Доктор технічних наук Юрій Кулєшков працює на кафедрі експлуатації та ремонту машин Центральноукраїнського технічного університету, професор, заслужений працівник освіти України. Але не тільки цим він уславив себе, свою сім’ю і наш край. Попри свій вік він веде активне спортивне життя і за останні дев’ять років неодноразово відзначався як переможець всеукраїнських та міжнародних чемпіонатів і турнірів з боротьби самбо і дзюдо серед ветеранів.
– Юрію Володимировичу, розкажіть дещо про себе. Де народилися, де навчалися, хто ваші батьки?
– Народився в Кіровограді. Мама за освітою педагог, починала як вчителька, потім більшу частину життя працювала вихователькою у дитсадку. Батько був військовим техніком. Після звільнення з армії працював на заводі імені Таратути на різних посадах.
Навчався я спочатку у школі номер вісімнадцять, нині там дитячо-юнацька спортивна школа номер три, а закінчив математичний клас середньої школи номер тридцять чотири.
– Нині вам сімдесят. А в якому віці ви захопилися боротьбою самбо?
– Ініціатива належала батькові. В тринадцять років він відвів мене до Василя Борисовича Покришкіна в «Динамо». Але той відповів, мовляв, «пацану ще рано». Він же порадив мені зайнятися акробатикою, звідки я засвоїв, що необхідно розтягуватися. Таким чином на самбо я потрапив аж у п’ятнадцять років. У 1970-і роки це був єдиний в місті гурток з цього виду боротьби. Звісно, в душі я пишався тим, що займаюся таким елітним на той час видом спорту.
– Не пригадаєте, хто був вашим першим тренером?
– Валерій Степанович Ханцевич. Він набрав у групу близько тридцяти хлопців. Через рік залишилося чотири чи п’ять. Не скажу, що він давав дуже сильні навантаження. Тому більше я займався вправами на власний розсуд. Проте я дуже вдячний йому, що він дав поштовх і відкрив шлях для розвитку. Отже, як на мене, більшість поставлених завдань і цілей залежать від самого спортсмена, від його витримки, працездатності, наполегливості. У мене це склалося. Іншим цього не достатньо, їм потрібен тренер «з ногайкою».
– Чим ви ще захоплювалися у шкільні роки?
– Футболом. Це не лише азарт та емоції. Він був додатковим засобом розвитку рухливості, роботи м’язів ніг тощо. Футболом й понині захоплююсь. У 2023 році навіть став другим призером чемпіонату України з мініфутболу у віковій групі 65 плюс.
– Отже з літературою чи музикою у вас не склалося?
– Чому ж?! В юності я дуже любив фантастику, перечитав повне зібрання творів Олександра Бєляєва. Забув зазначити, завдяки батькові у нас вдома була шикарна бібліотека. Перечитав також Купріна, сподобався. А от Еміля Золя з тридцяти двох томів прочитав навряд чи два, не зайшов. Толстой також не вписався.
Третім чи четвертим ешелоном на той час у мене йшла музика. Як і більшість захоплювався роком – «Дип Перпл», «Пінк Флойд», «Юрай Хіп», «Куін». Ми купляли їхні диски за шалені гроші – 80, 100, 120 рублів. Порівняно з «Пінк Флойд» нині все так змізерніло… Чи це вже старече буркотіння?
– Не думаю. Але повернемося до вашої спортивної кар’єри. Що пригадаєте про перше змагання?
– Першість області… Пам’ятаю, що в моїй ваговій категорії було троє борців. Першорозрядник Мостовий переміг мене. Другим був Барабін, з тим же результатом. А от третій – і це найбільш цікаве – майстер спорту зі штанги, який перейшов у самбо, програв мені. При цьому я отримав перемогу больовим прийомом – «важіль на руку». І ось що дивно: загартований штангіст по суті взагалі не мав віддати перемогу через такий прийом.
– Потім очевидно потрапили і на республіканські змагання?
– Відверто кажучи, до видатних спортсменів я себе не відношу. Одного разу виконав норматив майстра спорту на офіційних змаганнях. Це було в Майкопі 1977 року. Рівень самбістів там був доволі високий. Серед учасників з п’яти республік приблизно половина були майстрами спорту. Досить лише згадати двічі чемпіона світу Арамбія Хапая. З ним я не боровся, але вийшов на третє місце.
– А як ви обрали таку професію? Що на це вплинуло?
– По-перше, батько у мене технар. По-друге, математичний клас. Батько мене студіював по геометрії і по алгебрі. Дещо показав і по фізиці. Щоправда, за типологією особистості я технарем себе не числю.
– Хто ж вам викладав фізику у школі?
– Лев Давидович Мельницький.
