– В перший день війни чоловік повернувся з Києва додому. Обладнав у погребі укриття для мене й дітей і каже: «Почекай, ненадовго відлучуся». «Ти куди? – питаю. – В тероборону?» – «Яка тероборона? Мій військовий квиток бачила?» – і пішов. Згодом зателефонував: «Складай мені речі». – «Я ж тебе просила…» – «Краще я там буду, ніж вони тут». Переночував, а вранці вирушив. Не хотів, щоб проводжала.
Так, за словами жительки Олександрії Юлії Жирнової, починалася велика війна для її сім’ї. Війна, яка забрала в Юлії чоловіка, у двох дітей – батька, в матері – сина. Старший солдат Сергій Жирнов загинув 35-річним 18 жовтня 2023-го, виконуючи бойове завдання поблизу селища Білогорівки на Луганщині. Про те, яким він був, до чого прагнув у мирному житті, розповідає Юлія Жирнова.
Звісно, вона пам’ятає, як познайомилися.
– Це сталося влітку 2008 року в тодішньому Кіровограді. Родом я із Цибулевого, а в Кіровограді вчилася на перукаря. Якось подружки затягнули в кафе. Там сидів якийсь хлопець. Скромненько сидів. І все на мене поглядав. До цих пір пам’ятаю, в що був одягнений: червона толстовка, джинси. Згодом підійшов і запросив на танець. Потім попросив номер телефону. Наступного дня зателефонував. Запропонував погуляти дендропарком. Я взяла знайому, він прийшов з товаришем. Через кілька років той хлопець, теж Сергій, став нашим кумом. Теж воював, втратив ногу.
Під час прогулянки дендропарком Юлія дізналася від Сергія, що він – професійний військовий, служить за контрактом після строкової, а родом – з Олександрії. Сподобалися одне одному, почали зустрічатися.
– Такий сором’язливий хлопець. Коли уперше поцілував мене, одразу втік. 2010 року, в квітні, запили сватання. А в серпні розписалися. У грудні закінчився контракт Сергія з армією, і ми перебралися в Олександрію, в будинок, який залишився після смерті його татка. Тут мешкаю з дітьми і тепер.
Про чоловікових батьків Юлія відгукується тепло:
– Його батька я не знала, але від людей чула, що був добрим чоловіком. І свекруха – гарна людина. Сергій – єдина їхня дитина. Свекруха понад рік не визнавала, що він загинув, хоча ховали у відкритій труні.
Юлія каже, що Сергій був надійним і ніжним чоловіком. Хоча пестливих звертань на кшталт «зая» не терпів.
– Називала його по імені або коханим. «Коханий» – так записала його і в телефоні. Досі цей запис є, не можу видалити. Іншого такого чоловіка, як Сергій, не знайти. На обох пологах присутній був. Першим у нас народився Руслан, 5 жовтня 2011 року. Чоловік уночі підіймався, подавав мені малого, кашу. Погодуємо, чоловік дитину назад у ліжечко кладе. А удень йому – на роботу. Через три з половиною роки народилася Анастасія. 28 березня їй виповниться десять. Ім’я сестричці дав Русланчик задовго до її народження. Якось чоловік повернувся із заробітків, ми його зустрічали з поїзда. Руслан і каже: «Татку, досить уже їздити. Коли ви з мамою народите мені Настю?» Чоловік нічого не шкодував для дітей, балував. Тепер стараюся для них сама.
Далі – про чоловікову роботу:
– Він був досвідченим електрозварником. Вивчився на зварника ще до військової служби, в сьомому училищі в Олександрії. Працював на «Кран-сервісі», на інших підприємствах. Мав зварницьке клеймо (Юлія має на увазі унікальний буквено-цифровий код, який присвоюється зварникові після успішної атестації, призначення клейма – ідентифікувати зварника, який виконав особливо відповідальну роботу – саме такі завдання Сергій Жирнов виконував на олександрійському підприємстві «Кран-Сервіс», яке виготовляє підіймальне устаткування. – В.К.). – До чоловіка як до зварника зверталися й з приватними замовленнями: тому машину відремонтувати, тому ще щось. Сергій був безвідмовним. Старався для сім’ї. Заробляв непогано. І вдома робив усе. Чи паркан полагодити, чи дах. Салати на зиму, іншу консервацію удвох закручували. Я в селі виросла, привчена до цього. Заміжньою жодної банки не закрутила сама. Накладала в банки, а чоловік виймав банки з каструлі і закручував. Тепер син мені допомагає, йому чотирнадцятий рік. «Татко це робив, тепер я», – каже. У Русланчика – татковий характер. Прагне до справедливості, відстоює свою думку. А мала на татка зовні схожа.
