Підіймаючись на Говерлу, відчувала: син – поряд

– Пусто на душі, – каже кропивничанка Валентина Гирлян, син якої, Денис Гирлян, загинув 34-річним 28 грудня 2024-го на війні. – Дивлюся на його портрети, і не віриться, що його немає. Такого не може бути. Улюблена Денисова толстовка лежить на дивані. Пахне ним. Майже кожного дня провідую могилу. Улітку поїхала в Карпати. Піднялася з Денисовими рюкзаком і годиннником на Говерлу, поставила прапор на його честь. Денис мріяв піднятися на Говерлу. Я в Карпатах відчувала: син біля мене. В останній день побачила його поряд. Зрозуміла: йому там сподобалося.

Валентина Гирлян розповідає про сина як про живого. І їй є що розповісти. Народився Денис 8 червня 1990 року в тодішньому Кіровограді. Валентина ростила його сама. Точніше, з допомогою своєї матері. Саме бабуся піклувалася про малого, коли мама, медсестра, між змінами в лікарні їздила торгувати в Польщу. Адже зарплати не вистачало, та й виплачували її несправно, затримували.

– Нелегко було, – каже Валентина. – Але не скажу, що недодала чогось дитині. Все, що треба, Денис мав. А вдався гіперактивним. У школі були зауваження від вчителів з приводу поведінки. Але Денис нікому нічого поганого не робив. Просто веселий хлопець. За навчання отримував як п’ятірки, так і двійки. Були захоплення, але не тривалі. В музичній школі навчався на фортепіано, танцями в «Проліску» займався, в секції карате. Йому все швидко набридало, хотілося нового. Комп’ютерами змалку захопився. Якось пішла забирати його із секції карате, а тренер каже: «Дениса сьогодні не було». Перелякалася. Вечір, темно, дитина зникла. Вийшла на вулицю, людей розпитую. Один хлопчик сказав, що бачив, як Денис у клуб «Гірник» ішов. Ми тоді в Шкільному мікрорайоні мешкали. На початку двотисячних перебралися на Балашівку, до моєї мами. Денис підбирав на вулиці кошенят і ніс додому. Тварин любив.

Далі – неймовірна історія про те, як Денис Гирлян потрапив на військову строкову службу.

– Навчався в кібернетико-технічному коледжі на програміста, перший курс. Якось телефонує: «Мамо, мене в армію не беруть». Не розумію, про що він. «Яка армія? Ти ж на заняттях», – кажу. «Мамо, я в армію хочу, в Третій полк. Не беруть, дзвони дяді Віті». Дядя Вітя – це наш родич, у військкоматі працював. Іду до дяді Віті. Інші відмазують дітей від служби, а я прошу родича у військкоматі, щоб посприяв у призові сина. Той вислухав мене й каже: «В Третій полк набір закінчився. Можна в Крим». – «Хай у Крим, якщо йому так хочеться», – кажу. Призвали Дениса. Служив матросом-пожежником. Нормально служив. Відслуживши, продовжив навчання в кібернетико-технічному коледжі, але вже на економічному відділенні.

Валентина розповідає, що син, закінчивши коледж, працював в «Епіцентрі», на інших підприємствах, перед великою війною – у Чехії.

– Казала йому: «Наскладаєш грошей, купиш квартиру». А він: «Хочу в Канаду». Не дуже серйозно поставилася до цих слів. Тепер розумію, що він не жартував. Бо декілька разів говорив мені про Канаду. Останнього разу, коли вдома був, уже під час війни, знову сказав: «Коли все це закінчиться, поїду в Канаду і тебе заберу». Денис перед війною повернувся з Чехії додому, щоб бути біля мене й бабусі. Тоді багато політиків попереджало, що війна – неминуча. І я просила сина, поки він ще в Чехії був: «Залишайся там». Не послухався.

З офіційної посмертної довідки: «У листопаді 2023 року Денис Лерійович Гирлян приєднався до лав Збройних сил України, уклавши контракт. Служив у 3-й окремій штурмовій бригаді».

– Денис пішов би воювати й раніше, якби не ми – я й бабуся, – пояснює Валентина. – А восени 2023-го якось каже: «Мамо, я подав заяву в Третю штурмову. Чого чекати? Сам піду. У ту частину, куди хочу». Відмовити його було неможливо. У нього давно ця думка виникла. Контракт з ним уклали не відразу. Спочатку були навчання. Серйозні навчання. І Денис виявився недостатньо підготовленим фізично. Йому сказали, щоб повертався назад. Денис відповів, що не повернеться. Дали термін, щоб підготувався. Іще місяць інтенсивної підготовки, і з ним уклали контракт. Денис задоволений: «Мамо, багато відсіялося, а мене зарахували». Згодом направили їх на навчання у Велику Британію. Там вони нічого не бачили, крім аеропорту, казарми і полігону. На Новий рік приїхав додому. Змінився. Помужнів, серйозний став. Уже не той хлопчисько. Борідку й вуса відпустив. Мовляв, в армії усі з бородами. Згодом залишив тільки вуса, гордився ними, підкручував.

