Цього тижня ми могли б відзначити дві знаменні дати: вісім років, як Порошенко став президентом, і шість років, як в Україну повернули(лась) Надія Савченко. Що спільного між ними, крім армії-мови-віри?
Думаю, обидві ці ІСТОРІЇ – про ставлення УКРАЇНИ ДО СВОЇХ ГЕРОЇВ.
Ми героїв дуже швидко й міцно створюємо, ставимо на п’єдестали та сцени, робимо їх об’єктами міфів та легенд, вішаємо їхні портрети по червоних кутах будинків та хат, створюємо собі кумирів – тобто зачаровуємся.
Так було з Чорноволом, Кучмою, Тимошенко, Ющенком, Русланою, Плющем та навіть Зайцем (хто його зараз пам’ятає?).
Але всі ці герої, яких ми піднесли на український олімп або які самі з прапорами видерлись на Говерлу, незабаром нам набридали. І ми перемальовували у своїх симпатіях плюс на мінус. І з ентузіазмом розчаровувалися, ненавиділи, зносили, розносили, з кабінетів виносили.
І Чорновола вже називали диктатором, Кучму – узурпатором, Тимошенко – брехухою, Ющенка – бджолярем, Руслану – спалахуйкою, Плюща – балаболом, а різноманітних Зайців – героями вчорашніх днів.
Ці різкі зміни нашого курсу, ці еквілібри нас, звісно, розважали, але країну добивали.
У нас тільки зараз, і то на тлі війни, виробився єдиний курс у ЄС та НАТО. А раніше наші коні бігали по колу: позаблоковість – НАТО – позаблоковість – НАТО – «какаяразница».
І, до речі, зачарованим українським виборцям «какаяразница» була більш досхочу, ніж ідеологізована «мова-віра».
«Какаяразница» була легкою для сприйняття та виконання, не вимагала додаткових грошей та зусиль. У ній і з нею все було зрозуміло. І за «какуюразницу» голосували. І її любили по всій країні, крім Львова, який, голосуючи, не переступив через історичну пам’ять.
А в результаті з п’єдесталу першою скинули армію-мову-віру, другою – «какуюразницу». Потім перше з цих громадських вірувань знову стали піднімати вище – бо на війні стало зрозуміло, у чому та яка різниця. Тому що армія набула значення, мова стала маркером, а віра – порятунком.
Але наші шарахання й кроки від любові до ненависті та назад дозволили ворогові припустити, що ми полюбимо і його, що ми зустрінемо його короваями та розстелимо йому рушники. Що і його попрем на п’єдестал. Що і його вшануємо, як раніше віншували своїх, часом дуже дивних, правителів.
Але між своїм і чужим є «разница». І ця різниця спрацювала. І Україна розгорнула оборону.
Вже зараз ми розуміємо, що ця війна – початок Третьої світової. І ми наперед вже закохані у своїх потенційних союзників. І вже Байден для нас – як Рузвельт, Джонсон – як Черчілль, а Дуда – як батько рідний. Та війна скінчиться, її дим – розвіється, і ми здивовано помітимо, що й нинішні наші герої не такі однозначно прекрасні.
Бо головне, чому навчить нас війна, – це боротися й думати, не змінювати напрями, не кидатися з боку в бік.
І ми зрозуміємо, що зчарування та розчарування – це поняття не для стратегій і розвитку країни.
І при всій величині і величі українського серця нам треба думати та обирати головою – щоб потім не відкривати кримінальні справи, як проти Савченко. Щоб потім не допитувати усіляких діячів, здобуваючи компромат на Порошенка.
А щоб просто, зважено та спокійно жити в країні без воєн та потрясінь.
Тому що тут нам не все одно. Тому що для нас є велика різниця.
Яніна Соколовська, «УЦ».
«Народний синоптик»