Звістка про загибель під Бахмутом двадцятирічного Олександра Давидова вразила не тільки його близьких і знайомих: «Такий молодий! А кажуть, що студентів не беруть до війська». Виявляється, беруть – якщо є велике бажання захищати Україну. Ось що ми дізналися про коротке, але яскраве життя Олександра.
– 19 березня 2003 року у нас з Оленою народився хлопчик, – розповів кропивничанин Валерій Давидов, батько загиблого. – Назвали Олександром. Вдався він дуже жвавим. Вкласти спати було нелегко, енергія – через край. Таким його пам’ятають і в дитсадку «Гномик». Він уже дорослим був, а мене виховательки при зустрічі все запитували: «Як там Саша?» Ввечері, після садочка, дружина вела сина в спортшколу, де він займався спортивною гімнастикою. Тренував Сашка його хрещений батько Юрій Давидов, він також намагався направити в корисне русло активність малого.
Загальну освіту Олександр здобував у гімназії імені Тараса Шевченка. Вчителька з малювання помітила, що Сашко має неабиякий хист до образотворчого мистецтва, і радила влаштувати його, тодішнього першокласника, на навчання в художню школу. Але хлопець захопився футболом, нахили до якого також виявив змалку. Першим його тренером був Михайло Гуменюк. За словами батька, Сашко не мав часу на порожні розваги:
– Його день був розписаний з ранку до вечора. Дружина раніше вирушала на роботу, тож я будив сина, годував і віз школу. Після уроків забирав. Погодувавши, віз на тренування. Якщо залишався час перед тренуванням, Саша виконував якесь домашнє завдання. З тренувань я його забирав додому. Після вечері – за уроки. Іноді до другої ночі займалися. Йому було цікаво зі мною. Бігали удвох на Валах. В суботу, в неділю, коли тренувань не було, син мене будив о восьмій, а мені ще поспати хотілося. Саша часто їздив на змагання в інші міста. Спорт забирав багато часу. Але це не був марно витрачений час. Я хотів виховати в синові сильний характер. Узимку часто пішки ходили додому зі стадіону «Піонер», де Саша тренувався. Сніг, завірюха, а ми, втомлені, йдемо в свій мікрорайон Шкільний, по коліна в замети ступаємо. Так і в спорті: здається, що не можеш, а треба. Спорт зміцнює характер. А ще ми помічали, що син – гурман, має нахили до гастрономії. Цікавився кулінарними шоу, в молодших класах навчився готувати омлети і оладки. Допомагав мамі готувати страви, сервірувати стіл на свята. Мріяв відкрити власний ресторан. Шукав «кручені» рецепти в інтернеті, просив маму допомогти приготувати, щоб спробувати, яке ж воно на смак.
Шкільні науки Сашко пізнавав за батьківською методикою. Батько, юрист, пояснював, як визначити головне у певній темі, як засвоїти її, як потім побудувати свою розповідь в класі, як її аргументувати. Цю систему хлопчина почав застосовувати у вивченні історії і здобув добрих результатів. Потім в такий самий спосіб поліпшив показники з інших предметів. З мамою Сашко займався українською мовою та літературою, а також інформатикою, йому дуже добре вдавалися диктанти та твори, він оригінально викладав свою думку, складав цікаві казки та розповіді. Змалку виявляв мовну грамотність, інтуїтивно правильно писав слова, навіть якщо не знав граматичного правила. Усіх дивував його дуже красивий, як для хлопчика, почерк. Дідусь та бабуся допомагали опановувати алгебру, геометрію, фізику та хімію, які Сашкові не дуже подобались, але потрібно було і тут бути на належному рівні. А батько ще й намагався показати йому, як влаштований світ, дати уявлення про основи внутрішньої і міжнародної політики.
– Ще коли Саша навчався в шостому класі, ми разом дивилися засідання Верховної Ради. Я йому допомагав розібратися, як ухвалюються закони. Показував, як люди часто говорять багато і ні про що. А на «5 каналі» син і виріс. Разом слухали політологів, політичних аналітиків.
