Ні ракет, ні дощу…

Розмова з ганнівським сільським головою Новоукраїнської громади Людмилою Гараздою дуже швидко з військової теми перейшла на сільськогосподарську. На наше прохання прокоментувати повідомлення про збиту днями над Ганнівкою ворожу ракету вона махнула рукою: «Це десь не в нас. Та що там ракети? У нас з початку війни не було жодного дощу, ось де проблема!»

І це дійсно проблема, втім наші люди вважають, що в них є першочергові завдання, які потрібно вирішувати. Наприклад, у Ганнівці вже прийняли 130 вимушених переселенців, яких треба було нагодувати, обігріти й розселити. Справу дуже полегшило те, що половина приїхала до рідних, але всіх інших довелося розміщувати по нежилих хатах та в адміністративних приміщеннях: «Куди могли, туди попервах і селили». Багато було й транзитних біженців, і якщо про приїзд групи повідомляли за кілька годин, то в будь-який час доби «мобілізували» працівників шкільної їдальні. У пригоді ставали й завчасно приготовані та заморожені вареники, а ще треба було подумати й про гарячу воду, щоб люди привели себе до ладу, адже «зручностей» у селі немає. Хтось скаже, що це дрібниця, але насправді це приклад людяності та відповідального підходу до справи.

Такий же, можна сказати, державний підхід застосували в селі й до реалізації проєкту «Сади України», до речі, тема якось зійшла нанівець з інформаційних стрічок. Людмила Дмитрівна взялася за справу рішуче: «Я сказала, що кожен має посадити не лише свій город, але це мають зробити школи й дитсадки, у них були свої земельні ділянки. Посівний матеріал збирали по дворах і засадили все, що могли. Нас навіть Райкович похвалив».

Продумали тут і питання догляду за посадженим. Дитсадок і школа не працюють, бо староста каже, що не можна ризикувати дітьми під час війни, тому освітяни «усі дружно садили картоплю, адже ми їм платимо зарплату, значить, вони зобов’язані». І працюють, бо годувати потрібно також тих, хто не може сам посадити, а ще ж потрібно думати й про майбутнє, прогнозувати його та готуватися до будь-чого.

Шкода, але такий ентузіазм не дуже підтримують вищі сили – тут дійсно не було дощів, тому «треба просити в Бога не дощу, а врожаю. Усе зійшло, усе гарне, але не знаємо, що буде на осінь, тому загадувати не будемо». Тут звикли розраховувати на себе – прикинули, скільки у випадку неврожайного року на громаду потрібно продуктів харчування та вже домовилися з фермерами про резервування стратегічного запасу борошна, круп, олії, м’яса.

Але якщо з організацією справ на місці все нормально, то з боку «вищестоящих» є неабиякі проблеми: «Ми зараз нічого не можемо ні купити, ні проплатити, навіть продукти харчування, того ж масла чи ще чогось, тому готуємо те, що позносили з домівок. Платежі не пропускає казначейство, бо в районі існує якийсь ліміт, дійшло до невеликої заборгованості по авансуванню працівників адміністрації, хоча кошти на рахунках сільської громади є».

Сільське життя таке щире й безпосереднє, що тут навіть благодійність вважається буденною справою, не вартою розголосу: «Це ж допомога, що про неї розповідати? Ми робимо не для похвали». Допомагали не лише своїм біженцям, але й волонтерам з Кропивницького, які замовляли як не відра, то лопати: «Бігли на Європейський ринок і купували за свої гроші, вигрібали з гаманців усе, що могли». Везли й домашню консервацію, усе, чим ділилися люди. Багато продуктової гуманітарки передавали на Київщину – у Гостомель, Ірпінь, Бучу…