Броніслав Куманський: «А чому саме Героїв Майдану?»

Ну хто не знає Броніслава Куманського? Та всі його знають, вся область! Автора цих рядків ще на світі не було, коли Броніслав Петрович вже керував обласною картинною галереєю. На той час він був чи не єдиним на всю Кіровоградщину дипломованим мистецтвознавцем. А потім Куманський став одним із найвідоміших журналістів області – працював у «Молодому комунарі», «Кіровоградській правді», «Народному слові». Записав інтерв’ю з сотнями видатних особистостей, своїми статтями «зробив» ім’я десяткам наших місцевих художників. Видав друком шість книжок. З дружиною своєю вже давно відіграв золоте весілля, більше 53 років вони разом. І ось Броніславу Петровичу виповнюється 80 років. Аж не віриться – виглядає він молодшим, жвавий, енергійний, усміхнений, добрий. Ми поговорили з Броніславом Куманським про життя.

– З Олександрівки, звідки ви родом, вийшло чимало відомих особистостей – від льотчика Левка Мацієвича до професора Світлани Барабаш. Щось там є у вас у повітрі чи в землі, щось таке, що талановитих людей багато виростає?

– Недавно те саме питав у мене Григорій Клочек (професор, в минулому ректор педагогічного університету. – Авт.). Я відповів йому, що польський письменник Міхал Грабовський, який жив в Олександрівці, не тільки писав гарні книжки та добре варив цукор, а й добре займався ще дечим з жінками. Через це такі гени в Олександрівці!

А якщо більш серйозно… Олександрівка – таке типове містечко. Однак воно дуже живописне. Річка Тясмин, колись така прозора, далі ліс, луки, тут же степи, ниви – жито, пшениця, всяка пашниця. У таких місцинах народжуються поети. Нібито типова місцина, але є місця більш енергетично заряджені, є менш. Можливо, Олександрівка більш енергетично заряджена. Може, є вплив й астроблеми – Бовтиської западини, є прихильники такої теорії. (Неподалік Олександрівки, ближче до села Бовтишка, знаходиться найбільший в Україні кратер після падіння метеориту – астроблема. – Авт.)

В Олександрівці завжди були хороші вчителі. Була загальна повага до книжки. За мого дитинства бібліо­текарка була однією з найшановніших жінок у місті. Бібліотека, колись просто хата, була центром життя. Там збиралися щодня і старі, і малі. А коли збудували нове просторе приміщення бібліотеки, то читальний зал завжди був забитий. Усі якось тягнулись до інтелектуальних речей, гарних речей. Одного разу після перемоги на олімпіаді нашій школі Міністерство освіти подарувало домровий оркестр. Наш керівник Віталій Романович Бідненко за два роки дотягнув нас до такого рівня, що ми на домрах виконували увертюру до «Кармен» Бізе та галоп із «Орфея в пеклі» Офенбаха. Звісно, у дуже спрощеному варіанті, та все одно!

– А що читали? Яку музику полюбляли слухати?

– Музику я опановував завдяки дротовому радіо. Вже не тарілка (мене нею лякали, нібито вона бачить усе, що роблю), тато купив сучасний приймач. Тоді кожного вечора передавали або виставу, або симфонію, або оперу, або концерт. Я тоді переслухав, мабуть, увесь репертуар московських і київських театрів. Не все доходило одразу, та з кожним разом все більше розумів музику. Коли наш класний керівник Григорій Грижинський, який завжди виходив за межі програми, задав нам роботу про якийсь музичний твір, я написав про «Італійське капричіо» Чайковського. А в бібліотеці жодної книги про музику не було, все це завдячуючи радіо.

Якось у розмові я сказав, що не розумію романсу. І він мене після уроків привів додому, завів патефон і поставив платівку з романсами. З тих пір я в них закоханий. 21 січня кожного року по радіо давали «Апасіонату» Бетховена, нібито улюблений твір Леніна. Тільки з третього чи четвертого разу я її зрозумів.

