Відверто про футбол та багато іншого

10:04
772
views

Із відомим українським журналістом і спортивним коментатором Олександром Гливинським ми знайомі вже достатньо давно. Разом працювали на двох Олімпійських іграх у Ріо та Пхенчхані та багатьох інших міжнародних змаганнях. Адже, на подив деяких футбольних уболівальників, колишній продюсер та ведучий популярного телепроєкту «Гол», який шість років виходив на «Новому каналі», та багаторічний прес-секретар національної збірної України не є виключно футбольним фахівцем. Він розуміється не лише у футболі та стронгмені, який незмінно коментує вже багато років, а й у багатьох інших видах спорту, про які готує кваліфіковані матеріали з міжнародних спортивних подій на різні українські спортивні ресурси. А ще Олександр вже три роки очолює Асоціацію спортивних журналістів України.

Додам, навіть під час війни в України АСЖУ живе, підтримує журналістів і вшановує кращих із кращих. Саме після нагородження найкращих спортсменів 2023 року за версією АСЖУ, яке відбулося наприкінці минулого року в Києві, ми й поспілкувалися з Олександром Гливинським. Розмова вийшла доволі тривалою. Ну а розпочали, звісно, зі спорту номер один.

Враження та прогнози

– Яким залишиться в твоїй пам’яті 2023-й футбольний рік?

– Я так розумію, що у першу чергу тебе цікавить моя роботу у національній команді? Тож почнемо з цього. На відміну від минулого, у цей рік ми входили з певною визначеністю. Ми знали, що в команди буде новий головний тренер. Хоча розпочинали європейський відбір із тимчасового наставника. Ну й Руслан Ротань говорив, що при підготовці до матчу з англійцями він начебто радився із Сергієм Ребровим. Як би там не було, а в цілому 2023-й був роком нової тренерської команди. Мені було цікаво подивитися, як працює Сергій Ребров, які в нього підходи до тренувального процесу та до інших аспектів діяльності збірної України. І зазначу, що враження від року більше позитивні. Ми гідно пройшли відбірковий турнір в найсильнішій групі, де грали обидва фіналіста минулого Євро – англійці та італійці. А українці до останніх секунд заключного матчу з діючими чемпіонами Європи – італійцями – претендували на пряму путівку на Євро-2024. Це говорить про гарний потенціал національної збірної. І є сподівання, що ми виграємо два матчі плей-офф і будемо грати на чемпіонаті Європи.

Випереджаючи ваше запитання про молодіжну збірну, скажу, що я там не працюю й не можу говорити про нюанси. Але відзначу, що в даний час у нас підросло гарне покоління молодих футболістів, які грають в основах своїх клубів української Прем’єр-ліги. І Руслану Ротаню на молодіжному Євро вдалося цих хлопців згуртувати, віднайти вірну модель гри, вибрати правильну тактику, особливо на поєдинок із французами. Це дозволило вирішити головне завдання: пробитися до півфіналу й вперше в історії України здобути путівку на Олімпійські ігри. Так що ці хлопці та тренери вже вписали свої імена в українську спортивну історію. І заслужено члени АСЖУ визнали саме молодіжну збірну України найкращою командою 2023 року, а один із лідерів цієї збірної Георгій Судаков потрапив до десятки найкращих спортсменів України за версією АСЖУ.

– Чи не вплинуло призначення Руслана Ротаня на один матч з англійцями на те, що ми не здобули пряму путівку, адже той матч ми зіграли бездарно та безбарвно?

– Вважаю, що це не так. Можливо, гра була би іншою, якби її побудував Сергій Ребров. Але наразі англійці чи не найсильніші в світі й без шансів вдома винесли італійців. А ми й при Реброві поступилися збірній Італії, припускаючись помилок. Тому це фактор виїзних матчів, де суперники були просто сильнішими. Вдома ми зіграли з фаворитами гідно, а на виїзні поєдинки з суперниками рівня Англії та Італії, на мою думку, не вистачило, перш за все, психологічної витримки.

