Але, проте, хоча

Питання вірменському радіо:

– Чи буде нова світова війна?

‑ Війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменю на камені не залишиться.

Один із визначних дипломатів ХХ століття Андрій Андрійович Громико був відомий у світовому політикумі як «містер Ні» – за те, що змусити його на поступки у переговорах було нереальним завданням. Звісно, порівнювати міністра закордонних справ великої держави з майже 30-річним стажем і не досвідченого у політичних багатоходівках президента України щонайменше некоректно. Говорити «ні» Володимир Зеленський поки що не навчився, але цілком засвоїв «але» і цілу купу синонімів. Це «але» у різних варіаціях є в нього майже в кожному другому реченні. Психологи вважають, що це ознака внутрішньої невпевненості людини в собі та своїй правоті.

Нещодавня прес-конференція президента для закордонних ЗМІ помітно відрізнялася від аналогічної «пресухи» для своїх. Журналісти (не наші) демонстрували коректність та повагу до посади співрозмовника. І питання ставили тямущі, без скрупульозних з’ясувань, хто з ким і куди поїхав. Президент, як завжди, відповідав плутано, його переповняла самовпевненість, підводила міміка коміка, але він постійно повертався до тих меседжів, які йому приготували.

«У період військової кризи економіка важлива, але життя людини важливіше. Кількість російських військових біля кордонів України збільшилася, проте нагнітати паніку з цього приводу не варто. Санкції проти Росії треба запроваджувати не після початку широкомасштабної агресії, а до. Якщо війна почнеться, вона не обмежиться територією України. Не бажаєте брати Україну в НАТО – запропонуйте свій варіант».

Важливий аспект: президент взагалі не виявив панічних настроїв перед загрозою війни. Немає ніякого остраху чи запобігливості перед Путіним. Зеленський готовий до переговорів, проте не в Сочі, а на рівних умовах. Про це він говорив різко та без жодних «але». Жорстко наїхав на Сергія Лаврова, навіть заочно перейшов на «ти». У цей момент він мені нагадав «безбашенного» криворізького пацана з 90-х. Цей точно не втече від бійки…

За минулий тиждень президент зробив усе, що міг, але паніку не припинив. Логіка та клятви в такому випадку не діють. Кияни, не лише дипломати, поволі почали роз’їжджатися, хто куди може. Провінції це не стосується. Нам нікуди і, головне, нема за що бігти. Ми з вами заручники маніакальних амбіцій світових лідерів та їхніх планів. Сидимо та чекаємо, що там за нас вирішать.

У минулій публікації я стверджував: «Війни не буде». І крапка. Президент, щоправда, віддав перевагу трьом крапкам. Ну, він, напевно, знає більше… І все-таки моя думка не змінилася, більше того – вона зміцнилася: війни не буде! Дві світові сили пограли м’язами, полякали одна одну ракетами з єдиною метою: мати перевагу у переговорах про майбутнє світу, що швидко змінюється. А в цей час тридцять мільйонів українців потроху божеволіли від погроз, якими, як бомбами, обмінювалися лідери держав та альянсів. Утім, нашим психічним здоров’ям ні Байден, ні Путін зовсім не переймалися.

На жаль, мої мантри «Війни не буде» дуже ненадовго покращать вам настрій. Питання «що робити з Донбасом?», як і раніше, висить над Україною, як пряма загроза майбутньому всієї країни. Ризикну припустити, що вийти з цього лабіринту буде навіть складніше, ніж із нинішньої військової кризи. Як вирішуватиметься проблема з відірваною від України частиною Донбасу, подумаємо пізніше (тим більше, що це питання, напевно, стане головним на наступних президентських виборах), а сьогодні найважливіше – припинити обстріли. Це найрозумніший перший крок на шляху деескалації.

Додам лише, що постпред Росії Дмитро Козак (наш земляк, що особливо прикро) був одним із авторів плану вирішення придністровського конфлікту через федералізацію Молдови. І це зовсім не тішить. Утім, решта можливих (не силових) варіантів долі Донбасу не краща.

І це ми ще навіть не торкнулися теми найгострішої економічної кризи та ураганної епідемії «Омікрону». Але (ось воно, президентське «але!») давайте сподіватися на краще – інших варіантів у нас немає.