Іншого життя у нас не буде

Сьогодні своїми думками, спостереженнями та мріями ділиться український журналіст, автор відомого проєкту «Служба розшуку дітей» (телекомпанія «Магнолія-ТВ»), режисер-документаліст, поет і музикант, письменник Руслан Горовий.

– Яким ви бачите життя у найближчій перспективі?

– Таким, яким воно є в умовах війни. Іншого життя у нас поки що не буде. Тому нам доведеться жити це і робити все, щоб загарбник пішов з нашої землі. Більше – по можливості ніколи не повертався на неї. Колись Рома Ратушний сказав: «Чим більше ми б’ємо ворога зараз, тим менше його будуть вбивати наші діти». Це, на жаль, гірка правда.

– Розкажіть трохи про себе…

– Часом я відчуваю, що я корінний житель Дубліна, Ірландії. Але з моїм «прекрасним» характером мені вдалося посваритися з лелекою, і він мене замість Дубліна приземлив у місті Конотоп. Ні, ні, це прекрасне місце. Проте, як тільки навчився ходити, я втік звідти, щоб більше ніколи туди не повертатися. Звісно, жартую. Конотоп – це місто, де живе моя мама, де похована частина моєї родини. Але я мріяв потрапити до Києва, звідки частина родини з маминого боку. Так воно й сталося, вже мої діти народилися у Києві. Але до того я ще поїздив по світу, по Україні. Тому є дуже багато міст в нашій неньці я вважаю своїми рідними.

– З чого у вас починається процес творчості?

– Я не знаю, як це відбувається. Просто в якийсь момент голова переповнюється, і я маю виплеснути ці свої рефлексії. У даному випадку в телефон – усі мої книжки написані в телефоні. Тоді голова звільняється, я можу жити далі. Коли я можу не писати, я не пишу. У мене є ще чим займатися у цьому житті.

– З чого для вас почалася війна?

– Коли у чотирнадцятому році у Слов’янську почалася «заваруха», ми зібралися й поїхали туди допомагати, витягати людей… Якось так.

А в ніч 24 лютого 2022 року я повертався з Харкова, там вже висіла напруга прямо в повітрі. Ми з друзями говорили про те, що незрозуміло, коли зустрінемося. Ми не знали, що буде на ранок. Але те, що має щось статися, було вже зрозуміло. Та під ранок я вже був у Києві. О четвертій тридцять мені подзвонив друг з Харкова і каже: «Ну всьо, Руслан, танки пройшли Проходи, мої батьки вже в окупації». Я пішов у військкомат. Та, на жаль, з одним оком поки що до війська не беруть. І тоді я почав займатися тим, що умію. Почав допомагати тим, хто опинився у біді.

– Будь ласка, про це дещо конкретніше.

– На той час у Києві на поверхах фактично у заручниках опинилася велика кількість літніх людей. Ті, хто рятували своїх дітей, повиїжджали, а старші люди, котрі погано ходили, погано бачили, дехто зовсім не ходив, жили самотньо і покладалися на сусідів. Поруч зі мною жила бабуся, донька її вже багато років мешкає у Німеччині. Я спочатку до неї, вона мені передала іншу сусідку. Та передзвонила якомусь діду, той комусь іще, ті ще… І вже через кілька днів у мене був чорний пояс по бабушках. Потім на всі їх потреби я попросив машину у людини, яка поїхала за кордон. Далі через Телеграм-канали ми групувалися і вивозили людей з Ірпеня, з інших місць. Хтось ночував у мене вдома, хтось у знайомих. Це був суцільний клубок емоцій. І я все це записував. Потім ми почали разом з військовими пробиратися далі – Мощун, Горенка, Стоянка, Андріївка, Бородянка, Кухарі… Мости були підірвані, ми разом з військовими переносили руками їжу, воду. Знаходили людей і віддавали їм…

Мільйон історій, всі вони записані. Потім вийшла книжка. Вона має українську частину, фотографії, посилання кюаркодом на відео, де записані історії людей, які пережили окупацію, та англомовну версію.

– Вас через цю волонтерську діяльність охрестили Циганом, чи не так?

– Так. На той час у мене відросла борода, як у Будулая. Якось приїжджаю на волонтерський пункт забрати і розвезти їжу, дівчата бігають, кричать, щось фасують. Бачу, шляпа лежить біля смітника. Питаю, що тут відбувається. Чую: з Італії прийшла фура, там купа дуже дивних речей. Деякі кинули у смітник, а шляпа випала. Підняв її, роздивився. Німецького виробництва. Думаю, яку красу придбав якийсь італієць, ходив франтом, потім зрозумів, що ми без цієї шляпи орків не переможемо. Поклав її у коробку, прислав нам сюди, а дівчата взяли її і викинули. Кажу їм: «Давайте я її всиновлю, вона ж вам не треба». А вони: «Бери, без проблєм. Там ще бальні плаття залишились. Хочеш?»

Того ж дня чи наступного мене зупиняють біля Жилянського мосту на одному з блокпостів. Відкриваю вікно і бачу, що це мій друг, якого я знаю з чотирнадцятого року. Він: «О! Горовий! Що ти тут робиш, під цигана косиш?» Ось так до мене це псевдо і причепилося. Потім навколо мене утворився цілий волонтерський табір. Тепер нас скопом називають циганами.

– Якою буде ваша нова книжка?

– Не знаю. Можу розказати дещо про передостанню. Вона у моїй біографії абсолютно нонфікшн, тобто тут немає жодного вигаданого слова. Це записані мої рефлексії, те, що побачено було мною на деокупованих територіях. Книжка називається «Поіменник». Тут і про моє дитинство. Тут і про Донбас. Про нашу Наддніпрянщину.

– А ось наступна «Про людей». Тут начебто зрозуміло, що не про нелюдів…

– Тут зібрані оповідання, котрі з’явилися після того, як я почав виїжджати за кордон з фільмами, з книжками, щоб розповідати про нашу війну. Тут і про Ірландію, тут і про Америку є, про те, як італійська мафія допомагала, сама не знаючи про це, Збройним силам України. Але мені вона цінна тим, що тут є кілька оповідань, які начитали мої друзі. Тут є посилання через кюаркод, щоб послухати. Наприклад, Андрій Середа начитав одне оповідання, а інше – Ада Роговцева. Мені пощастило з нею попрацювати. Якщо ще поталанить, можливо, Ада Миколаївна ще щось начитає. А от до оповідан­ня «Мальви» є чудова анімація з піску…