Також хлопець добре грав у шахи, займався англійською та дуже любив рибалити, на канікулах часто їздив до дідуся з бабусею, привозив звідти власноруч спійману рибу. Коли Сашко навчався у сьомому класі, його вкусив собака. Хлопчині ввели антирабічний препарат і заборонили займатися спортом впродовж трьох місяців. Тоді й відбулася вирішальна в його долі розмова з батьками. Говорили про майбутню професію. Спортивні здобутки давали надії на успішну футбольну кар’єру, але батьки, та й сам Олександр, розуміли: будь-коли може статися травма, яка зведе нанівець всі старання. Вирішили: син має ще більше налягти на шкільні науки, щоб продовжити навчання в ліцеї при нашому педуніверситеті, а потім вступити у виш. Батько наполягав, що це має бути університет імені Шевченка в Києві. Ця думка появилася в нього підсвідомо ще до народження сина. Буваючи в Києві, проходячи повз КНУ, Валерій не раз звертав увагу на цю будівлю, йому вона подобалася. Дружина пропонувала університет імені Винниченка, щоб син навчався у рідному місті. Сашкові сподобалася ідея про університет імені Шевченка.
– Через кілька років після того мені випадково попалася синова записка, де він виклав свої мрії. Написав, що хоче вступити в ліцей, успішно скласти ЗНО, потім вступити в університет у Києві, працювати в «Нафтогазі». Чому в «Нафтогазі»? Він школярем писав реферат про цю компанію. Я прочитав записку і згадав, як ми говорили про його майбутнє, – розповів батько.
В ліцей Олександр вступив 2018 року. Навчався в історико-правовому класі.
– Цікавився історією, політологією, правом. Брав участь в олімпіадах. Зокрема, з географії – на всеукраїнському рівні. І навчався добре, і в громадському житті був активним, завжди в центрі подій. Наполегливий, цілеспрямований, дисциплінований. Не боявся висловити свою думку, при цьому завжди був ввічливим. Вступаючи в ліцей, мав конкретну мету – продовжити навчання в університеті імені Шевченка в Києві, щоб потім працювати на суверенітет України. Усі його запити в родині задовольнялися, – розповіла директорка ліцею «Науковий» Наталія Чередніченко.
Водночас Олександр навчався в Малій академії наук. За роботи в МАН посідав призові місця. Ще й онлайн закінчив всеукраїнську економічну школу. Валерій і Олена Давидови раділи успіхам сина, а він почувався майже студентом: ліцеїсти тоді навчалися в новому корпусі педуніверситету, щодня бачилися з доцентами і професорами. Батько продовжував наставляти Сашка, щоб не розслаблявся, щоб аналізував зроблене і планував наступні кроки – це мало полегшити навчання в університеті. Дисципліни Олександр дотримувався і в побуті.
– Син не терпів безладу. Речі – книжки, канцтовари – в ідеальному порядку. З дитинства він бував у моєму офісі, йому подобалася офісна атмосфера, – згадалося батькові.
Склавши ЗНО, Олександр набрав пристойні бали – їх виявилося достатньо для вступу на філософський факультет університету імені Шевченка. Спеціальністю обрав політологію.
«Розумний і здібний студент із відмінною пам’яттю, талановитий, старанний, ввічливий, чиї знання й цілеспрямованість у навчанні викликали захоплення та повагу однокурсників і викладачів», – написали про Олександра Давидова на сторінці університету у Facebook, коли він загинув.
– Коли почалася війна, я зателефонував синові: «Їдь додому», – згадує батько. – А він: «Залишаюся захищати Київ». – «А чим інші діти займаються?» – «Хто в паніці, хто заклеює вікна, хто додому їде». – «А ти?» – «Зараз читаю книжку. Збираюся захищати Київ. Я цього чекав з 2014 року». Отака розмова. Я йому переказав сім тисяч гривень, на харчі. Через кілька днів зателефонував йому знову. Син сказав, що всі гроші пожертвував на Збройні сили, а сам допомагає теробороні – розвозить чай і каву. Скинув я йому ще чотири тисячі. Згодом він сказав, що три з них віддав на потреби армії. «А ковідна тисяча?» – спитав я. – «Теж на армію». Я ще не знав, що син у цей час уже воював під Києвом, що побратими називали його Аналітиком, що він уже має поранення.
