Продовжуємо публікувати цікаву, емоційну і змістовну розповідь кропивничанки Алли Резніченко про перебування з двома неповнолітніми синами та мамою в Німеччині.
– Якщо говорити про культуру Німеччини, то найперше – це культура спілкування. У селі всі люди, незалежно від того, знають тебе чи ні, вітаються. Як правило, бажають гарного дня. Вони люблять поговорити, і якщо ти поставиш якесь запитання, із задоволенням входять в контакт, говорять про погоду, переказують якісь новини. Багато людей утримують собак, обов’язково за ними прибирають. Коли заходиш в автобус, аптеку, навіть супермаркет – обов’язково вітаєшся. Німці на касі ще можуть поговорити, коли ти поспішаєш на автобус і рахуєш кожну хвилину. Але це їхні традиції.
Серед традицій також турботливе ставлення до території: власних дворів, парків, скверів, лісів. Щойно сонечко вийшло, а там часті дощі, вже кожен косить. Господар нашого будинку косив двічі на тиждень. Навіть якщо двір застелений плиткою, вони, стоячи на колінах, ножиком вичищають травичку між плитками. Поряд з нами був ліс. Там така чистота! Жодного сміття, пляшок тощо. Одного разу Гордій побачив у лісі обгортки від цукерок, він так обурювався!
Німці не чекають, коли хтось організує для них дозвілля – влаштовують все самі. Є осередки, які мають так звані стрілецькі клуби. Раз на тиждень там збираються люди, вправляються в стрільбі з різних видів зброї. Є музиканти, їх багато, це колективи громад, і Мілан навіть грав на барабанах. Раз на рік влітку вони влаштовують фестиваль, маршем проходять по всіх селах. Наступного дня відбуваються змагання, забавки для дітей, солодощі. Наприкінці фестивалю обирають короля, який буде головним на балах. І він має зі своїх власних коштів оплатити всі заходи, які відбуваються.
Щороку щось відбувається. Вони самі роблять своє життя яскравим, різноманітним, насиченим. Для цього започатковують заходи, наповнюють їх сенсом і роблять традиційними.
Клімат. Ми приїхали весною, наприкінці березня. В Україні був мороз, а Гамбург зустрів нас весною. Вже було зелено, цвіли крокуси, ми ходили у спортивних костюмах. Потім похолодало, випав сніг, і почалися дощі. У червні ввечері, виходячи на прогулянку, ми вдягали зимові куртки. Чекали, коли ж буде те літо. Зрештою зрозуміли, що це інша кліматична зона і що українського літа ми там не побачимо. Ми знаходилися поміж двох морів – Балтійського і Північного – тому постійні вітри, вологість. Літом було «уривками»: спека – прохолода – спека – дощі…
Звісно, ми не могли обійтися без медичної допомоги. Мабуть, усі знають, що в Європі важко потрапити до лікаря – про це багато говорять і пишуть. Знаю, що у Гамбурзі дуже складно потрапити до сімейного лікаря. Ми ж їздили до лікарні районного центру, де можна було потрапити до лікаря по живій черзі. Звичайно, чекаєш дві-три години, але знаєш, що потрапиш на прийом. Ми потрапили.
Зміна у них з восьмої ранку до другої дня. Ми були останні в черзі. Так вразило, що лікар, незважаючи на втому, на наше поверхове знання мови, посміхається, детально розпитує, терпляче вмикає на телефоні перекладач , щоб нас зрозуміти.
Так, до вузькопрофільних спеціалістів треба записуватися завчасно – за два-три місяці. Мені довелося там зробити операцію на венах ніг. Чекала місяці чотири. А після операції в лікарні я залишалася на дві доби. Боялася наркозу, бо маю негативний досвід. Коли там після операції медсестра торкнулася мого плеча і запитала, чи хочу я кави, я так здивувалася. Випила каву, мені принесли їжу, поклали на зручне ліжко, яке рухається. Пацієнти харчуються зі шведського стола. За перебування в медичній установі я платила 25 євро за добу. Все інше – страховка.
Тема, яка всіх цікавить, на яку всі звертають увагу, – це житлово-комунальне господарство. Мені подобалося, що німці сортують сміття. Це насправді настільки легко. Там навіть пляшки сортують за кольором: зелені та коричневі в один отвір, прозорі в інший. Спеціальний бак для взуття або одягу. Пластикові пляшки в супермаркеті вкидаєш в термінал і отримуєш гроші, якими можеш скористатися на касі під час розрахунку за покупки, або отримати живими грошима.
