Наші дорогі ілюзії

10:57
1080
views

Звичайно, ми не змінимося, але хоча б усвідомимо…

 

М. М. Жванецький.

Ми віримо лише в те, в що хочемо вірити. І постійно обманюємо себе. Спочатку розуміємо, що обманюємо, але через якийсь час починаємо вірити своїй брехні. А ще нас постійно дурять на всіх рівнях влади в країні. Ми розуміємо, що щось не так, але дуже скоро (через 5 – 10 повторів) починаємо їм вірити. Нас дурять й із-за кордону. Немає значення – друзі чи вороги. Мета різна, і співвідношення правди до брехні різне, але результат один: ми всі живемо в мильній бульбашці ілюзій.

Чути таке неприємно, навіть прикро й принизливо (ми ж усі розумні!), але стає стократ гірше, коли бульбашка наших ілюзій лопається, наткнувшись на гострі кути реальності.

Скільки мільйонів українців свято вірили, що війни з росією не буде, бо її не може бути ніколи? А коли все почалося, запевняли себе та одне одного, що два-три тижні, не більше. Потім – два-три місяці. Тепер ілюзії розвіялися, хоч і не зовсім…

Коли виїжджали за кордон мільйони українських біженців з дітьми та собаками… ах-ах, їх же не можна називати біженцями, влада навіть вигадала логічну відмазку (вони – тимчасові мігранти, майже туристи). Ми чекали масового повернення їх до 1 вересня (дітям до школи). Потім нам розповідали, що повернеться приблизно 70%. Тепер, дай Боже, 30%. З ілюзіями розлучаємося ми – ті, хто залишився, і вони – хто виїхав.

Війні вже понад 600 днів, і міф про те, що ми воюємо з армією виключно зеків, алкашів та дебілів, дуже сильно потріпався. Насправді виявилося, що росії є ким і чим воювати. А дурні та дезертири є не лише у них.

Ще одна ілюзія: росіяни не ризикнуть застосувати ядерну бомбу. Не обманюйте себе: вони її підірвуть, коли вважатимуть за потрібне. Немає в них жодних червоних ліній. Невже краєвиди українських міст, практично стертих з лиця землі, принципово відрізняються від руїн Хіросіми та Нагасакі? А сподіватися на вітер, який понесе радіоактивні опади «не туди», абсолютно не варто. На Європу? Чудово! На Білорусь? Наплювати!

А якими райдужними надіями засяяла наша мильна бульбашка ілюзій, відсвічуючи новину, що путін помер, а «цар несправжній»! Як можна вірити в таких питаннях абикому, будь він хоч тричі соловей?! Але, якби чорти справді забрали плішивого диктатора разом із його «двійником» і «трійником», я згадав би не те, що після Сталіна прийшов «добрий» Хрущов, а те, що Леніна змінив кривавий Сталін. У таких питаннях краще бути песимістом – станеться щось добре, буде приємний сюрприз.

Чергове опитування громадської думки підтвердило: довіра українців до уряду Шмигаля впала на третину, у тому числі й від удару яйцями по 17 грн за штуку. При цьому довіра до армії залишається на найвищому рівні. Зауважу, однак, після відставки міністра оборони Резнікова його наступник провів аудит у десятках військових частин і виявив перевитрату «бойових» на 123 млн, які виплачувалися військовослужбовцям, що «воюють» далеко від лінії фронту. Так що все, як і раніше: кому війна, а кому мати рідна…

Ще одна ілюзія, яку справедливіше було б назвати просто дурістю, – це «єдиний телемарафон». Його творці, мабуть, хотіли захистити нас від шкідливого впливу «свободи слова» під час війни, запровадити жорстку цензуру в епоху глобального Інтернету, але досягли одного – не дивиться «єдиний телемарафон» близько 80% українців. Ілюзія, яка обійшлася країні дуже дорого у прямому та переносному сенсах.

І на закуску читачам – ілюзія №1. Ні активно декларована владою боротьба з корупцією, ні сотні законів, ні десятки правоохоронних органів, ні показові «посадки», ні чергове останнє попередження фінансових донорів України не в змозі тут і зараз перемогти мафію. Як підтвердження – цитата зі статті Саймона Шустера в американському журналі Time «Ніхто не вірить у перемогу України так, як я», яка наробила багато галасу й міцно дістала президента Зеленського: «На тлі тиску на Україну через корупцію, я, можливо, наївно вважав, що чиновники двічі подумають, перш ніж брати хабарі чи красти державні кошти. Але, коли я сказав про це одному з провідних радників президента Зеленського, він попросив мене вимкнути диктофон, щоб говорити вільніше. “Саймоне, ви помиляєтеся. Люди крадуть, як востаннє”, – сказав він».

Настав час нам розлучатися з багатьма ілюзіями. Або хоча б усвідомити цю необхідність…