Давидов починав воювати у складі добровольчого загону територіальної оборони, створеного у лютому 2022 року в Києві ветеранами полку «Азов». Пізніше цей загін увійшов до Сил спеціальних операцій полку «Азов». Бійці підрозділу брали участь у боях на Київщині, Запоріжжі та Донеччині. Ось що написав про той період Олександр Давидов у своєму щоденнику – ці записи після його загибелі опублікував у Facebook товариш Андрій Тихий:
«27. 02. 2022. Нас зібрали у Києві біля іподрому, час – 1.10 ночі. Обирали кандидатів за для участі в бойових діях поблизу Ірпеня, як нам пояснили. Після співбесіди і перевірки документів для нас провели інструктаж з поводження зі зброєю, а також з тактичних дій з нею. Ми пробігли 100 метрів, зробили 30 відтискань, і після цього нас відправили на зачистку (приблизно поблизу міста Ірпінь). Ми зачищали лісну місцевість, а також відбили контрнаступ ворога.
Вже наступного дня, 28.02.2022, час – 15.00, ми знову були змушені не лише зачищати ворожі позиції, але і стримувати наступ ворога, це вже поблизу Ірпеня. Наші досвідчені товариші, інструктори Ванат та Фриз, завжди наголошували на тому що, можуть бути розтяжки, на одній з таких підірвався наш побратим, внаслідок цього я отримав влучання (чи то осколком, чи то каменюкою) у лікоть. Після цього лікар мене оглянув, я деякий час перебував без свідомості. Витягнув з рани уламки (після того як мене відтягнули до машини) та зашив рану. Але у мене є підозра, що якась частина уламка ще є у лікті.
З 1. 03. 2022 по 05. 03. 2022 ми зачищали лісну місцевість, попадали у засідки та обстріли з різноманітної зброї, неодноразово були стрілецькі бої. Ми зачистили майже 500 метрів у напрямку та вздовж Ірпеня. Відтиснули ворожі позиції та плани щодо наступу.
- 03. 2022 Ванат загинув від ворожої кулі у лоб, я був поруч з ним. Потім були три автоматичних черги в наш бік, після цього ми його відтягнули до машини, і тіло повезли до Києва.
- 03. 2022 – 08. 03. 2022. Ми розстріляли загалом 5 ворожих позицій та відбили один контрнаступ. При відході прилетів снаряд, я впав, мене трохи контузило. Мене підняли, потім трохи відтягли, і я ледве добіг до машини. І в машині я почув, що загинув побратим Фриз.
Бойові дії вели у складі ТРО. У нашому складі було багато втрат.
- 03. 2022. Мені сказали, що більше не буду брати участь у бойових діях, адже у мене травмований лікоть та через мій 18-річний вік. Тому мені порадили піти в Іноземний легіон, або в підрозділ, в якому будуть навчати (тому що навчати мене на іподромі у них не було часу).
- 03. 2022 мене забрали до Грузинського легіону, там я проходив навчання. Після цього я потрапив до підрозділу «Ай-Петрі». З 14. 04. 2022 я перебував у комендантській роті. З 05.05.2022 перебуваю в ССО «Азов» в Києві. Частина 4027. Артилеристська батарея Філософа Д-44. Воюю по сьогоднішній день». (Очевидно, Філософом вони називали побратима, який до війни викладав чи вивчав філософію).
За словами Валерія Давидова, у березні син таки зізнався йому, що брав участь у вигнанні росіян з-під Києва і був поранений. І батько, і мати (яка евакуювалася з молодшим сином Андрієм в Німеччину) просили Сашка, щоб повертався до навчання.
– Я йому казав: «Більше користі принесеш країні, коли вивчишся на політолога. В тебе ж немає військового досвіду!» Син стояв на своєму: «Три дні не тримав автомата, буду воювати далі». Смерть його не лякала. Заступниці декана, яка теж вмовляла його повернутися до навчання, сказав: «У разі моєї загибелі вам зателефонують». Коли Саша перебував у Києві, я до нього приїздив. Він не розказував багато про те, як воював під Києвом. На телефонні розмови в нього часу не було. Зазвичай ми спілкувалися в Telegram. Пишу йому: «Як справи?» Відповідь: «Норм». Так само відповідав і мамі. Звісно, Саша цікавився, як живеться нам, батькам, питав про молодшого братика Андрія, а також про нашого кота. Кіт у нас – відтоді, як Саша в перший клас пішов. Прибилося до нас кошеня, сіреньке в розводах. Хотіли його нагодувати і відпустити. Саша попросив залишити. Кіт перетворився на красеня. Чотирнадцятий рік йому. З характером. Я відео з котом Саші посилав… Саша ж не скаржився, не нарікав на труднощі. Хоча, знаю, великі фізичні навантаження йому були болісні – давалося взнаки футбольне минуле, регулярні заняття цим спортом спричиняють проблеми зі здоров’ям. За кілька днів до Нового року їхній підрозділ виїхав на фронт. Чи то в Бахмут, чи то Соледар. Саша мені точної інформації про місце перебування на фронті ніколи не казав. Його перевели в штурмовий загін ПТРК (протитанковий ракетний комплекс – Ред.). Побратими кажуть, Саші подобався РПГ (ручний протитанковий гранатомет – Ред.). У січні сили спеціальних операцій полку «Азов» увійшли в Сухопутні війська і стали називатися 3-ю окремою штурмовою бригадою. В її складі Саша й воював до останнього дня.
