Олександр Гливинський: відверто про футбол та багато іншого

Закінчення інтерв’ю з відомим українським журналістом і спортивним коментатором Олександром Гливинським. Початок у №2 «УЦ» від 11 січня 24 р.

Про Сергія Реброва

– Він справляє враження людини дуже сконцентрованої й великого професіонала. Це – тренер сучасної формації та сучасних підходів. Сергій завжди серйозний і рідко усміхається. Багато працює з футболістами й приділяє багато часу тактичним моментам, постійно працюючи зі своїми асистентами.  Під час тренувань Ребров керує процесом, постійно в русі, підказує гравцям та вимагає виконання того, що заплановано. Відповідно й гра при Реброві змінилася. Йому, як мені здається, вдається оптимально використовувати тих гравців, які є в його розпорядженні, та вносити корективи, якщо це потрібно. Дуже сподіваюся, що всі будуть у порядку, ми таки подолаємо плей-оф й поїдемо до Німеччини.

Ексклюзивно про збірну України

– Розкажи про атмосферу, що панує в збірній…

– Атмосфера завжди позитивна. І який би тренер не працював, хлопці завжди приїздили до національної команди із задоволенням, на позитиві й виконували тренерські вимоги. Вони розуміють, що представляти країну – це почесно та престижно, а потрапляння до збірної вже додає балів до твого особистого профайлу. Тому клубні проблеми футболісти залишають у клубах.

– Є якісь розподілення на старих та молодих чи представників клубів?

– Якщо ти про «дідівщину», то її точно немає. Іноді можуть молоді, які ще трохи хвилюються, триматися та спілкуватися окремо. Але досвідчені гравці не відстороняються й не відмовляють молоді в спілкуванні. Ще з часів Андрія Шевченка-тренера усі гравці під час харчування сидять за одним довгим столом, що є своєрідним символом командного єднання. Зрозуміло, що хлопцям, можливо, зручніше більше спілкуватися з друзями чи з тими, кого вони знають добре. Але в цілому всі, як я вже казав, перебувають у позитивному настрої, і лише невдалий результат гри може його тимчасово призупинити. Але й у цей момент хлопці, переживши невдачу, спілкуються, обговорюють гру і разом емоційно виходять із цього стану. Це дуже важливий момент, на який я б хотів звернути увагу: не бачив, щоби хтось усамітнювався після поразки – хлопці гуртуються й разом долають пригнічення або й не допускають його.

– Як ти сам переживаєш такі невдачі, як з Вельсом?

– Я, звісно, перебуваючи в розпачі, розумію, що за будь-яких обставин потрібно працювати. Необхідно забезпечити гравців для участі у флеш-інтерв’ю та провести пресконференцію. Скажімо, після Вельсу я зайшов до роздягальні, де панувала абсолютна тиша, і сказав  хлопцям, що ми всі бачили, як вони віддали всі сили й Україна ними пишається. Але все ж нагадав, що потрібно дати інтерв’ю. Тоді, пам’ятаю, Сашко Зінченко піднявся й взяв удар на себе. Пізніше передивився його флеш після гри, де він давав інтерв’ю своїй дружині Владі Седан – хочу відзначити витримку обох: знаю, що таке працювати у прямому ефірі після важких поразок, коли сльози підпирають горло –  вони обоє, не побоюся цього порівняння, відпрацювали як великі професіонали. Потім у мікс-зоні спілкувалися з українськими журналістами Тарас  Степаненко й Руслан Малиновський. Це коли виграємо, робота йде, як по маслу, а ось при поразці завжди важко. Бували емоційні відмови, але відверту нецензурну лайку я на свою адресу ніколи не чув. Певне, я користуюся достатньою повагою, щоб віднайти оптимальне й необхідне рішення.

– Між собою гравці якою мовою спілкуються?

