Вдивляючись у безодню

Так, людина смертна, але це було б ще пів біди. Погано те, що іноді вона раптово смертна…

Михайло Булгаков, «Майстер і Маргарита».

Саме ця воландівська раптовість смерті Андрія Парубія стала потужним детонатором реакції українського суспільства на демонстративний розстріл народного депутата. Незважаючи на блискавичне затримання вбивці та публічне визнання ним провини, історія, як і раніше, залишається каламутною.

Думаю, всі вже бачили, і не по одному разу, кадри судового засідання, на якому Михайлу Сцельнікову визначали запобіжний захід. Дозвольте спитати: яке враження він справив на вас? Убитого горем батька сина-героя? Закінченого параноїка, який реалізував ідею, що визріла у хворому мозку? Найманого вбивці-дилетанта, для якого затримання стало повною несподіванкою? Нічого такого!

Спокійна, навіть трохи розслаблена людина, яка контролює свої дії. Зовнішність звичайна, хоча й не зовсім типова для 50-річного безробітного за теперішніх часів. Мені він нагадав класичного гебешника з 70-80-х років, тільки вдягненого по-домашньому . Є щось таке невловиме в його зовнішності. Та й діяв Сцельніков явно за методичкою. Тривале стеження, вибір зброї та місця, відхід зі зміною трьох машин – як по писаному…

Логічно, що і правоохоронці, і суспільство пов’язали між собою вбивства Ірини Фаріон та Андрія Парубія. Обоє – знакові фігури для незалежної України. Львів’яни. Різниця в рік і різні вбивці, але схема вбивств і, так би мовити, вихідні дані однакові. До речі, чи багато ми дізналися про вбивство Фаріон за рік слідства? Здається мені, що і в цьому історія повториться.

Не люблю займатися конспірологією, але доведеться. Є такий роман Агати Крісті із серії про знаменитого детектива Еркюля Пуаро, називається «Годинники». Він поступається за популярністю легендарному «Вбивству у Східному експресі», але в даному разі нас цікавить сюжет.

Розслідуючи цілий ланцюжок убивств, Пуаро доходить висновку, що майже всі вони вчинені для прикриття одного – головного – вбивства. І це вбивство скоєне першим. Всі інші мали відволікти увагу поліції й заплутати сліди. Втім, у детективному жанрі не рідкість сюжети, де «головне» вбивство виявлялося третім, четвертим або навіть десятим. У реальному житті таких прикладів ще більше. Оскільки розстріли Фаріон і Парубія мають явно політичний і показовий характер, то й приклади наведу відповідні.

У 70-ті роки в Італії терористи з «Червоних бригад» з метою дестабілізації суспільства й повалення влади вбили кількох знаних державних діячів, зокрема генерального прокурора Франческо Коко та колишнього прем’єр-міністра Альдо Моро.

Наприкінці 1980-х років у Колумбії Медельїнський картель наркоторговців на чолі з Пабло Ескобаром розпочав війну проти держави. Вони вбили багатьох політиків, суддів і журналістів, які боролися з наркокартелями. Влаштовували акти масового терору, підривали машини, автобуси й літаки.

Ну і росія, звичайно. Уже в 2000-их – Політковська, Маркелов, Бабуріна і, нарешті, Нємцов та Навальний. Політичне поле зачищене, можна починати вбивати українців.

Вбивства наших політиків – це частина війни росії проти України. Мета цих терактів зрозуміла й очевидна – остаточно розколоти українське суспільство, підірвати довіру до влади, посіяти страх перед актами індивідуального й масового терору на додачу до регулярних обстрілів мирних міст і сіл. І, судячи з реакції українських соціальних мереж, це завдання не тільки виконується, а й перевиконується.

Якби теорія інформаційного поля Землі виявилася робочою, то селевий потік прокльонів на адресу Володимира Зеленського, який вирував майже одночасно з похороном Андрія Парубія, мав би знищити президента. Або, як мінімум, створити передумови для спроби його вбивства психічно неадекватною людиною, яка під впливом масової істерії вирішить «врятувати Україну». Чи цілком підготовленим кілером, який отримав від «замовників» таку легенду.

Тепер запитання до тих, хто не стільки сумує за вбитим політиком, скільки проклинає президента: якщо таке, не дай Боже, трапиться, вам стане легше? Справді? А Україні?..

P.S. Для тих, кому заголовок колонки здався знайомим. Так, це пряме відсилання до фрази Фрідріха Ніцше «Якщо ти довго дивишся в безодню, безодня теж дивиться в тебе». Як би нам остаточно не стати її частиною.