«Він був дивним хлопцем, – написав у Facebook про Давидова з приводу його загибелі один з побратимів. – До біса розумний, на все мав свою юнацьку точку зору, по-дитячому максималістський у думках і висловлюваннях, стійкий, як самурай, до травм і поранень, в своїх переконаннях впертий, як 300 спартанців. Ми по-доброму кепкували над ним…Він нормально сприймав всі наші жарти, посміхався в свої юнацькі вуса і робив свою справу. Мені довелося бути з ним на бойових: я підміняв заряджаючого на гарматі його розрахунку. Я не бачив в житті людини, яка так рвалась виконувати свої обов’язки. Він підносив мені снаряди зі швидкістю боліда формули F1. Мені доводилось стримувати його , бо енергія і сила лилися з нього через край. Незважаючи на те, що ми постійно його підколювали , хлопець користувався заслуженою повагою – всі знали, що він воює з перших днів і пройшов горнило боїв під Києвом , дивом вижив, не маючи бойового вишколу і досвіду. Він рвався в піхоту. Вважав, що там принесе більше користі. Комбат перевів його в відділення ПТРК. ПТРКашники – ті ще характерники…»
Сьомого травня ми переписувалися в Telegram, восьмого вранці він загинув, – продовжує Валерій Давидов. – Наші штурмували ворожу позицію над Часовим Яром поряд з Бахмутом. Синові потрапив осколок ворожого снаряда в лоб. Я дізнався про це вранці дев’ятого числа від командира роти. Наші вже зібрали тіла вбитих. Упізнали і Сашу. Дружина в Німеччині була. Як дізналася, день проплакала. До неї й медиків викликали. Зібралася і приїхала в Україну. На похороні були і синові однокурсники, і шкільні товариші, і вчителі, і військові побратими. Від побратимів ми дізналися, як воював син. Кажуть, Олександра представлено до нагороди.
Свій теперішній стан батько описує так:
– Відчуття таке, ніби давить зсередини, роздирає. Немає радості від життя. Іноді сміюся, а радості немає. Ця рана – на все життя. Не побачимо Олександра ніколи. Не зайде у квартиру, не візьме своїх улюблених речей. А через п’ять – сім років у нас з Оленою могли бути внуки. Та обірвалася гілка….
З допису у Facebook Сашкової однокурсниці Марії Глушко: «Саша, це не повинно було статись – не хочу вірити в це. Ти досі в чатах нашого потоку, але не в житті. Наш відважний і ерудований однокурсник, будемо пам’ятати про тебе все своє життя. Дякую за все, Саша, за лекції, які ти скидував мені, за допомогу з дз та за натхненні промови, які лунали в стінах авдиторії і в зумі.
На нього покладали велике суперове майбутнє. Ми, його однокурсники, були впевнені чітко в тому, що за ним кардинальні зміни у політиці будуть. Загалом багато чого є згадати і сказати. Назавжди залишишся нашим Олександром Валерійовичем, як тебе називала більшість. Слава нашому герою навіки».
І наостанок – ще кілька речень, написаних побратимом Олександра Давидова: «Коли ви чуєте про бої місцевого значення або про те, що ми просунулись на декілька сотень чи десятків метрів вперед , знайте, яку ціну доводиться за це платити. Сьогодні Аналітик зробив крок у вічність! Пам’ятайте його! Він загинув за ваше життя і свободу!»
Юлія Тимошенко розкритикувала уряд за заборону консульських послуг для молоді за...