Людина війни Док-Чілік

«Андрій Таран, відомий у Кропивницькому як Чілік, п’ять років відслужив за контрактом як фельдшер у морській піхоті на Одещині. У 2020-му звільнився. Але влітку минулого року знову пішов до війська, у 57-му бригаду, артилерія. Нині воює неподалік Бахмута»… Цитата зі статті колеги Геннадія Рибченкова, який зараз у лавах ЗСУ. Поки Гєна в учебці, Чілік у відпустці – удома, у Кропивницькому. Зустрілися, поговорили.

Хотілося потиснути руку, поставити питання, яких накопичилося чимало. І це вдалося. П’ємо каву і спілкуємося.

– Андрію, про Бахмут. Що там відбувається?

– Це повторення Сєвєродонецька. Відходи, заходи штурмових бригад точно як в Сєвєрі. Про чиїсь переваги говорити складно. Єдине можу стверджувати: ми краще стріляємо. По-перше, тому що навчені. По-друге, у нас є своя система вогню.

Подобаються молоді офіцери. Вони красавці! Їм приблизно по 25 років, щойно з училищ. Грамотні, навчені, вмотивовані. Мій комбат постійно був з нами на вогневій, і під Сєвєродонецьком, і під Лисичанськом. Велика повага за це.

Ми відчуваємо снарядний голод. Чим вже тільки не стріляли! Поки ми там утримуємо рубежі, тут формуються нові бригади. І Бахмут – це точно фортеця.

– У соцмережах багато відео, де військові шуткують, дуркують. Там насправді є місце гумору?

– Без цього неможливо. У мене, наприклад, є своє вітання: «Хеві метал!» Мені відповідають: «В кожний дім і в кожну хату!» Якось Вакарчук привозив нам Starlink, я привітався: «Хеві метал!», він питає: «Пан зі Львова?» Ні, кажу, з Кропивницького, а він говорить, що тільки у Львові так вітаються. Та ні, не тільки.

Кепкуємо один з одного. Мене називають «старим відром», бо маю 52 роки. Хіба на це можна ображатися? А позивний у мене «Док».

– Харчуєтеся добре?

– Добре, повноцінно, смачно. Централізоване постачання продуктів, готується все свіже. І волонтери допомагають, щось смачненьке привозять, наприклад, вареники.

Поясню, щоб всі розуміли. У кожного бійця є продатестат. Якщо він опиняється в госпіталі, його знімають з котлового забезпечення, він ставиться на продовольче забезпечення медзакладу, і в атестаті ставляться відмітки.

– Як з алкоголем?

– Суворо. І не тому, що заборонено, а самі бійці розуміють, що це небезпечно. Особливо на вогневій. А я, старший за віком, ще й приклад показую. На мене дивиться молодь, я не маю права дати слабину. Якби я «поплив», що вимагати з молодих?

Якось був обстріл, а мені так спати хочеться. У підвал не захотів спускатися, притулився до дерева, літаки над нами туди-сюди, а я сплю. Хлопці кинулися: «Де Док?» А Док під деревом. Прийшлося спуститися до всіх. Нас тоді годин шість крили.

– Земляків багато?

– Ще в перші хвилі мобілізації Кіровоградщина дала більшість. І зараз так само. Майже вся наша батарея – бережинська. Ну і 57-ма ж формувалася в Кропивницькому ще в 2014-му. Потім вже додалися херсонці.

– З місцевими нормально спілкуєтеся? Як до вас ставляться?

– На початку війни ми вираховували й відловлювали корегувальників з місцевих. А так… Можу сказати, що на Луганщині градус сепаратизму та українофобії дуже високий. На Донеччині відверто поганого нам не робили.

Взагалі люди, які пройшли окупацію, дуже добре до нас ставляться, як до рідних. Додому запрошують, годують, пропонують помитися, бані топлять. Тепло нас приймають.

– Тебе не обурює те, що в тилу гуляють, розважаються, відпочивають у кафе?

– Раніше обурювало, а зараз ні. Навпаки, я радію за людей, які отримують задоволення, насолоджуються спокоєм і тишею.

– Друзі досить швидко зібрали гроші на нову гітару для тебе. Вона все ще з тобою? Що граєш?

– Так, мені було дуже приємно, що відгукнулися, допомогли. Гітара жива-здорова, я вже не роблю помилок – не беру її з собою на вогневу, вона знаходиться на лінії розмежування, чекає, поки повернуся.

Коли є час, нагода, граю, співаю. Викреслив із свого серця радянський хеві метал. Зокрема, «Арію», Большакова, Кінчева. Навіть «Пікнік» не співаю. Єдиний, кого залишив, – це Толік Крупнов.

– Як війна тебе змінила?

– Став частіше плакати. Особливо коли чую, як діточки співають, не можу втримати сліз.

Вважав, що в 2020-му звільнюся, остаточно повернуся додому. Скільки вдома просидів? Три місяці. Як у фільмі «Втеча із Шоушенка» герой каже, що є люди в’язниці, так, мабуть, є люди війни. Я один з них. Якось тут, у тилу, мені не дуже. А там ціниться те, що тут не ціниться.

– Коли закінчиться війна?

– У цьому році.