А стосовно книжок – ми рідко виходили за межі шкільної програми, мало інших книг було. Та головне, що атмосфера в Олександрівці тих літ була інтелектуальною, усі тягнулися за знаннями. У клубі цукрозаводу щотижня читалися лекції, пізнавальні, типу «Чи є життя на Марсі?», однак частіше щось на кшталт «Роль реле в розвитку автоматизації». Набивалося повно народу!

– На теми мистецтва були лекції?

– Ні.

– А як же так вийшло, що ви стали мистецтвознавцем?

– Цікавість до мистецтва почалась з уроків історії Давньої Греції – підручник був багато ілюстрований, на відміну від інших. Далі свою велику роль зіграв журнал «Огонек». У ті часи в кожному номері він давав прекрасні ілюстрації світових шедеврів. Репродукції також давав журнал «Україна» – все це я дивився в бібліотеці. До речі, в «Україні» я якось побачив репродукцію картини «Толстой у Заньковецької» художника Федорова. Багато років потому я довідався, що Володимир Федоров з Кіровограда. А в Будинку народної творчості я побачив цю картину на стіні в кабінеті мого товариша Валерія Юр’єва. Федоров намалював два варіанти, один пішов кудись в Київ, інший залишився в нас.

І ось що я скажу. На момент, коли я поступав в інститут, я жодного разу в житті не бачив справжню картину! Тільки репродукції!

– А чому поїхали поступати вчитися саме в Ленінград? Чому не Київ, Одеса, Харків?

– Після того як закінчив будівельний технікум у Кіровограді та три роки відслужив в армії, я поступив до Світловодського філіала Полтавського будівельного інституту. І одружився. А після першого курсу поїхали ми з дружиною відпочивати на море, в Одесу. Вже далеко за двадцять років я вперше побачив море. І ось лежу на пляжі, і, не знаю звідки, потрапив мені до рук довідник вишів СРСР. Гортаю й натрапляю на Ленінградський ордена Трудового Червоного Прапора інститут живопису, скульптури і архітектури імені І.Рєпіна. Факультет теорії та історії мистецтв… В мене щось аж тьохнуло. Хочу! Кажу жінці: буду поступати. Вона підтримала. Та тільки через рік я подав документи, бо там був екзамен з історії радянського мистецтва на базі курсу художнього училища. А я ж худучилища не кінчав, програми не знаю. Товариш зі Львова привіз мені програму та книжки на тему, кожні вихідні я приїжджав у Кіровоград до бібліотеки імені Крупської, читав, що треба. Підготувався добре.

Послав документи, отримав виклик. Поїхав. І, коли вперше зайшов до цієї будівлі, колишньої «Императорской академии художеств», в мене ноги підкосилися. «Тут Рєпін, Брюллов вчилися, куди ти зі своїм свинячим рилом…», поки прийшов у себе…

Екзаменів було чотири. Історія мистецтва, російська мова – твір, російська мова та література усно та історія СРСР. Прийшов здавати мистецтво. Народу – купа. Пам’ятаю типаж – високий такий, модно вдягнений хлопець, дівчата навколо нього, розказує «а ви знаєте, що у Македонського був такий великий ніс…». Під час екзамену, окрім питань, дають ще картки з репродукціями картин чи фрагментами відомих будівель, скульптур – маєш відповідати, що це. Дають мені карточку – Казанський собор. Я відповідаю. «Чи не пам’ятаєте, коли приблизно був збудований?» Я кажу: навіщо приблизно, це 1811 рік. Екзаменатор на мене: «А звідки ви?» «З Олександрівки, з України». «Ідіть». Після мене заходить цей, «Македонський». Дівчата до нього: «Як?» Він: «Ну я им завинтил!» Через кожні десять людей виносять залікові книжки. Дивимося. Куманський – п’ять. А «Македонський» – два! Йому дали картку з фрагментом відомої картини Васильєва «Мокрий луг», там така коряга на першому плані примітна. А він: «Я точно припомнить не могу, но, судя по манере письма, это, конечно же, Репин». За що й отримав двійку.

