Півтора року сподівалася на диво

Ми зустрілися через кілька днів після похорону. Ганні Бондаревській було важко починати цю розмову, ледь не плакала – дуже вже свіжа рана на душі. Поступово розговорилася. І розповідає про свого чоловіка Миколу Бондаревського, геройськи загиблого 38-річним на війні, як про живого.

Каже, обоє народилися в Кіровограді. Однолітки. Познайомилися сімнадцятирічними, відзначаючи Новий 2004 рік у колі друзів. Закохалися одне в одного. Далі – побачення, прогулянки. Восьмого березня Микола запропонував Ганні вийти за нього.

– Коля в сімнадцять років знав, чого хоче в житті, – каже Ганна. – Хотів створити сім’ю, щоб були діти. Народився син. Теж Микола Бондаревський.

Ганна розповідає, що оселилися вони на вулиці Френчка (тодішній Бєляєва), чоловік влаштувався на підприємстві з ремонту сільгосптехніки на Балашівці. Миколі ця робота вдавалася, хоча вивчився на кухаря. Утім, куховарити йому теж подобалося, особливо готувати страви з м’яса.

– І їсти приготує, і випере. Не казав, що це жіноча робота. З дитиною багато займався. Сам виріс без батька, тож старався для сина. У чотири роки наша дитина навчилася грати в шахи. Правда, син не перейняв батькової пристрасті до риболовлі. А я навчилася. Рибалили і удвох, і з друзями на Сугоклеї в місті. У село Степове теж їздили. А понад усе для чоловіка була сім’я.

За словами Ганни, на початку 2015 року чоловік вирішив, що його місце – у війську. Звісно, вона хвилювалася, бо знала, що Миколу відправлять на Донбас, вже охоплений війною.

– Намагалася втримати чоловіка, а він: «А що синові казатиму, як підросте?»

За словами Ганни, Микола, ставши військовим, почав жартівливо називати її генералом.

– Казав: «Слухаюся, мій генерале!» А ще йому подобалося, коли я називала його Бондаревським або Бондом.

До середини 2017 року Микола служив у зоні АТО, в складі 57-ї мотопіхотної бригади. Брав участь в бойових діях – Зайцеве, інші гарячі точки. Дружина допомагала зі спорядженням. Ганна швидко вивчила потреби таких, як її Микола, фронтовиків.

– Коли їхній підрозділ відводили у тил, я їздила до чоловіка. Коля мені все розповідав. Дуже переживав через загибель друга. Той стік кров’ю від осколкового поранення в руку. Це сталося на очах у Колі.

Повернутися до мирного життя чоловікові виявилося складно, каже Ганна.

– Ночами напівсонний мацав рукою стіну, шукав автомата. Ми й до психолога зверталися. Недовго Коля побув удома. Звернувся в 40-ву артилерійську бригаду, уклав контракт. Я відмовляла, але марно. «Маєш прийняти моє рішення», – сказав. Психологи пояснюють: тим, хто побував на війні, у мирному житті адреналіну не вистачає. Служив чоловік до 2019 року. Їхній підрозділ в Микільському розташовувався, це – селище під Маріуполем. Я їздила із сином до нього. Син навіть рік прожив там з батьком, в школу там ходив, а я тут, в Кропивницькому, працювала. Нам дуже сподобався Маріуполь. Місто розквітало. Я там і свою першу вишиванку купила.

2019 року Микола, демобілізувавшись, повернувся в Кропивницький, влаштувався на підприємстві з обслуговування сільгосптехніки. Складали з Ганною плани: перебратися в Маріуполь, зайнятися фермерством. Усе зруйнувала велика страшна війна. Ганна каже, що чоловік вирішив, що воюватиме, у перший день війни, але вона, дружина, відмовляла, просила: «Не зараз».

– У січні 24-го, перед днем народження дитини, Коля сказав: «Все, піду. Двадцятирічні хлопці гинуть, а я тут сиджу…» А ще тоді сказав: «З цієї війни уже не повернуся». Його хотіли взяти в 82-гу десантно-штурмову бригаду, телефонували. Але в навчальній частині у Житомирі його переманили в 25-ту повітряно-десантно бригаду. У навчальній частині пробув 41 день. Казав, що навчання – на високому рівні, бо командири – з бойовим досвідом.