Про збірну

– Ти працюєш в національній збірній України з 2010 року. Тож можеш підтвердити чи спростувати мою думку про те, що за підбором досвідчених виконавців, які грають в провідних європейських чемпіонатах, і своїм потенціалом сьогодні чи не найкраща українська збірна за часи незалежності України?

– Я думаю, що найсильнішу збірну ми мали тоді, коли грали Шевченко та Ребров. Ми мали київське «Динамо», яке було командою європейського рівня й доходило до півфіналу Ліги чемпіонів. І тоді сталося нещастя, що ми не пройшли словенців після голу Ачімовича з центру поля в гостях та рикошету в засніженому Києві. Якби та команда потрапила на Євро-2000, то могла би там виблискувати. Потім була невдача у відборі до чемпіонату світу 2002. Тоді спортивний бог був проти нас. Та все ж декілька гравців тієї збірної допомогли пробитися до чвертьфіналу на чемпіонаті світу в Німеччині. Але то була вже інша команда та інша історія.

Що стосується нинішньої збірної, то вона дійсно дуже сильна й перспективна. У нас майже всі гравці-легіонери на провідних ролях у провідних європейських клубах. І з кожним днем вони набираються все більшого досвіду. І якщо цей досвід та ментальність дозволять їм набути чемпіонської впевненості, перетворитися на команду, яка здатна перемагати усіх на своєму шляху, потрапити та виблискувати на Євро-2024, то тоді ми зможемо говорити, що це наша найкраща збірна всіх часів.

– Тепер питання особистого характеру. Як тобі доволі тривалий час вдається зберігати свою посаду в збірній і знаходити спільну мову з кожним новим головним тренером (Маркевичем, Калітвінцевим, Балем, Заваровим, Фоменком, Шевченком, Петраковим, Ротаньом, Ребровим), його помічниками та, звісно, і з гравцями з їх непростими характерами?

– Зрозуміло, що в кожного головного тренера свій характер, свої особливості та свої підходи. З кожним наставником було цікаво, бо це були видатні футбольні особистості, зірки українського та європейського футболу. Дійсно, було класно з ними спілкуватися, визначати їх психотип та працювати виходячи з цього. З кимось можна було будь-яке питання обговорити, а з кимось – ні. Хтось міг пожартувати, а хтось був налаштований виключно на гру й з ним ми обговорювали тільки медіа-активності. Комусь могло не сподобатися, як пройшла пресконференція й чому вийшло не так, як він хотів. Тоді доводилося пояснювати, переконувати та доводити наставнику свою точку зору.

Ну а фактична робота прес-секретаря побудована на тих медіа-активностях, які вимагаються: пресконференція, інтерв’ю та інше. Ну й знання англійської мови відіграє свою роль. Кожному новому тренеру я повідомляю про необхідні зобов’язання, які потрібно виконувати. Та й вони самі про це знають. У збірну ж не призначають новачків. Безумовно, і мені доводиться адаптуватися, пристосовуючись до особливостей кожного наставника, і знаходити до них підхід. Десь доводилося їм підказувати, десь підстраховувати, десь захищати. Концентрація роботи тренера на команді. З нашого боку йому потрібно просто не заважати. Та й на гравців особливо не давимо. Хоче людина спілкуватися сьогодні – ми спілкуємося. Якщо хтось відмовляється, то знаходимо іншого. Але м’яко натякаємо, що інтерв’ю додають популярності й говорять про публічність гравця та його відкритість.Ми ж працюємо заради однієї справи. Просто кожен виконує свою роботу.

Про комфорт та взаємоповагу

– Ти прийшов до національної команди України разом із Мироном Маркевичем. І тоді, коли ми спілкувалися після вашої першої пресконференції, ти був у захваті від цього фахівця. Зараз, після 13 років, можеш сказати, з яким тренером тобі було найкомфортніше працювати?

