«Я ніколи не залишав творчість»

В музеї «Місто семи імен» незабаром відкриється виставка з інтригуючою назвою «Ваза поза формою». На ній будуть представлені авторські роботи нашого земляка Юрія Касьянова. Виконані за унікальною технологією, вази поєднують архаїку та сучасність.

Заінтригувала не лише назва виставки, а й особистість її героя, який 1 грудня відзначає 70-річчя. Ми поспілкувалися з майстром й отримали вичерпні відповіді на всі наші запитання. Залишилося лише побачити унікальні витвори.

– Юрію Володимировичу, для багатьох анонсована виставка ваших керамічних виробів стала несподіванкою. Вас знають, в першу чергу, як бізнесмена. Коли почалася творчість?

– З дитинства, від діда. Мій дід виховувався в Київській Лаврі. Спочатку був певчим, потім перейшов у майстерні, де працював по дереву, металу. Він знав й умів все. І вдома в нас була його майстерня. В тодішньому Кіровограді (а може, ще й досі) можна було побачити його роботи – «корони» на вірхівках стічних труб будинків. Дід прокидався найпізніше о шостій ранку і одразу йшов до майстерні. Звісно, що я завжди був поруч.

Влітку мої друзі грали у футбол, відпочивали в таборах, а я – з дідом на роботу. Крім «корон», він у селах покривав дахи металом. Дід знизу подавав листи, я наверху приймав, закріплював: треба було стики загнути, зробити щільний «гребінець». Замовлень було багато, ми щодня працювали. Це були шістдесяті роки, я заробляв свої власні гроші – на день до двадцяти карбованців. Відкладав їх, вони лежали окремо, я їх витрачав на власні потреби. А потреби в мене були теж творчі. Навчався в художній школі і за свої гроші купував пензлі, фарби і таке інше. І подарунки купував мамі та бабусі теж за свої.

Закінчив школу, поїхав навчатися до Москви, звідти повернувся, маючи спеціальність «художник декоративно-прикладного мистецтва». Працював в об’єднанні «Кіровоградмеблі» художником, як тепер кажуть – дизайнером. Тоді познайомився з Миколою Цукановим.

– На чому ви зійшлися? На творчості?

– Майже. В меблевих цехах було багато пилу, запах фарби та лаків, а працівники там відпочивали в обідню перерву, бо більше ніде було. Цуканов запропонував облаштувати кімнати відпочинку. Я цим і зайнявся. Згодом перейшов працювати в художній фонд.

– Там виконували замовлення «партии и правительства»?

– Довелося. І портрети Брежнєва писав. Було одне цікаве замовлення. У РАГСі на тодішній Луначарського наречених розписували на фоні державного прапора і бюста Леніна. Худфонду замовили зробити панно, це доручили мені. Я зробив з дерева фігури птахів, квіти, дерева. З тих пір молодята клятву на вірність давали не перед бюстом вождя, а на фоні символів кохання та життя.

– Художній фонд «закінчився». Чим ви зайнялися?

– Почався бізнес. Це була епоха бартеру. Сталося так, що місту були потрібні тролейбуси, а росії був потрібний цукор. Василь Мухін, керівник міста, знаючи мене і мої зв’язки, попросив обміняти цукор на тролейбуси. Я до цього поставився креативно: цукор віддав дрібним оптом, що коштувало дорожче. У підсумку вийшов один «зайвий» тролейбус. Це той, який моє підприємство «Барва» подарувало місту.

Були ще масштабні угоди. Наприклад, Україна мала надлишок овочів та фруктів, але не мала упаковки, потрібна була біла жерсть для виготовлення банок, кришок. Я лечу в Караганду на завод і пояснюю ситуацію: у них є жерсть, а в магазинах порожньо, демонструю зразки джемів, консервів, пропоную угоду. Вони все це куштують, і доки я дістався України, вагон з жерстю вже їхав до нас.

І ще приклад. Світловодськ виробляв дуже красивий керамічний посуд з українським орнаментом. Але заводу не вистачало фарб, всілякої хімії. В Казахстані на той час було багато українців. Я пропоную бартер: казахи нам фарби, ми їм посуд. Наші тарілки, полумиски, чашки там користувалися величезним попитом.