Другий екзамен, твір. Я обрав тему «Історичний образ у живописі Рєпіна», благодатна тема. Написав без чорнетки, швидше за інших. Отримав п’ять. Два інших екзамени вже майже на автоматі здав. Там була практика – якщо два перших головних екзамени здав на п’ять, то це майже поступив. Викликають мене в деканат, і завкафедрою Каганович пропонує мені вчитися на стаціонарі. На стаціонар брали усього двадцять чоловік. І тільки якщо було 20 балів, чотири п’ятірки на екзаменах. А тоді усього 19 таких набралося. А я не міг, бо в мене вже народився син, треба було годувати сім’ю, а перевезти всіх в Ленінград я не міг.

І почав я вчитися, закінчив через вісім років, бо двічі брав академічну відпустку з різних причин. Захистився, тема диплому була дуже сьогодні актуальна для нашого міста. «Символічний образ в скульптурі».

– Хто, як не ви, може виказати фахову думку стосовно усіх скульп­тур та пам’ятників, що з’явилися в нас в останні роки.

– Давно хотів сказати про пам’ятний знак жертвам Голодоморів на Валах. Це просто щось… Якщо казати високим стилем, він художньо не відтворює те явище, про яке призначений нагадувати. Надзвичайно схематичний і малоестетичний. І величезна помилка, яку не мали допустити, – там встановлено мальтійський хрест. Мальтійський хрест встановлювали тільки на могилах європейських лицарів. А тут могили невинно убієнних! Тут мав би стояти або шости-, або восьмиконечний православний хрест. Або зовсім інший символ. А так це чистої води самодіяльність. Моє ставлення до нього негативне ще й тому, що в Голодомор загинули дві мої баби та дід.

– А як з іншими пам’ятниками? Пашутін, Винниченко, Тамм?

– Стосовно Пашутіна, то краще за інших про нього сказав мій друг скульптор Віктор Френчко. «Дутий ведмедик». Більше говорити немає чого. Хоча в мене є чисто ідеологічні питання до цього пам’ятника. Він градоначальнику часів Російської імперії. Він робив щось для міста, так. Та для мене найголовніше, що ця людина якщо й не благословила, то не зупинила перший єврейський погром в Єлісаветграді, хоча він мав усі можливості. Вже за це я б не ставив йому пам’ятник. І, як не дивно, спонсорами цього пам’ятника виступили деякі наші люди єврейського походження. А з точки зору естетики… ну він хоча б не таке одоробло, як пам’ятник афганцям. Винниченко, Тамм… Це просто традиційні, непогані, середнього рівня пам’ятники. Вони мають право на існування. Так, це не світові шедеври, але нормальні пам’ятники.

– Яким має бути пам’ятник героям Майдану?

– Мене включили до складу комісії, яка буде обирати проект. Але ось що хочу сказати. Пішла три роки тому по всій Україні хвиля називати вулиці та площі Героїв Майдану. А чому усюди обов’язково мають бути саме Герої Майдану? В нас такого масштабу майдану, аби на його честь називати головну площу міста, не було, це не Київ. Чому б не обрати іншу назву? Мені дуже подобається одна з площ Парижа – площа Злагоди, площадь Согласия російською. Сьогодні для України злагода – це питання №1. Чому б у самому центрі країни не назвати центральну площу площею Злагоди? Мені здається, що влада у 2014-му цим перейменуванням поспішила засвідчити свій нібито патріотизм, в який я не дуже вірю. Можна було б провести конкурс щодо назви, певен, було би багато цікавих пропозицій.

Стосовно пам’ятника героям Майдану. Я побоюсь, що це буде якийсь соцреалізм, тільки з національною ознакою… А може, поставити пам’ятний монумент свободи? Чи ще щось? В нас була Революція Гідності. А в Україні немає жодного пам’ятника гідності! Може, в нас поставити? Але боюся, що машина запущена, коліщата крутяться, вже нічого не поміняти. А з пам’ятниками шуткувати не варто, вони надовго, вони формують багато чого – від естетичних смаків до ідеології.

– Як з мистецтвознавства ви потрапили в журналістику?

– Я ще в школі мріяв поступати вчитися на журналіста. Однак десь прочитав, що треба здавати англійську мову. І такий наївний хлопець з містечка чомусь подумав, що треба дійсно знати мову. Потім дізнався, що достатньо зі словником перекласти якийсь текст. А тоді просто побоявся.