– Ти, мабуть, хочеш, щоб мене звільнили, якщо я почну когось критикувати, а когось хвалити? Комфорт ти повинен створювати собі сам і робити все, щоб класно виконувати свою роботу. Тому поділюся своїми враженнями. На початку скажу, що тренер – це і фундамент, і вершина всієї піраміди збірної України. На них головна відповідальність за результат. Ми ж наставникам у міру своїх повноважень і можливостей допомагаємо. Але я абсолютно переконаний в тому, що тренери помиляються, коли думають, що знають про все на світі, у тому числі й про медіа. Тут кожен прессекретар може дуже багато підказати тренеру. Питання в тому, чи тренер готовий буде почути? Дуже часто тренери на основі деяких, можливо, не дуже справедливих критичних матеріалів роблять висновок про всіх журналістів, налаштовуючись проти нашої братії, якщо не як на ворогів, то як на грізних опонентів. Тому в цьому сенсі дуже не просто. Я розумію, що це в них побічна дія від того, що вони керують усіма процесами. Та все ж… Спілкування з медіа – це велика та важлива робота. На превеликий жаль, більшість із наставників не готові до позитивного та продуктивного спілкування.

– Тепер більш конкретно про враження від наставників…

Про Мирона Маркевича

– Мирон Маркевич – це український тренер європейського масштабу. Саме він мене запросив, і за це я дійсно вдячний Миронові Богдановичу. Тут зіграло свою роль те, що він мене знав, що він потребував зокрема й моєї підтримки в збірній. Я, як міг, намагався йому допомогти в той невеличкий період його роботи в збірній. Він розумів важливість взаємодії з медіа для іміджу збірної. Мені дійсно було комфортно з Маркевичем. На жаль, через конфлікт між Григорієм Суркісом та Олександром Ярославським Мирон Богданович не зміг продовжувати очолювати національну команду. Він всією своєю кар’єрою заслужив керувати збірною на домашньому ЄВРО-2012. Можливо, якби Маркевич залишився, то й виступ команди був би значно кращим. Але це, ні в якому разі, не камінь в бік Олега Блохіна. Я веду мову про тривалий підготовчий процес з Маркевичем, який мав би принести результат. Блохін же в цьому випадку був «фартовим кризовим менеджером», який прийшов виводити з мілини корабель. У нього вийшло виграти у шведів, але на французів та англійців запалу гравців та фартовості Блохіна вже не вистачило.

Про Олега Блохіна

– З Олегом Володимировичем спочатку було важко, бо він дуже імпульсивна людина. Але, все одно, ми знайшли спільну мову. Але, мабуть, саме з ним мені було найскладніше. Він міг мати претензії з незрозуміло якого приводу. Часом ти не знав, чого від нього можна зараз очікувати. Блохін дуже покладався на свій авторитет футболіста й успіх на чемпіонаті світу. Як йому після цього хтось міг щось казати? Я його переконував, що не треба часто-густо сваритися з журналістами й різко відповідати на запитання. Ось він як раз не став особливо брати до уваги поради по взаєморозумінню з мас-медіа. Потім, коли Олег Володимирович очолив київське «Динамо», він також «воював» із журналістами. Можливо, також і через цей постійний конфлікт у Блохіна не склалося в рідному клубі.

Про Михайла Фоменка

– Фоменко взагалі малослівний, але він такий і в житті. Ти ж сам був на його переможних пресконференціях, де він також не виглядав занадто щасливим й відповідав дуже коротко. Але Михайло Іванович чемно ходив на всі пресконференції та флеш-інтерв’ю, відповідаючи в своєму стилі. Нам з ним також вдалося порозумітися й віднайти спільну мову. Ну й він давав непоганий результат, на що мало хто сподівався, коли він очолив збірну. На Євро-2016 спрацювали вже інші фактори, про які, без дозволу самого Михайла Івановича, не можу говорити.

