І командири хвалили…

– Костя ніби прощався, – згадує кропивничанка Ірина Дишлова про останню свою розмову з чоловіком, загиблим нещодавно на війні. – Попередив, що три дні не виходитиме на зв›язок. Знаючи чоловіка, я все зрозуміла: вирушає на позицію. Минули три дні. Спробувала зателефонувати Кості, але не було зв’язку. Ледве додзвонилася до його замполіта. Той сказав: Костя і ще двоє бійців загинули від мінометного обстрілу. Поруч зі мною був син Діма, йому дев’ять років. Він усе чув…

Ми зустрілися біля Кіровоградського медичного коледжу імені Мухіна, де Ірина вивчає акушерську справу. Каже, вступила сюди позаминулого року – уже заміжньою, маючи дитину, пропрацювавши не один рік в іншій галузі. Їй давно хочеться працювати в медицині. І спеціальність «Реабілітолог», яку здобула ще на початку 2000-х в університеті «Україна», пов’язана з медичною галуззю. Там, в «Україні», вона шістнадцять років тому й зустріла свою долю – Костянтина Дишлова.

– Ми обоє з Малої Виски, а познайомилися у Кіровограді, студентами. Костя добре вчився, розумний хлопець. Але після університету не знайшов роботи за спеціальністю, яка дозволяла б забезпечити сім’ю. Він знайшов себе в іншій сфері, комунальній.

Ірина розповідає, що цьому сприяв такий випадок. Прийшов якось до них додому родич Костянтина, дядько Микола, нині покійний. Він працював на ТЕЦ і запропонував Костянтинові спробувати себе на слюсарській роботі. Костянтин погодився і згодом став висококласним слюсарем-наладчиком. Обслуговував тепломережі в обласному центрі. Йому довірили прилад, який визначав місця поривів труб, прокладених у грунті. Їздив з ним й у відрядження по Кіровоградщині.

– Костя був на всю область єдиним таким спеціалістом. А ще він мав багато підробітків. Ремонтував людям системи водо- й тепло постачання, встановлював бойлери і таке інше. До нього в чергу записувалися. Він багато часу приділяв роботі, добре заробляв, скрути ми не відчували. Я теж працювала. Купили будинок. Костя найняв людей, щоб ремонт зробили. Та вони напартачили зі штукатуркою, і чоловік сказав: «Хлопці, не годиться». Ремонт закінчив сам. Костя умів багато чого. Усе в будинку було на ньому.

За словами Ірини, вона й чоловік довго чекали дитини.

– Коли ультразвукове дослідження показало, що я вагітна хлопчиком, Костя від радості аж онімів. Діма вдався в нього – і зовні схожий, і має нахил до математики. Іграшки в Діми – конструктори, їх Костя купував. Вони удвох на велосипедах каталися. Чоловік любив велосипеди. На роботу – на велосипеді або на електросамокаті.

Здобути медичну освіту – моя давня мрія, – продовжує Ірина. – Але довго було не до того. Коли дитина підросла, я сказала чоловікові: хочу вступати в медичний коледж. Він запитав: «Тобі це треба?» – «Треба». – «Тоді вступай». Нині я – на останньому курсі. Узимку диплом маю отримати. Сподіваюся, влаштуюся за спеціальністю. Хоча життя таке непередбачуване… Хіба думала, що чоловік у тридцять п’ять років загине?

Ірина розповідає, що Костянтина, мобілізованого у середині березня нинішнього року, спершу відправили на навчання в Німеччину. Після того він служив бойовим медиком в 41-й ОМБР.

– У війську знадобилася спеціальність, яку Костя здобув в університеті. Костя умів і джгут накладати, і таке інше. Звісно, на війні узяв у руки зброю. Але військова справа не була його покликанням. Зате охоче готував їжу для побратимів. Йому завжди подобалося куховарити. Удома і борщі варив, і торти пік. Бойові товариші його любили. І командири поважали, бо працьовитий і відповідальний, на нього можна було покластися. Йому пропонували підвищити кваліфікацію і стати командиром, але він відмовлявся. Телефонував мені він нечасто, не дуже й писав – через проблеми зі зв’язком. Про службу багато не розказував, усе питав, як я, як малий, як батьки. Улітку я з дитиною поїхала до чоловіка, його підрозділ на Харківщині розташовувався. Та місцина – під російськими обстрілами, але я ризикнула. Тепер ще більше утвердилася в думці, що правильно вчинила. Костя на вій­ні багато думав, чим займеться в мирному житті. Вирішив покинути слюсарство і відкрити зі мною заклад з реабілітації учасників війни. Було багато планів. А я, поки чоловік воював, збирала з родичами і друзями гроші на автомобіль для нього. Треба було 180 тисяч, встигли назбирати 45 тисяч. Багато людей мають можливість допомогти армії, але роблять це не всі. Хіба я думала, що гроші, які збирала на машину для чоловіка, підуть на його поховання?..

Ірина каже, що, дізнавшись про загибель чоловіка, не могла повідомити про це його батькам, уже літнім людям. Попросила зробити це тітку Костянтина, яка мешкає в Кропивницькому. Батьки ще не оговталися від горя.

Поховано Костянтина з почестями на Далекосхідному кладовищі в Кропивницькому. На похороні були родичі, друзі. Однокласники з Малої Виски теж приїхали. Віталій, старший брат Костянтина, з війська відпросився. Він воює з початку великої війни, тричі контужений. І Дмитрик попрощався з татом. Ірина взяла його на похорон за порадою психологині – та сказала, що не варто приховувати від дев’ятирічної дитини смерть батька.

Під час цієї розповіді молода жінка кілька разів переходила на плач.

Вона не складає великих планів на майбутнє. Але попри все не опускає рук. Та й дитина зобов’язує жити і працювати. А тим часом Ірину підтримують рідні та друзі, зокрема й чоловікові. Костянтин знався з багатьма хорошими людьми.