Ще коли я вчився в Ленінграді, мені запропонували стати заві­дуючим картинною галереєю, яка була тоді підрозділом обласного краєзнавчого музею. Знаходилася вона в Спасо-Преображенському соборі, де він і зараз є. Це був 1967-й. Пропрацював я там рік. Справа в тому, що мені обіцяли за рік надати квартиру. Однак, коли через рік я прийшов до управління культури питати стосовно житла, мені відповіли: «А що ти думав? Яка квартира?!» Я психонув, написав заяву та повернувся в Олександрівку. Та за цей рік я потоваришував з усіма художниками, журналістами, людьми мистецтва. І вже писав замітки про мистецтво. Коли збирався, зайшов до Віктора Погрібного, редактора «Молодого комунара», запропонував йому писати з Олександрівки. Він пообіцяв, як тільки буде вакансія, взяти мене. І десь через рік я став власкором газети в Олександрівському, Олександрійському й Світловодському районах.

Ну а потім вже перебрався до Кіровограда. У дуже цікаві часи. У нас не було осередку спілки художників, у нас не було майже ніяких виставок, мистецьке життя ледь жевріло. Тут була геть глуха мистецька провінція. Фактично на моїх очах відбувалося становлення спілки, хлопці стали попадати на виставки в Києві… До речі, повертаючись у часи, коли я керував у галереї. Художники Надєждін, Бондар, Іващенко вирішили влаштувати виставку авангарду в мене. А за кілька років тому Хрущов розмолотив виставку в Манежі в Москві, так звана бульдозерна виставка була. Я, не питаючі нікого, влаштував виставку, її швидко закрили, мені надавали чортів серйозних, однак репутацію я собі серед художників заробив.

А потім один з них колись сказав, що «ми ж з твоїми публікаціями усі вступали в спілку художників».

– За життя ви багато з ким спілкувалися з відомих людей. Інтерв’ю з ким найбільше запам’яталося?

– Ну це все одно що питати у молодого здорового парубка, яка в нього найулюбленіша дівчина! Важко сказати… Можливо, зі знаковим актором українського кіно Іваном Гаврилюком і композитором і хоровим диригентом Анатолієм Пашкевичем, сміхачами – актором Анатолієм Паламаренком і поетом Павлом Глазовим. Мені поталанило першим розповісти кіровоградцям про співачку Лідію Забілясту після її перемоги на конкурсі імені Чайковського. Зустрічався з політиками – від Юлії Володимирівни, Олександра Мороза та юного Юрія Луценка до Віктора Медведчука, якого ніколи не сприймав. Після зустрічі з ним, коли він об’їздив Україну перед виборами, котрийсь із його свити сфотографував нас під час політичної суперечки, і через деякий час мені показали газету з якоїсь південно-східної області з цим фото та підписом: «Віктор Медведчук з однодумцями». Міг би й образитися.

Загалом зустрічей було багато – з цікавими людьми зі званнями і без, із всесоюзною, всеукраїнською славою і без, людей талановитих, непересічних, розповіді про багатьох із яких увійшли в мою книжку «Під Зорею степової Еллади».

Бувало й таке, як з Тимошенко та Березіним, більш відомими, як Тарапунька і Штепсель. Приїхали вони до нас, я до концерту прийшов до них на інтерв’ю, а в нас на той час вже кілька років не могли добудувати міст через Інгул, усім відомий міст у центрі. І я звертаюся до артистів: «А який найдовший міст у світі?» Вони мені – ну, здається, чи Бруклінський, чи «Золоті ворота» в Сан-Франциско. А я їм кажу: «Ні! Найдовший знаходиться в Кіровограді, бо його вже так довго будують!» І вже увечері на концерті вони видають таку репризу. Філармонію просто розірвало, наступного дня усе місто тільки й говорило про те, як Тарапунька і Штепсель про цей міст пожартували.

– Ким більше себе відчуваєте – мистецтвознавцем, журналістом чи письменником?

– Тільки журналістом. І вважаю, що професійним. Але, дай Боже, вийде й сьома книжка…

Геннадій Рибченков, «УЦ»