З офіційної довідки: «Повернувшись з Великої Британії, Денис Гирлян воював стрільцем-санітаром. Брав участь у боях за Авдіївку Покровського району Донецької області, в лютому 2024 року зазнав поранення». Мати дізналася про все це аж тоді, коли у він у шпиталі лікувався.

– Після Британії Денис розповідав мені, що їхня бригада – в Черкасах, на ротації. Звідси до Черкас – недалеко. Не раз казала телефоном: «Хочу приїхати до тебе. Щось спечу, привезу». – «Мамо, не треба нічого, у нас все є». Якось знайомий збирався в Черкаси, хотіла через нього передати гостинця. «Мамо, його сюди не пустять». І так постійно: «Все добре, все є, нічого не треба». Як не подзвоню йому, трубки не бере, потім передзвонює: «Мамо, у нас тут навчання». Я й ображалася. Одного разу розмовляли, попросила відео увімкнути: «Хочу подивитися на тебе». «Зараз», – сказав. Вийшов кудись, увімкнув відео, дивлюся, а він такий стомлений. Кажу: «Ти такий стомлений». – «Мамо, ми тут тренуємося, не сидимо». Згодом дізнаюся, що Третя штурмова – в Авдіївці. Набираю Дениса, він одразу й підняв трубку. «Син, де ти?» – «В Черкасах». – «А я прочитала, що в Третя штурмова – в Авдіївці». Тоді Денис уже сказав правду: «Мамо, не переживай, я в госпіталі. У Барвінковому». Навесні його відправили на реабілітацію в київську клініку. Поранений у коліна, він після операцій на візку пересувався. Та, як завжди, веселий, усміхнений. Я до нього в Київ їздила, а 8 червня, у день свого народження, він приїхав додому. 6 липня – мій день народження, поїхала до нього. Диню купила, Денис любив дині. Йому важко було ходити з ортезами на ногах, але походили трохи Києвом. Відвів мене на Майдан, де прапорці на честь загиблих військових стоять. Показав рукою: «Мамо, отут наші». Мав на увазі загиблих з Третьої штурмової. Пішли в музей Івана Гончара, але не повезло: колекцію сховано. Увечері Денис провів мене на автобус до Кропивницького. Це була остання наша зустріч.

У жовтні 2024 року реабілітація закінчилася – Гирляна відправили воювати на Харківщину, уже помічником гранатометника.

– Денисові все ще важко було ходити, але його визнали придатним. Перед останнім штурмом зателефонував мені, попросив фаршированих перців і котлет. Я купила м’яса, перців, за ніч приготувала, відправила. Не на одного Дениса, на все відділення приготувала. Перед штурмом він з’їв кілька котлет, а перцями вирішив посмакувати після штурму. 28 грудня, у суботу, об 11:40 написав: «Мамо, я поїхав, цілую». Я була на роботі, зайнята, не змогла відразу відповісти. Близько другої він загинув. У понеділок мені подзвонили з ТЦК: «Ваш син зник безвісти». Хоча у бригаді знали, що Денис загинув. У військових такий порядок: поки тіло на полі бою, боєць вважається безвісти зниклим. Потім від синових побратимів дізналася: він, зазнавши поранення, гукнув: «Я трьохсотий!» і знепритомнів…

Це сталося поблизу села Зелений Гай Ізюмського району Харківської області. Сьомого січня нинішнього року Дениса Гирляна з почестями поховали на Далекосхідному кладовищі в Кропивницькому. Побратими приїхали на похорон, привезли матері медаль «За поранення», якою Міноборони відзначило Дениса в лютому торік. У червні вийшов президентський указ про нагородження його орденом «За мужність» третього ступеня. Нагороду матері ще не вручили. У липні Валентина поїхала в Карпати, щоб піднятися на Говерлу і встановити на честь сина прапор.

– Денис мріяв піднятися на Говерлу, і я пообіцяла, що піднімуся. Ішла в складі туристичної групи. Я – з прапором, з Денисовими рюкзаком і годинником, з його ж саперною лопаткою. Важко було. Вдячна провідникові Василеві, який і ямку викопав, і каміння наносив, і закріпив флагшток. У групі ще були чоловіки, а допоміг один Василь. Я мала це зробити. І зробила. Поки була в Карпатах, відчувала: син біля мене. В останній день в Карпатах побачила його поряд. Зрозуміла: йому там сподобалося. Їздила на Харківщину, побачила хату, де він мешкав між виходами на позиції. Поїхала у липні в Київ, щоб провести день так, як торік із Денисом провела. Пішла на Майдан, куди він мене водив, поставила його портрет і прапор. А на кладовищі – майже кожного дня.