– Ви зараз так легко про це згадуєте. Але ж пережили важкі наслідки бартерних угод.

– Було. Люди різні, були такі, що говорили: якщо він подарував місту тролейбус, то скільки він на цьому заробив? В нас був благодійний фонд на підтримку дітей, я мав запрошення від англійської королеви приїхати на отримання премії, а на мені вісім кримінальних справ. Маса перевірок, запитань, одне з яких: чому мені віддали «Барву»?

– А чому вам віддали «Барву»?

– Якщо пам’ятаєте, це був готель «Україна», вже потім це став бізнес-центр «Барва». Міська влада не знала, що робити з цим приміщенням: або під реконструкцію, або під знос. Як готель воно вже не функціонувало. Місто на знак подяки за тролейбус віддало мені приміщення під реконструкцію. І ми його зберегли.

Передбачаю ваше запитання про надбудову. Пояснюю: споруда потребувала повної заміни покрівлі. А я з дитинства знаю, що таке покрівля і як з нею працювати. Над найкритичнішою ділянкою ми зробили надбудову, а потім провели роботи всередині. Зайдіть туди зараз, побачите, як там все ідеально.

– Повернемося до творчості. Ви втомилися від бізнесу?

– Я повернувся до творчості завдяки дочці. Вона маленькою дуже гарно ліпила фігурки з пластеліну. Але вони з часом псувалися, і я запропонував їй робити це з кераміки. Запросив вчителя з родини Фірсових, купив піч, і Юля почала творити. Коли їй було шість років, виставка її робіт в числі великої виставки нашої художньої школи була представлена у Верховній Раді.

 Згодом Юля захопилася комп’ютерним дизайном. Робила успіхи, її запросили в Лондон, де вона зараз працює. А піч же залишилася. Щоб вона не простоювала, я почав її використовувати. Переїхав до Новоархангельська і займаюся улюбленою справою. Мені здається, я ніколи не залишав творчість, просто була певна пауза.

– Чому саме кераміка? Адже ви могли, наприклад, писати пейзажі Синюхи.

– Саме кераміці я не навчався, та в мене й не академічна кераміка. Коли навчають керамістів, кажуть, що це можна, а це не можна, тому що повинно бути саме так. А я вирішив експериментувати, спробувати зробити не так, по-своєму. Вийшло. Зауважу, що копію, підробку можна зробити будь-чого – картини, скульптури. Роблять такі копії, що лише експерти можуть розібратися. А мою роботу не підробиш.

Справа в тому, що я подрібнюю смальту, скло, потім збираю це в масу з додаванням глини і створюю виріб. Візуально і на дотик там тисячі дрібних шматочків, порахувати їх неможливо, тому і відтворити точну копію неможливо. Двох однакових виробів навіть я не зроблю. Це нова, моя, технологія. Я використовую і скловолокно, і склотканину, інші матеріали і, звісно, глину.

Починається все з ескіза. Навіть приснитися може якась форма. Буває, о третій ночі прокидаюся і бігом замальовую. Потім ліплю маленький ескіз. А тоді вже починається серйозна робота. Мені допомагають дві дівчинки, яких я паралельно навчаю своєму ремеслу. Купив ще одну піч, більшу, планую робити вази висотою метр і більше.

А ще мене надихає Новоархангельщина. Тут досі зустрічаються шматочки трипільської кераміки. Я, до речі, робив копію трипільського виробу. Але можна відтворити лише форму. Крім цього, там така глибока графіка! Кожна лінія, кожне зіткнення ліній, кожен колір про щось говорять, вони красномовні. Їх треба читати.

– Що буде представлено в приміщенні галереї «Єлисаветград» 6 грудня?

– Моя колекція з п’ятдесяти робіт. Я її готую на виставку в Німеччині. Хочу показати там, що українці навіть під час війни не залишають творчість, живуть і думають про майбутнє. Але спочатку покажу свої вази землякам.

– Чому саме вази?

– Тому що ваза – це квіти, а квіти – це радість, щастя, любов і життя. Так само як творчість – це сила, якою я підживлююся.