– Якщо говорити про цей рік, то я все більше чую діалогів українською. Так, російська у робочому процесі присутня, але української дедалі більше і, я впевнений, її ставатиме все більше. Крім цього, майже всі в нашій збірній можуть поспілкуватися англійською. Я ж зі свого першого дня у збірній спілкувався з хлопцями винятково українською. І більшість з них відповідали мені нашою рідною. І з кожним роком української ставало більше – це природній процес відновлення українськості в українцях: після століть русифікації цього не відновиш навіть за кілька десятків років. Але прогрес очевидний. Однак я завжди кажу хлопцям, що у них у душі й у серці є генокод українця, який закодований у наших поколіннях – його просто треба пробудити.  Так, раніше, до війни, чимало хлопців, розмовляючи зі мною українською приватно, перед інтерв’ю переживали, що будуть хвилюватися, помилятися й виглядати кумедно. Я постійно їм казав, що без практики нічого прогресу не буває, і, гадаю, це дало результат. Першим мене, ще до повномасштабного вторгнення, вразив Андрій Ярмоленко. Було це в Одесі, і ми робили  передматчеве інтерв’ю. І от Андрій почав відповідати на мої запитання українською й фактично не припустився жодної  помилки. А після інтерв’ю так дивиться на мене й запитує «Ну як?». А я йому: «Я ж казав, що Ти це зробиш довершено!» Під час фінального турніру Євро-2020 такий же приємний сюрприз зробив й Малиновський, коли ми в онлайні спілкувалися з українськими та англійськими медіа перед чвертьфіналом. Війна наче зняла всі перестороги й хвилювання і, водночас, підсилила відчуття української національності: з’ясувалося, що майже всі футболісти дуже гарно спілкуються рідною мовою. Зараз усі в цьому можуть переконатися.

– А як з інтелектуальним рівнем футболістів?

– Мені здається, що загальний інтелектуальний рівень нинішніх гравців вищий, ніж у попередників.  Нехай не ображаються попередні покоління. Я пояснюю це доступною кількістю різноманітних джерел, де люди можуть отримувати необхідну інформацію. Тут головне – щоб було бажання навчатися й ставати кращим. Якщо раніше в літаку з книжкою можна було побачити одного гравця, то зараз я бачу, що не всі грають чи дивляться кіно на гаджетах. Багато хлопців читають твори в електронному варіанті, а, ось так з пам’яті, Луніна, Степаненка, Коноплю, Забарного я бачив з книжками. Найбільшим шанувальником читання, як на мене, є Тарас Степаненко, який читає, причому й англійською, різноманітну навчальну літературу. І вона не лише футбольна, але й медична, економічна тощо. Як бачите, готується Тарас до позафутбольного життя.

– Хто з футболістів найбільш проблемний, а хто найбільш контактний з точки зору спілкування з представниками мас-медіа?

– Олександр Зінченко завжди був дуже контактним і щирим. При цьому він відповідає ґрунтовно із розумінням того, що говорить. Щоправда, зараз він не хоче, аби його було надто багато. Ще дуже відповідальні Олександр Караваєв і Віталій Миколенко. У плані інтерв’ю згадані  хлопці у  Топ-3. Ну а серед «відмовників» найчастіше Віктор Циганков. Він дуже закритий у цьому сенсі. Не знаю, що в нього сталося в цьому плані в минулому, а може, є якісь забобони, але інтерв’ю Віктор майже не дає. Хоча ми з ним домовилися, що якщо він забиває, то зі мною спілкується. Я питаю: «Чому ж лише зі мною?» Але він незворушний. Ну ще чомусь став відмовлятися Микола Матвієнко, з яким ми востаннє зробили міні-інтерв’ю на його день народження – 2 травня 2022 року. Третім є Олександр Зубков, який на пропозицію поспілкуватися відповідає: «А чому саме я?»

– Судаков вже відчув себе зіркою?

– Я не знаю, як він себе почуває у «молодіжці», адже там не працюю. У збірній, крім нього є й інші визначальні гравці, але, видається, що й у національній команді  він уже відчув, що впливає на командні дії в атаці. Але про відчуття зірки говорити зарано: для цього слід зробити щось «екстра», скажімо, забивати чи створювати переможні  голи у матчі з грандами. Так само за останній час виріс статус Артема Довбика, але не поспішаймо з визначенням «зірка». Так, Артем проводить просто чудовий сезон за «Жирону» й забиває стабільно, отримуючи титул кращого гравця місяця у «Лі Лізі».  Але для справжнього зіркового статусу потрібна виграти щось значне й діяти на такому рівні ще два – три сезони, тоді він, справді, стане європейською зіркою, чого я йому щиро бажаю. А «Жироні» бажаю бути на найближчі роки у найкращі трійці «Ла ліги»! Виграти боротьбу за золото в таких монстрів, як «Реал» чи «Барса», звісно, буде важко. Гранди вміють грати ключові матчі й тримати турнірний темп. Але якщо команда – «попелюшка», де на провідних ролях наші Довбик та Циганков, виграє чемпіонську гонку, то ми всі тільки порадіємо такій сенсації та ще й за активної участі наших хлопців!

