Ми зустрілися в Центрі допомоги херсонцям «Вільні разом». Євгенія Поливяна – працівниця цього закладу. У Кропивницькому із сином – з липня 2022 року. Евакуювалися з Херсонщини.
– У наше селище, Велику Лепетиху Каховського району, росіяни увійшли на початку повномасштабного вторгнення, – згадує Євгенія. – Їх у нас зупинилося небагато. Зате повз селище рухалося багато військової техніки. Нам, жителям, було страшно.
Елеватор і млин, де я працювала, не зупинилися, так розпорядилося керівництво: треба годувати людей. До нас приїздили по борошно люди зі Скадовська та з боку Запоріжжя. Магазини в селищі теж діяли, але український товар закінчився, і наші підприємці почали возити товар з Криму. Окупанти почали вводити свою валюту, на цінниках у магазинах вказувалися гривні й рублі. Електрика, газ, вода постачалися, обійшлося без руйнацій. Але українських операторів мобільного зв’язку окупанти відімкнули, і ми змушені були купувати SIM-карти російського оператора.
Зі мною дехто із знайомих припинив спілкуватися. Боялися, бо мій чоловік – військовий. 16 квітня 2022 року мав закінчитися його контракт, але через війну продовжив службу.
Я зателефонувала чоловікові, він сказав, щоб із Максимом, сином, готувалася вибиратися на територію, підконтрольну Україні. На початку липня чоловіковий знайомий на нашій машині вивіз нас із окупації. Максимові було дванадцять років.
Нас проводжали сусіди. Поплакала з ними. Надіялися, що незабаром наше селище визволять і зустрінемося. Ми залишили будинок і все, що в ньому. Навесні посадила картоплю, посіяла огірки, посходило, але зібрати все не встигла. Зате законсервувала малину. Собачок, курей і курчат пороздавала сусідам, хатні квіти – теж. А двох кішок забрали із собою.
Їхали в колоні машин. В Запоріжжі нас організовано прийняли, нагодували, дали нічліг. Потім ми вирушили у Кропивницький, тут чоловік у свого побратима перебував. Влаштувалися на Новомиколаївці. А невдовзі – ракетна атака на Кропивницький. У квартирі, де ми перебували, стіни тряслися. Ми злякалися. Чоловік відвіз нас у село в Хмельницьку область. Там не сподобалося. З’вязку, Інтернету немає. Повернулися в Кропивницький. Винаймаємо квартиру на вулиці Незалежності, оренда все дорожчає.
Максимові – п’ятнадцять років. Навчався дистанційно в Білокриницькій школі, закінчив дев’ять класів. Тепер шукатимемо йому школу в Кропивницькому. Тут Максим захопився брейкдансом і бойовим самбо. Відвідує секцію бойового самбо. У Великій Лепетисі такої можливості не було. Місцеві друзі у нього з’явилися. Але й із земляками спілкується, показує їм, чому навчився.
Скучаємо за домівкою. Що там відбувається? Ті, з ким я спілкувалася, повиїжджали. Ті, хто залишився, не хочуть розповідати, бояться. Окупанти ходять по хатах, забирають телефони, перевіряють, шукають, чи не лайкнув хто ще в чотирнадцятому році під негативним постом про росію.
На вулиці Незалежності в Кропивницькому проживає багато херсонців. Ми із сином раді бачитися із земляками. І завжди у Кропивницькому звертаємо увагу на херсонські номери на машинах.
Родини зниклих безвісти за особливих обставин отримали право на безоплатну допомогу...