Почувши запитання, як відпочивали із Сергієм, Юлія задумується, потім каже:
– Нічого особливого. Усе роботою зайняті були. Часто їздили до моїх батьків. Чоловік казав моїй матері: «Ма, хочу борщу і каші рисової на молоці, їдемо до вас».
До війни Жирнови склали великі плани:
– Хотіли третю дитину. Хотіли, щоб у дітей було по квартирі. Щоб вищу освіту здобули.
Усе перекреслила страшна війна. Сергій у перший день російського повномасштабного вторгнення повернувся з відрядження (встановлювали в Києві кран) і, приготувавши укриття для сім’ї, звернувся в ТЦК з проханням про мобілізацію. Мобілізували. У травні того ж року став на захист країни батько Юлії, він теж – доброволець, нині йому – 56 років, воює.
За словами Юлії, чоловіка одразу зарахували розвідником-навідником у 61-шу окрему механізовану бригаду.
– Воював спочатку на Херсонщині, потім на Донеччині. Брав участь у вуличних боях у Соледарі – збереглися відео в телефоні, які передали мені чоловікові побратими. У липні 2022-го командування нагородило його почесною відзнакою бригади – нагрудним знаком «Воля назавжди». У січні 2023 року чоловіка відправили в Чернігівську область, у Бахмач. Я до нього приїхала туди, а наступного ранку його перевели в Житомир, у 199-й навчальний центр у Житомирі. До квітня він був у тому центрі, підвищував кваліфікацію. Потім на Донбас відправили. Там він декілька контузій зазнав. Після сьомої майже не говорив, важко було вимовляти слова. У Дніпрі проходив ВЛК. Я сподівалася, що після такої контузії його вже не відправлять на нуль. Марно сподівалася. Востаннє вдома він був у серпні 2023 року. Після ВЛК заїхав додому, щоб потім на фронт вирушити. Дуже постарів на лиці. Років з десять додалося. Боляче було дивитися, як йому складно говорити. Але він тримався. Ніколи не жалівся. Не чула від нього, що щось болить. Перед його від’їздом на фронт кличу їсти, а він: «Почекай, договорю із сином». Мені не сказали, про що говорили між собою. Аж після похорону малий сказав мені: «Хочеш, скажу, що татко тоді сказав мені?» – «Ти ж казав, це секрет». – «Ні, мамо, вже не секрет. Татко казав, якщо загине, щоб ми не плакали і жили далі». Сергій загинув у Білогорівці. На міні підірвався ще з одним хлопцем. Осколками посікло, а один влучив у серце.
Старшого солдата Сергія Жирнова поховали з почестями в Олександрії на військовому кладовищі.
– Приїздили й військові. Деякі хлопці навіть у СЗЧ пішли, бо їх не відпускали. Хлопцям дуже дякую. Якби не вони… Побратим Джексон зі мною на впізнанні був, з документацією допоміг. Хлопці кажуть, Сергій був найкращим побратимом. І командир сказав, що мій чоловік був найкращим у роті. Спілкуюся з ними. Вночі переписуємося. І олександрійські чоловікові друзі підтримують. Недавно замерз вдома водопровід – хлопці приїхали, все зробили. А минулого місяця обласне керівництво передало мені орден «За мужність» третього ступеня, яким Сергія нагороджено посмертно. Петиція про присвоєння звання Герой України ще на розгляді.
Звісно, такі рани не гояться. Але Юлія переконана: треба жити далі, трудитися, ростити дітей. А ще вона не терпить співчуттів, дурних розпитувань.
– Перший час навіть хотілося заїхати десь, щоб ніхто не чув і не бачив…
Рейкова стеля або Грильято: що вибрати для сучасного інтер’єру?