Про конкуренцію в Прем’єр-лізі 

– Зрозуміло, що ми в минулому році багато втратили через війну: клуби, легіонерів, фінанси. Цього року вже відбулася адаптація до умов. Навіть деяким клубам вдалося запросити легіонерів. Звісно, що вони не найвищого рівня, але своїм командам допомагали непогано. І цим іноземцям потрібно віддати належне за те, що вони не побоялися приїхати у країну, котра воює, й віддаватися на повну. Звісно, в УПЛ є проблеми, і їх багато. Безумовно, рівень гри впав у порівнянні з мирним часом. Та головне, що футбол в Україні продовжує жити, і в цьому ми демонструємо світові, наскільки ми сильні.

– Спробуй спрогнозувати: хто стане чемпіоном і хто залишить УПЛ?

– У цьому сезоні конкуренція в боротьбі за чемпіонство, справді, велика. Можливо, найбільша з того часу, коли за золото боролися «Шахтар», «Динамо», «Металіст» та «Дніпро». Але тоді рівень гри усе ж був вищим за рахунок кваліфікації виконавців. Й тоді на трибунах були вболівальники, що також важливо. Зараз же рівень команд підрівнявся через відомі обставини. Та все ж треба жити сьогоднішнім днем. І тут у нас головне відкриття чемпіонату – криворізький «Кривбас» на чолі з Юрієм Вернидубом. Криворіжці стали зимовими чемпіонами й відкрито заявляють, що команда буде боротися за чемпіонство. А ще є «Дніпро-1», який Юрій Максимов підняв до вершини турнірної таблиці. Є чудовий приклад житомирського «Полісся», яке є абсолютним дебютантом елітного дивізіону, але вже претендує на нагороди. Якщо ці три колективи витримають запропонований ними ж темп у другій частині сезону, це буде чудово. І, можливо, ми побачимо народження українського «Лестера». Та все ж я думаю, що «Шахтар» і «Динамо» за рахунок досвіду боротьби на довгих дистанціях, гарного підбору виконавців та мотивації потрапити до Ліги чемпіонів, розіграють чемпіонський титул між собою. Тим більше, що, здається, ігрові та ментальні проблеми наших грандів позаду. Та й у наставників киян Шовковського та «гірників» Пушича також буде неабияка мотивація вперше привести свої команди до золота. Але, у будь якому разі, буде дуже цікаво. Що стосується аутсайдерів, то я ризикну спрогнозувати, що вилетять «Минай» і «Верес».

Про справжню журналістику та відповідальність президента УАФ

– Андрія Шевченка вже майже можна привітати з тим, що він прийде на зміну Андрію Павелку й очолить УАФ.  Альтернативи поки немає. Чи вплине це на твою роботу, адже твої недоброзичливці кажуть, що Гливинський залежав від Павелка?

