Хто відбудовуватиме Україну?

Возвращаются все, кроме тех, кто нужней…

Володимир Висоцький

Так склалося, що в ці передноворічні дні ми частіше, ніж зазвичай, думаємо про майбутнє. Про те, що війна, якій кінця-краю не видно, все одно закінчиться, повернуться наші воїни, зачиняться бомбосховища, діти, як раніше, навчатимуться в школі, а не вдома. І все якось поступово налагодиться та відбудується.

Питанням майбутнього повоєнної України вже сьогодні активно займаються і Кабмін, і різні інституції стратегічного планування, і громадські організації, і зарубіжні партнери. Усі розуміють, що залишити в руїнах таку велику країну в центрі Європи не можна, і за рік-два її не відновиш. Отже, потрібні планування й фінансування.

Кабмін уже визначився: повоєнна відбудова України складатиметься з трьох етапів.

Перший – відновлення об’єктів критичної інфраструктури, навчальних закладів, лікарень, транспорту й житла громадян. На все це, за словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, знадобиться щонайменше 17 млрд доларів щороку.

Другий етап – це середньострокове відновлення, третій передбачає довгострокову трансформацію критичної й транспортної інфраструктури України. Про конкретику тут не йдеться – це справа майбутнього, до якого ще треба дожити.

Гроші, зрозуміло, Кабмін розраховує отримати від міжнародних фінансових структур і держав-партнерів. Крім того, Денис Шмигаль припускає, що Україну відновлюватимуть і за рахунок репарацій від країни-окупанта. За словами прем’єра, у підсумковій «Декларації Лугано», ухваленій на Міжнародній конференції з відновлення України, вперше зафіксовано, що нашій країні передадуть для цього конфісковані активи росіян.

Напевно, знайдеться не один скептик, який у зв’язку з цим згадає прислів’я «Дурень думкою багатіє» і… виявиться не правим. Справа в тому, що інших варіантів ні в нас, ні в наших партнерів просто немає.

Усі ці стратегічні розробки, наукові конференції, сотні публікацій та дискусій – важливі й потрібні. Але, на жаль, у цьому «хорі майбутнього» не вистачає відповіді на одне концептуальне запитання: хто відбудовуватиме Україну?

Зверніть увагу: не як, а хто?

Питання лише на перший погляд здається простим. Ну не розраховувати ж насправді на будзагони з Європи? І тисячі полонених окупантів не відбудовуватимуть нашу країну, як після Другої світової. Тоді хто? Сотні тисяч демобілізованих самі все збудують і відновлять? Але в кожного з них – свій дім, своя робота, та й армію ніхто завтра не розпустить. А інших робочих рук в Україні майже не лишилося…

Ще до війни співвідношення непрацездатного й працездатного населення ставило перед нашою державою серйозні бюджетні проблеми. А з початком повномасштабних військових дій на Захід виїхали, за різними оцінками, від 6,5 до 10 млн українців. І це без урахування тих, хто з власної волі чи через обставини перетнув східний кордон.

Скільки тих, хто виїхав, повернеться назад, коли закінчиться війна? На думку демографа, академіка Елли Лібанової, у найкращому разі одна третина. З огляду на те, що енергетична інфраструктура України наполовину зруйнована, житлові квартали міст та цілі села стерті з лиця землі, на потік робочих рук із теплої та ситої Європи (а тим більше – Америки й Канади) розраховувати не доводиться. Тисячі українців знайшли за кордоном житло й роботу, вивчили мову – хто дорікне їм за небажання повернутися в розорений війною дім?

Можна, звичайно, згадати історію Ізраїлю, коли тисячі євреїв з усього світу, у тому числі з найблагополучніших країн, приїхали будувати свою країну в пустелі та на болотах. Але часи сильно змінилися, і прикметою нового століття стали сотні тисяч турків, марокканців і тунісців у Німеччині та Франції, які фланірують вулицями столиць.

У мене немає відповіді на поставлене мною запитання, крім пари гучних фраз про патріотизм. Але точно знаю, чого мені не хотілося б. Найпростіше відкрити навстіж ворота для заробітчан із Середньої Азії, Пакистану, Індії, Африки, Китаю, і вони приїдуть і будуватимуть, селитимуться, навчатимуться, одружуватимуться. І незабаром ми не впізнаємо нашої України.