи нову виставу легендарного молодіжного театру «Резонанс» імені Валерія Дейнекіна та спостерігаючи за, без перебільшення, чудовою грою переважно юних акторів. Згадав ті незабутні часи, коли ми, юні першокурсники, потрапили до трупи «Резонанса», подолавши непростий конкурсний відбір. Тут тебе вчили дійсно розуміти, що таке справжній театр із усіма його злетами, невдачами, власними страхами та їх подоланням. Тут ми не помічали, як летить час, і після занять бігли до театру готуватися до репетиції, які часто-густо завершувалися далеко за північ. А зранку йшли на заняття, а після – знову до театру – готувати першу традиційну виставу відкриття сезону «Кришталевий черевичок», в якій мені пощастило взяти участь.

Тут панувала неповторна аура, де всі були єдиною родиною – від мене, новачка, до вже досвідчених Миколи Барабулі, Олександра Рубана, Андрія Кравченка, Тетяни Тиханської (вибачте, кого не згадав) та інших старожилів. Ну авторитет Валерія Дмитровича та Ірині Іллівни Дейнекіних був просто величезний. Вони завжди вимагали працювати на повну, щоб потім самому не було соромно перед глядачами. І те, що на виставах «Резонансу» був постійний аншлаг, яким тоді не міг похвалитися театр Кропивницького, говорило само за себе.

Ті понад дві години з невеличким антрактом, що триває вистава за п’єсою Марка Камолетті «Ох, ця ж Анна!» пролетіли непомітно. Я вірив акторам, які примушували публіку сміятися й переживати разом із героями їхні чудернацькі пригоди.

Тим, хто «багатіє думкою», що «Резонанс» вже не той і не дуже й то потрібен університету та місту, хочу нагадати слова Уїнстона Черчилля, який під час Другої світової війни, коли йому подали на затвердження бюджет, де не було витрат на культуру, сказав своїм підлеглим: «А навіщо ми тоді воюємо, якщо не буде культури?»

Фото Олександра Шулешка, «УЦ».

Валерій Лелека: – Про роль театру в житті суспільства та розвитку особистості можна говорити безкінечно. Є багато способів, якими театр збагачує уми та життя тих, хто бере участь у ньому та його споживає. Наприклад, театр відкриває нам можливість переживати різні перспективи, про які ми можемо не знати або не думати. Розуміння театру допомагає нам усвідомити, що означає бути людиною.

Ви, певно, не раз чули вислів: «весь світ – театр». Театр – це не лише розвага, він є дзеркалом для суспільства та впливає на самоаналіз. Ви можете відкрити щось нове про себе та світ, у якому живете, спостерігаючи за тим, що розгортається перед вами.

Оскільки фінансування мистецтва в школах та інститутах продовжує зазнавати ударів, ми повинні наголошувати на важливості театру для підлітків. Процес театральної та драматичної освіти заохочує те, що називається дивергентним мисленням або мисленням у багатьох напрямках. Незалежно від того, чи ви все життя театральний актор, чи випадковий відвідувач театру, ви знайдете збагачення в аудиторії та на сцені.

Отже, невже керівництву університету не важливо розвивати в студентах зв’язок із суспільством, свободу думки, критичне мислення, допомагати розвиватись? Чи ви тільки тимчасовий пил на цій землі та вам байдуже до розвитку суспільства, України? Зайве говорити, що ви не розумієте цінності та важливості театру «Резонанс», а ми бачимо, що це вас веде в нікуди.

 

Від редакції: продовжуємо надавати трибуну охочим висловитися з приводу «Резонансу». І, безперечно, запрошуємо ректора ЦДУ ім. Винниченка Євгена Соболя.