Банальне «історія однієї фотографії» в цьому випадку не підійде. Бо вийшла історія з історії. Хоча дійсно все почалося з фотокарточки, якщо її можна так назвати, розміром із сірникову коробку, на якій зображені кропивничани, що купаються в Інгулі в центрі міста. Фото датоване сімдесятими роками минулого століття. Знайшов його в своїх архівах В’ячеслав Бєлов, який не вперше ділиться з нами раритетами.
Ми одразу туди пішли. Знайти легендарні «камушки», де купався весь центр, і не тільки, Кіровограда, не так вже й складно. Для корінних кіровоградців, яким плюс-мінус сімдесят – взагалі «абетка». Для приїжджих простий орієнтир: їдемо чи йдемо від площі Богдана Хмельницького по Острівській. Не доходячи до мосту звертаємо праворуч. Це провулок Річковий. Тут з народження живе Георгій Брайченко, який, розповідаючи про своє життя, згадав і про «камушки».
Георгій Назарович сказав, що він племінник того самого Брайченка, на честь якого називають склад. Сам народився у 1946 році. Батьки винаймали житло, доки їм не виділили ділянку під будівництво. На вулиці жили росіяни-старовіри: Смірнови (та сама сім’я Праведників народів світу, що рятували місцевих євреїв від смерті. – Ред.), Морозови, Анісімови, Полякови. Дуже не хотіли, щоб по сусідству будувалися Брайченки. Але згодом стали жити дружно.
Складні були часи. В людей біля будинків городи, щось садили, аби сім’ю прогодувати. Приходять контролери з фінвідділу й рахують, скільки членів родині й скільки кущів помідорів росте. Можна було 20 кущів на одного. «Зайве» примушували вирвати. Сусід Брайченків, який жив один, подивився, як людям корегують городину, і доки контролери до нього дійшли, сам в себе кущі повиривав.
«На нашій вулиці кожен щось робив: хтось валянки шив, хтось чоботи, хтось спідниці плісовані, хтось куфайки. Ми, пацани, ходили вулицею, і тільки побачимо когось чужого, стукаємо людям у вікна чи двері, щоб машинки не строчили, щоб чужий не почув. Зарплати мізерні, ще й не дозволяли людині підробіток», – розповів Георгій Брайченко.
Де зараз Козачий острів, а раніше парк Пушкіна, була земля кооперативів, левади. Люди вирощували капусту, перець, картоплю і здавали в магазини. І ярмарки там проводили. А човнова станція була за базаром, в кінці Пашутінської. Човнів було дуже багато, але завжди стояла черга за ними. Звільнився човен – даєш документ, працівник станції засікає час. Повертаєшся і вже потім платиш, скільки накатав. А плавали по річці до греблі, що біля ТЕЦ. Міст на Острівській був дерев’яний, пропливаючи під ним, люди нахиляли голови. І на станції була, мабуть, перша в місті шашлична, яку дуже полюбляли місцеві.
Георгій Назарович пам’ятає дві повені: 1970-го та 1980-го років. Каже, що обидві почалися 8 березня. Звісно, що вода була в будинку. Жінку з дітьми вивезли трактором – була така евакуація. Сам залишився, меблі встановив на пивні ящики. Взув чоботи-заброди, ті, що дуже високі, для рибалок, і пішов вулицею. Сидять на даху сусіди й просять, щоб Брайченко їм горілку приніс, яку ще один сусід передав. Взяв трилітрову банку самогону, ще й лимон на дні, й поніс. Раптом їде військова «Амфібія», а на ній обласне начальство. Ну все, думає «кур’єр», зараз арештують. А мужики з даху давай кричати на керівництво, щоб не заважали процесу передачі цінної посилки. Ті зупинилися, посміялися й далі поїхали.
Повені були через те, що течією відривало великі шматки криги, несло, і там, де річка вужча, утворювалися затори. Вода піднімалася. Згодом військові стали кидати шашки на лід, щоб зривався, і не було заторів.
Коли Брайченки на подвір’ї пробивали свердловину – самий пісок. А протилежний берег Інгулу – суцільні скелі. Там і знаходяться легендарні «камушки», біля яких люди створили міський імпровізований пляж.
«Було дуже глибоко, навіть дорослий міг втопитися, – згадує Георгій Назарович. – Ми пацанами з ранку до вечора там купалися. А жінки доріжки там прали. Вода була чиста, холодна, багато джерел. Ми пірнали, воду ту ковтали, і ніхто не труївся. В одному з каменів була тріщина, ми по ній на поверхню вибиралися. А ще з дна діставали муляку, викидали на камені, а малі вибирали звідти патрони, гільзи. Я годинник колись так знайшов».
У 1972 році влада змінила русло Інгулу, тому що був план забудови набережної зони багатоповерхівками. Відтоді й почався занепад річки. «Камушки» на місці. Через те, що заросли очеретом, їх не видно. Хіба що взимку можна їх побачити й згадати, як все було в минулому.
Родини зниклих безвісти за особливих обставин отримали право на безоплатну допомогу...