– По-перше, ти ніколи не знаєш, як зміниться твоя робота після зміни керівництва організації і до цього варто ставитися по-філософськи. Щодо звинувачення у залежності, то воно смішне, адже я працював у збірній, коли український футбол очолювали і Григорій Суркіс, і Анатолій Коньков. Андрій Павелко також був керівником УАФ і поважав мене і як журналіста, і  як речника збірної. Моя робота в УАФ пов’язана суто з національною командою України, а не піаром функціонерів. З Павелком ми знайомі давно, ще до його обрання президентом УАФ, він добре знає мій критичний погляд на керівників, як таких, і тому ми часто дискутували з різних питань, але між нами завжди існувала й існує повага один до одного. Якщо ж звинувачення пов’язані з тією пресконференцією Андрія Павелка, на якій я був  модератором, то я вже давав коментарі колегам й повторюся зараз. Я не відстоював тоді інтереси Павелка, а намагався, щоб це спілкування не перейшло в балаган, оскільки, як модератор, відповідав за ведення дискусії. Деякі колеги почали кидати звинувачення та ставити питання за питанням, не дослухавши попередньої відповіді. Це вже почало нагадувати якийсь допит. Тому, визнаю, в емоційній манері, оскільки «градус дискусії» на той час вже піднявся, я закликав присутніх поважати один одного й дотримуватися журналістської етики. Журналістика повинна бути об’єктивною, а це, зокрема, передбачає дати можливість співрозмовнику висловити свою думку повністю. Після цього ти скільки завгодно разів можеш ставити уточнюючі запитання, заперечувати відповіді своїми аргументами, не погоджуватися, але давати можливість опоненту висловити свою думку. І хочу наголосити, що згадана дискусія тривала до останнього запитання: поки не закінчилися запитання у присутніх медіа, зустріч не завершилася. Це і є журналістика і саме тому прес-служба УАФ акредитувала на цю зустріч журналістів. І там не було Андріюка, який вже давно не є журналістом, не робить аналітичних статей чи статей-розслідувань, а розміщує у телеграм-каналі, названому його іменем, але який, за його ж твердженням, не належить йому, образливі й категоричні заяви. Він не переймається аргументацією: просто викладає якесь своє твердження і подає його як факт. Після тієї зустрічі він таке полюбляє робити й на мою адресу, кидаючи у мій бік смішні звинувачення, не підкріплені жодними аргументами. А для чого йому аргументи, якщо він не журналіст? Та й телеграм-канал – це не мас-медіа. Має своїх читачів, тож хай собі тішиться.

Щодо Павелка – я його не захищав і не захищаю. Якщо він справді винен, то має понести кримінальну відповідальність за ті злочини, в яких його звинувачують. Але в мене питання: чому він стільки часу перебуває у львівському СІЗО і чому саме там, а не в Києві, де розглядали його справу? І ще, якщо він, справді, винен, то чому досі не відбувся судовий розгляд і його не засудили, а його апеляції постійно відхиляють? Усе це наштовхує на думку, що на справу має місце вплив невідомих нам авторитетних осіб, які переслідують якісь свої цілі, які нам також невідомі. А до суду ніхто не має підстав називати людину злочинцем. І це також основні принципи і демократії, і журналістики. І саме те, що деякі колишні журналісти, забуваючи про згадані принципи об’єктивного висвітлення, перетворюються на популістів, які на хайпі збирають велику аудиторію, завдає великої шкоди і суспільству, і журналістиці як такій. Бо саме журналістика має показувати суспільству, що слід зважувати різні аргументи у прагненні знайти істину. А не кидатися, наче кізяком, сформованим кимось звинуваченням, яке подається як істина.

Про Андрія Шевченка як президента УАФ

– Якщо поставлю тобі питання, щоб ти назвав іншу кандидатуру, то відповідь важко буде знайти, правда? Шевченко – без сумніву, видатна особистість у світі футболу, яку знають та поважають. Андрій здатен вирішувати важливі питання завдяки своєму авторитету. Коли він був головним тренером національної збірної, його ім’я, у тому числі,  допомагало у вирішенні питань, пов’язаних зі зборами та товариськими іграми. На посаді президента УАФ Андрій Шевченко зможе запитати президента УЄФА Алєксандра Чеферіна за його дивні заяви, що прозвучали перед вирішальним матчем з італійцями. Гадаю, що у підсумку має зрости й авторитет українського футболу у світі. Тож, як бачимо, переваги очевидні. І якщо Шевченко погодився в таких непростих умовах взяти на себе відповідальність, то, робимо висновок, що він, справді, хоче зробити український футбол кращим.

