З розвитком інформаційних технологій та соціальних мереж у нас різко збільшилася кількість так званих диванних експертів. Якщо раніше тисячі людей (переважно чоловіків) розуміли, як правильно грати в футбол, то тепер з’явилися цілі армії дилетантів, достеменно знаючих, як треба вчити, лікувати, воювати, керувати і далі за алфавітним довідником професій. Справжні професіонали стають на вагу золота, спілкуватися з ними – це одне, а безкарно ставити їм будь-які запитання – зовсім інше задоволення.
Сьогодні у новорічній вітальні «УЦ» рідкісна гостя – заступниця директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, віце-президентка Асоціації політичних психологів України Світлана Чуніхіна.
– Є така відома цитата «Чим більше я дізнаюся про людей, тим більше мені подобаються собаки». Питання вам як досвідченій політичній психологині: ви не розчарувалися в політиках?
– Щоб розчаруватися в політиках, спочатку треба було б ними очаруватися. Професія ж вимагає аналітичного підходу. Тому моя відповідь – ні. Водночас я можу припустити, що стоїть за вашим запитанням. Дійсно, у політичному житті в Україні завжди була виразною ця динаміка – громадяни спочатку видають величезний кредит довіри кожній новій владі (особливо це стосується президентів), а потім дуже швидко знецінюють – і свої сподівання, і здібності влади. Це по-перше.
По-друге, політичні діячі України та інших країн демонструють низьку спроможність розв’язувати кризові ситуації високої складності. Зараз світ стоїть перед викликом нової глобальної війни, можливо, із застосуванням ядерної зброї, і очевидно ніхто не знає, як це зупинити. Стратегія, яка полягає у тому, щоб згодовувати Україну по шматочках агресорові в надії, що агресор колись подавиться і зупиниться, нікого і нічого не зупиняє.
Політики в різних країнах світу нині виглядають скоріше розгубленими, аніж компетентними. Окрім російського лідера, який як раз виглядає самовдоволеним і самовпевненим. І це третя причина, з якої можна відчувати розчарування або занепокоєння у зв’язку з тим, що відбувається в політиці. Політичний успіх диктаторів у ХХІ столітті свідчить про те, що жорстокі уроки ХХ століття людство вивчило геть погано. Громадяни в різних частинах світу досі готові зачаровуватися політиками, схибленими на владі й насильстві, вбачаючи в таких політиках своїх рятівників. Необмежена влада й насильство, на жаль, все ще вважаються гідним способом лікувати хвороби сучасного суспільства. Але вони такими не є, ніколи не були й завжди призводили до великої трагедії.
– В одній зі своїх недавніх статей ви докладно пояснюєте, що не так із соціологічними опитуваннями про настрої громадян, пов’язані з очікуваннями закінчення війни. Погоджуюсь з вами, що відповіді багато в чому визначаються формулюванням заданих соціологами питань. У зв’язку з цим хотів би запитати, а як швидко змінюється суспільна думка людей у питаннях війни та миру?
– Те, що дослідники застосовують різні формулювання для своїх опитувань, – це нормально, бо дає змогу з різних боків «прощупати» соціальну реальність. Я висловлювала занепокоєння скоріше маніпулятивним і довільним характером висновків.
Що стосується гнучкості громадської думки у питаннях війни та миру. У деяких аспектах суспільна свідомість є скоріш інертною, тобто люди схильні зберігати одні й ті самі переконання протягом тривалого часу. Наприклад, українці роками мали прихильне ставлення до росіян. І на це ставлення майже не впливали ані очевидні ознаки російського імперського синдрому в дискурсі тамтешніх політиків, ані навіть анексія Криму й початок війни на сході. Лише повномасштабне вторгнення російських військ змогло зламати це сприймання. Тепер росія – ворог, і в цьому громадська думка буде незмінною дуже довго. Поки залишається непохитною готовність українського суспільства виборювати свою незалежність, навіть найвищою ціною. Що б не писали міжнародні соціологічні центри, українське суспільство не налаштовано капітулювати, якою б сильною не була втома від війни.
Однак у деяких питаннях громадська думка є досить гнучкою. Передусім, змінюється ставлення до влади. Тієї беззаперечної довіри й підтримки президенту і його команді, яка утворилася на початку великої війни, більше немає. Люди починають ставити незручні запитання своїй владі. Змінюється уявлення про можливі сценарії завершення війни. Очікування стають більш помірними. Суспільство припускає різні компромісні варіанти завершення війни – окрім капітуляції перед агресором, звісно. Громадська думка стає більш песимістичною, хоча, справедливості заради, скажу, що песимізм – це нормальний для українського суспільства стан.
– Спрогнозуйте, будь ласка, як зміниться психологія наших співгромадян після закінчення війни? Куди буде спрямовано посттравматичний вихлоп?
– Зараз я не ризикну прогнозувати. Усе залежить від того, коли і як закінчиться війна. Що менш справедливими для України будуть умови миру, що слабкішими гарантії безпеки, то більш руйнівною буде шкода. Зараз дуже важливо нарощувати соціальний капітал – горизонтальні зв’язки, співпрацю, довіру, добросусідство, чуйність – у громадах, колективах, родинах і так далі. Після війни саме здатність довіряти та допомагати одне одному врятує нас від найгірших посттравмівних проявів.
– Поділіться своїми припущеннями, наскільки далекі ми зараз від президентських та парламентських виборів?
– Припущень не маю, але, по моїм відчуттям, ми можемо однаково бути і дуже далеко, і дуже близько від цих виборів. Події можуть або різко й несподівано пришвидшитися, або ми можемо застрягнути у лихолітті.
– Питання без політики: як ви ставитеся до окремих зразків, вибачте, ідіотської телереклами? Типу «чайки-переключайки»?
– Мені ця реклама скоріше сподобалася. Однак дійсно зараз і бізнесу, і будь-кому, хто звертається до широкої аудиторії, необхідно бути обережними у виборі тем і засобів комунікації. Рівень стресу і травмованості в суспільстві не просто високий, він ще розподілений вкрай нерівномірно. У когось війна забрала все, хтось майже не постраждав. І з точки зору комунікації це різні аудиторії. Травмачутливий підхід потрібен і в рекламі. Потрібні емпатія та повага до складних часів і випробувань, через які проходять громадяни України. Я не прихильниця тотальної заборони радощів і гумору. Але зараз доречність, обережність і турбота – на вагу золота.
– У зв’язку з цим, як пересічним глядачам ставитися до політичної телереклами? Чи є якісь рецепти психолога?
– Політична реклама – це інструмент комунікації і конкуренції. На щастя, не єдиний. Якщо реклама не подобається або дратує, її можна вимкнути й пошукати інформацію деінде. Я б більше фокусувалася на тому, що політичні комунікації в Україні в принципі часто безпредметні, беззмістовні та безглузді. І це проявляється не тільки в рекламі, а всюди. Політики не знають, про що і як говорити із суспільством. Це проблема, з якою психологія, до речі, могла б допомогти.
– Світлано Леонідівно, а чи мають психологи професійний новорічний тост?
– З 2022 року подумки проголошую один і той самий новорічний тост – досить конкретне побажання диктатору країни-агресорки. Другий – за Перемогу! Гадаю, не я одна така в цій країні.
Навіщо і як встановлюється факт проживання однією сім’єю