Архітектура. Ми жили в селі, де приватні будинки. Ти не маєш права збудувати новий, який перевищуватиме по висоті вже збудовані, і зобов’язаний витримати стиль. Так усі й роблять. Мене здивували старовинні будинки із солом’яними дахами. За ними ретельно доглядають, час від часу відновлюють дахи. Це так автентично й гарно! Колись у Гамбурзі я запитала друзів, чому, маючи брак житла, місто будує лише триповерхові будинки. Тому що заборонено будувати вищі. Усе має бути гармонійно, в одному стилі.
Я в захопленні від працелюбства цих людей. Щойно випадав сніг – бігом кожен біг з лопатою, і найперше відкидав сніг, який на вулиці, на тротуарах. До речі, про тротуари. Вони є скрізь. Йде серед поля дорога – обов’язково там буде тротуар і велосипедна доріжка.
Багато уваги приділяють здоровому способу життя. Біг, велосипеди, верхова їзда, човни, яхти. Їдуть на відпочинок родинами. У сім’ях в основному по троє дітей. Всім приділяють увагу: водять на різноманітні секції, розвивають, як можуть. В основному цим займаються мами. Прокидаються вони дуже рано, щоб все встигнути. А спати лягали о восьмій вечора, що для нас було дуже незвично.
Ми отримали стільки допомоги від людей, що, якби не вона, не уявляю, як би ми впоралися. Ми потребували абсолютно всього. По-перше, мовний бар’єр, не могли навіть зрозуміти, як доїхати до магазину. Висить на зупинці розклад, але ти не можеш прочитати. Це вже потім нам пояснили, і я змогла це зробити, що є додаток в телефоні, що можна купити проїзний квиток, що все інше можна вирішити просто, і в цьому мені допомогли небайдужі люди.
Була в нас сусідка, на яку я могла розраховувати у SOS-ситуаціях. Було таке, що зіпсувалася дитяча пляшечка, і я не знала, як годувати вранці дитину. Для мене це була катастрофа. Я написала їй про це о п’ятій ранку, і вже о шостій вона стояла під нашими дверима з пляшечкою. Хтось просто квіти приніс. Хтось запитав, як ми, чи не маємо потреб. І при тому я ще не знала німецької мови! А хазяїн нашої оселі люб’язно возив мене на курси німецької.
Згадуючи його, не можу не розповісти про ще одну SOS-ситуацію. Їду поїздом з Бремена, на колію впало дерево, стоїмо. Годину, дві, три. А в мене маленькі діти, особливо молодший, чекають на їжу. У відчаї телефоную власнику нашого житла й прошу допомоги. Він поїхав: півтори години в один бік, півтори в інший. Чи це не допомога? Чи це не співчуття та розуміння?
Про війну. Вони дивляться новини. Вглиб «міжнародного конфлікту» не вникають. Але вони розуміють, що ми приїхали, тому що нам потрібна допомога. Робили все для того, щоб нам було комфортно. Я не знаю всіх їхніх імен, бо цих людей було багато. Кожен з них допомагав словом, дією, цукеркою старшому, памперсом молодшому. Німці, просто прохожі, які чули українську мову, підходили до нас, говорили, що підтримують Україну. У Гамбурзі багато заходів проводиться на підтримку України. Ми там були, і це було до сліз.
Все було добре там, в Німеччині. Усім людям, яких нам подарувала доля (на жаль, пов’язана з війною), дякую. Але ми повернулися. Сини не знали, що тато в ЗСУ. Хоча Мілан усвідомлював, що з татом «щось не те». (Спілкуючись з сином відеозв’язком, Антон, мій чоловік, знімав камуфляж…) Син боявся, що тато на війні, що може загинути. Ми переконуємо його, що всі негаразди подолаємо, що врешті будемо разом.
Ми вчотирьох – я, сини, мама – повернулися в Україну. Один старенький дідусь, який приїхав до своєї доньки за кордон, сказав: «Так, тут все красиве, але тут все чуже». Я процитую інші слова пісні, це начебто про мене: «Вдома небо синє-синє, Вдома в небі воля дихає, Вдома думи ясні-ясні, І всі свої-свої». Як не дивно, але тут я почуваюся в безпеці.
Ми повернулися заради сім’ї. Ні, не було відчуття, що ми з Антоном віддалилися. Ми навіть зблизилися. Але змінилися цінності. Ми зрозуміли, що матеріальне – це наживне. Цінні, в першу чергу, відносини між людьми: теплота, щирість, що надає тобі сили дихати й жити.
Цивільна дієздатність: коли настає і в яких випадках може бути обмежена...