Про діяльність Асоціації спортивних журналістів України

– Як і для всіх, цей рік був дуже непростим. Нагадаю, що ми – громадська організація і наш виконавчий орган працює на громадських засадах. Для того, аби організовувати події для медіа, маємо шукати підтримки меценатів і спонсорів. Але їх у теперішній час, коли всі думки – про підтримку Збройних сил України, знайти фактично неможливо. Попри всі проблеми, ми намагаємося гуртувати нашу спільноту й підтримувати в міру власних можливостей. Майже 30 наших колег служать у ЗСУ. І ми в цьому році прийняли рішення тих, хто ще не є членом АСЖУ, прийняти до асоціації з нашої ініціативи. Також наші колеги активно займаються волонтерством. Один з наших провідних членів, відомий журналіст Микола Васільков разом із своїм другом Дмитром Дубасом заснували благодійний фонд «Restovrator. Картопляні війська». Вони з першого дня війни возили гарячі обіди Теробороні Києва, потім почали активно допомагати переселенцям й роблять це досі, постійно піклуються про наших ветеранів, а ще активно допомагають ЗСУ. Так ось, у тому числі й завдяки цьому фонду, ми відправляємо посилки на фронт нашим колегам. Для них це приємно та дуже важливо. І ми продовжимо цю роботу. Також уже 6 років АСЖУ, співпрацюючи з Інститутом журналістики КНУ та Національним університетом фізичного виховання та спорту, проводить практичні лекції та власне саму практику для студентів Інституту журналістики, зокрема магістратури за курсом «Спортивна журналістика». Тісно співпрацюємо з AIPS, відряджаючи молодих журналістів на стажування у рамках програми AIPS “Young Reporters”. Цього року наші молоді журналістки працювали у цих програмах під час легкоатлетичної Діамантової ліги та на Спеціальній Олімпіаді.

Підтримуючи наше реноме, щороку визначаємо Десятку найкращих атлетів року, а кращим з кращих вручаємо пам’ятні призи. У цьому році ТОП-10 атлетів з переліку 26 кандидатів мали можливість вибрати усі  члени АСЖУ.

2023-го «Найкращим атлетом», незалежно від статі, стала чемпіонка світу з легкої атлетики Ярослава Магучіх. Тренерка Ярослави Тетяна Степанова визнана «Найкращим тренером 2023-го року». «Найкращим атлетом» серед чоловіків став віце-чемпіон світу зі спортивної гімнастики у багатоборстві Ілля Ковтун. «Командою року» стала молодіжна збірна України з футболу, яка вперше в нашій історії здобула путівку на Олімпійські ігри. Фехтувальниця Ольга Харлан отримала приз «За честь і гідність України» – за те, що відмовилася тиснути руку росіянці, змінила спортивні правила й здобула олімпійську ліцензію. Призом «Повернення року» відзначена тенісистка Еліна Світоліна, яка після народження доньки пробилася до чвертьфіналу та півфіналу турнірів Grand Slam і здійснила феноменальний стрибок із 1081-го на 25-те місце в світовому рейтингу. І, нарешті, спеціальною премією «Незламний дух України» було відзначено збірну України, котра досягла успіху на Invictus Games (Іграх Нескорених).

Церемонія відбувалася у Національному університеті фізичного виховання та спорту. Спортсмени, які не могли бути присутніми особисто, записали спеціальні відеозвернення. Хочу подякувати завідувачу кафедри НУФВСУ, президенту Всеукраїнської ради спортивного танцю Ігорю Сороновичу за пропозицію провести цю церемонію: був чудовий зал, неймовірне світло, класні екрани – усе це сприяло піднесеній атмосфері спортивного свята, яке, навіть попри війну, інколи, з нагоди, треба робити, аби підтримати бойовий дух атлетів.

Як бачите, є позитивні моменти. Хочеться побажати, щоб суспільство підтримувало те, що ми робимо. Усі наче й розраховують на роботу журналістів, однак, навряд чи замислюються, яким чином нам доводиться зберігати свою професію. А усе, насправді, тримається на ентузіазмі та відданості професії. У час, коли соцмережі захоплюють увагу людей і мільйони з роззявленим ротами заковтують потоки бруду, які ллються звідти, не розбираючись, де правда, а де вигадка, журналістиці дуже важко виживати. Але ми тримаємося, розуміючи свою роль та важливість нашої роботи. Працюємо далі й усіма можливими засобами підтримуємо ЗСУ та наближаємо нашу перемогу.