– А математику?
– Спочатку Альфред Михайлович Красний. Проте, на жаль, не довго. Він робив це талановито і захопив нас. Потім прийшла Тетяна Іванівна Селіверстова.
– Отже, після школи ви на який факультет поступили?
– О, це була ціла епопея. Я поставив собі високу планку – МФТІ, Московський фізико-технічний інститут. Екзамени там проходили у липні. І це для того, щоб люди, які їх не пройшли, мали змогу подати документи в інший навчальний заклад. Після двох іспитів, я зрозумів, що не пройду. Тому подався до МІФІ. Встиг здати усі чотири екзамени. Був зарахований, але без гуртожитку. Батьки сказали: «Ми оренду не потягнемо». Після цього я встиг ще здати іспити на фізико-технічний факультет Харківського університету імені Каразіна. Трохи не добрав балів на денний стаціонар, і мене зарахували на вечірній мехмат. Першу сесію здав, а на другу мене вже забрили у військо.
– І де ж ви проходили службу?
– У прикордонних військах. Але я був дивним прикордонником. Служили ми у НДР, Німецькій Демократичній Республіці. Ходили там у загальновійськовій формі, а додому їхали в «зєльонкє».
– Що відбувалося далі?
– Після служби хотів поновитися у Харківському університеті. Та оскільки перший курс не закінчив, вирішив поступати в КІСМ на факультет експлуатації та ремонту машин. Вчився добре, але одна єдина «четвірка» не дозволила отримати підвищену стипендію.
– Певно, у цей час ви продовжували займатися спортом?
– Так. Студентські роки найбільш плідні в цьому плані. Звісно, я тренувався. Однак більше уваги приділяв навчанню. А спортсменам, які хочуть рухатися вгору, потрібні постійні збори. Я на них їздив нечасто. Проте закінчив інститут з «червоним» дипломом.
– А після закінчення вишу чим зайнялися?
– Михайло Іванович Черновол, на той час ректор КІСМу, запропонував залишитись працювати на кафедрі. Потім я захистив у Харкові кандидатську дисертацію, а вже тут – докторську. Займався удосконаленням роботи шестерінчастих насосів на базі заводу «Гідросила».
– А коли почали виступати в спорті як ветеран?
– Ветеранами або майстрами вважають спортсменів після 30 років. Я у 37 років виграв чемпіонат України. Потім було 25 років перерви. Та одного разу мені запропонували поїхати в Одесу на першість України з самбо серед ветеранів. Поїхав чисто зі «спортивного» інтересу, це ж Одеса, море, пляж! Вийшло доволі вдало поєднати корисне з приємним. Виграв кілька двобоїв. Один навіть у чемпіона світу Івана Швеця. Потім ми з ним виступали в Хорватії на чемпіонаті світу в 2016 році. Він виграв у своїй ваговій категорії – 81 кілограм, а я – 74.
– А скільки майстрів вашого віку ще виступають на татамі?
– Ось, наприклад, в Ризі на чемпіонаті Європи з боротьби дзюдо нас було десять майстрів. Французи, німці, латиші – по двоє, чех, поляк, румун і я. Тоді я вийшов лише на п’яте місце.
– Але цього року на Суперкубку Іспанії ви отримали срібну медаль…
– Тут, чесно кажучи, й хвалитися особливо немає чим. Я там був єдиним у своїй ваговій та віковій категорії. Але для того, щоб перевірити свій рівень я бився з двома молодшими дзюдоїстами. В одного виграв, іншому програв. Причому програв по дурості. Це пов’язано з підвищеним почуттям відповідальності, яке створює додаткову нервову напругу. На жаль, й донині не завжди можу опанувати своє хвилювання. В Іспанії довелося чотири години чекати свого двобою. І це далося взнаки.
– Чи маєте ви підтримку з боку нашої влади та спортивних функціонерів?
– Колись я звернувся до Андрія Павловича Райковича, він мене вислухав і дав вказівку голові обласного спорткомітету. А що він може?.. На щастя, є благодійники, які мені допомагають. Це Артем Ільєнко, Андрій Табалов, Олександр Корецький та Михайло Личук. Але їхні пожертви, як правило не покривають усієї суму витрат. Кожна поїздка на змагання коштує до 600 євро. Стартовий внесок, квитки, проживання. А знаєте, скільки нині коштує сертифіковане кімоно? Вісім тисяч! В Іспанію, наприклад, я потрапив завдяки дочці, яка там живе. Коли мене зустрічали, організатори сказали, а донька переклала приблизно ось таке: «Для нас велика честь, що приїхав такий майстер». До речі, я провів там кілька майстер-класів.
Зрадники: головна прем’єра осені