Про Андрія Шевченка

– Андрій Шевченко – це вже був тренер європейського рівня зі своєю командою чудових фахівців. Але при тому, що він мав чудових італійських помічників – Мальдеру й Тасотті, саме Шевченко був головним у всіх процесах. І це заслуга головного тренера, що він підібрав собі настільки кваліфікованих асистентів. Він розумів, що і як потрібно робити. У тому числі й по відношенню до преси. І абсолютно заслужено, що саме Шевченко, маючи величезний авторитет серед гравців, змінив менталітет футболістів, змусив їх повірити у власні сили й упевнено вивів нашу команду на Євро. Інша справа, що там не все вдалося, як хотілося.

Про виступ на Євро-2020

– Що команда була перенавантажена фізично – це міф. Ми були втомлені дуже довгим турніром. А лідери вміють грати тривалі турніри й мають менталітет переможців. Ми йдемо крок за кроком, а фаворити відразу психологічно налаштовані на фінал. Для нас перемога над шведами, яка дуже виснажила фізично, була героїзмом. У той же час для фаворитів їхні перемоги стали черговим кроком до загального успіху. Ми раділи, наче вже виграли турнір, а вони спокійно готувалися до наступного матчу.

Та все одно, хоча й не без долі везіння, це другий український чвертьфінал на великому турнірі. Але ж команді Блохіна на чемпіонаті світу в Німеччині також щастило. Та й свої чвертьфінали з грандами збірні Блохіна та Шевченко провели майже однаково. Тож я був щасливим, що був причетний до історичного успіху української збірної на Євро-2020. А що ми з колегами з прес-служби УАФ робили для зручності українських журналістів, ти бачив власними очима під час турніру й висвітлював це в своїх публікаціях з чи не найпроблемнішого чемпіонату Європи в історії.

Про Олександра Петракова

– Під час роботи Петракова майже весь час формувалася думка, що він «фізрук», який випадково опинився на своїй посаді. З одного боку, погоджуючись, він мав розуміти, що після Шевченка всі очікували Реброва або наставника із зірковим ім’ям. А з іншого, саме Петраков – це єдиний тренер, який в останній час вигравав для України великий турнір і мав би отримати свій шанс і більшу повагу. Твоє враження від роботи з цим фахівцем?

– Вибачте, що значить випадково? Не він же сам себе призначив. У житті Олександр Петраков дуже щирий та відвертий. І я йому казав, що не завжди потрібно говорити журналістам усе, що ви думаєте. Він дійсно болісно сприймав несправедливу критику, яка часто була за межею. Деякі журналісти, викидаючи свої судження, забувають, що тренери – це живі люди, в яких є жінки та діти, які це також чують та читають. І про це потрібно пам’ятати. Ось через цей постійний тиск Петраков перед матчем із Фінляндією видав знамениту прес­конференцію на 39 слів. І знову ми спілкувалися з наставником, віднаходячи правильні кроки. Але з ним було дуже цікаво. Він людина, стовідсотково віддана футболу. Петраков так перейнявся відповідальністю за національну команду, що після пропозиції Павелка забув підняти питання зарплати. Для нього це було десятим питанням. А ще він прийшов до збірної з чітким розумінням того, що потрібно спілкуватися українською. Йому, виключно російськомовній людині, у 64 роки, спочатку було дуже важко, але поступово все налагодилося. Тож наприкінці своєї каденції він вже говорив цілком прийнятно.

Мені було дуже прикро, що українські мас-медіа, бажаючи бачити зірок на чолі збірної, його недооцінювали. Петраков – гарний спеціаліст зі своїми методами роботи та своїм баченням футболу. Іноді це призводило до непорозумінь, зокрема з Маліновським. Але цю ситуацію спільними зусиллями вдалося залагодити. А з іншого боку, він не приховував, що потребує підтримки досвідчених гравців, багато спілкуючись з Ярмоленком. Він погодився, думаю, ще й тому, що для нього це був особистий виклик. І він цей виклик витримав. Я вважаю, Васильович дуже непогано зробив свою роботу. Він підготував команду, пройшов відбірковий турнір і був у кроці від фінальної стадії чемпіонату світу. Ми в гарному стилі обіграли шотландців. Якби трішечки везіння в матчі з Уельсом, то Петракову приносили б вибачення.

Закінчення в наступному номері.