З навчальної частини – на Донеччину. Невдовзі, наприкінці березня, стрілець-снайпер парашутно-десантної роти Бондаревський зазнав контузії. Ось що про це відомо Ганні:

– Коля і ще двоє виносили пораненого бійця. Молоденького хлопця, псевдо – Зевс. Не донесли, потрапили під мінометний обстріл. Потім Коля мені розповів, що отямився прикиданим землею. Контузія. Три дні лікування – і в стрій.

Після того Миколу призначили командиром відділення. Невдовзі знову опинився в пеклі – потрапив під мінометний вогонь поблизу села Тоненького. Осколок влучив у руку.

– Коля п’ять кілометрів пройшов пішки поранений, добираючись до своєї евакуаційної групи. Розминулися. Натрапив на хлопців з іншого підрозділу, підняв руки. Переживав, що його можуть сприйняти за росіянина. Ті його зв’язали. З’ясувавши, що він – свій, відправили на лікування. Була хірургічна операція, дістали з руки осколок. На місяць відпустили додому, реабілітація. Наші щасливі дні. Удвох ходили кропивницькими вулицями, взявшись за руки. Дехто дивувався, що ми, проживши в шлюбі вісімнадцять років, беремося за руки, як молодята. Квітнули дерева. «А там – обстріли», – казав Коля. 5 травня я його провела на війну. Приїхало таксі, я не хотіла відпускати чоловіка. «Все буде добре, мій генерале. Тримайся», – сказав Коля.

19 травня 2024 року Микола й Ганна поспілкувалися через WhatsApp, не знаючи, що це – остання їхня розмова.

– Коля мав вирушати на завдання. Просив у мене пробачення. «Бондаревський, ти прощаєшся?» – кажу. – «Ти в мене сильна». – «Зовсім я не сильна, в мене є чоловік сильний». І вирушив на завдання. Я переживала дуже, він не телефонував. 21 травня удень мені зателефонували з частини: «Бонд вийшов на зв’язок». Заспокоїлася. А невдовзі дізналася: Коля загинув у ніч на 22 травня поблизу Яснобродівки. Хлопці розповідали: росіяни обстріляли дронами евакуаційну БМП, яка застрягла у вирві від вибуху, у ній перебував Бондаревський, тяжко поранений, з перебитими ногами. «Аню, ми намагалися його винести звідти, але росіяни не дали нам можливості», – казали хлопці.

Протягом наступних півтора року Бондаревський офіційно вважався зниклим безвісти, бо тіло залишилося на території, непідконтрольній Україні.

– Я надіялася на диво. На війні всяке буває. Знаю про бійця, якого розшукали через два роки, весь цей час полоні був. Ночами читала в Telegram-каналах оголошення про розшук зниклих військових. Удень – дзвінки в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. У травні нинішнього року росіяни опублікували список загиблих, серед них – Коля. Згодом опублікували фото його військового квитка. Улітку Україні передали шість тисяч тіл згідно із Стамбульськими домовленостями. Тіло мого чоловіка – серед 1212 тіл, репатрійованих першими. Генетично-молекулярна експертиза показала збіг ДНК. На впізнання поїхала в Одесу зі своїми татом і братом. Поки не побачила тіло, ще була надія на помилку…

2 грудня нинішнього року Миколу Бондаревського з почестями поховали в Кропивницькому.

– Тепер спілкуюся з бригадою, де Коля служив, – каже Ганна Бондаревська. – Збираю їм на дрони. А хлопці, з якими Коля воював пліч-о-пліч, усі загинули. Їх було дванадцятеро, в навчальній частині подружилися. Юра на псевдо Барс, родом з Донбасу, загинув до того, як Колю вбито. Тіло Барса теж довго не передавали Україні. Я його матір розшукала, допомагала їй у розшуку. Ще трьом нині допомагаю розшукати рідних. Кропивничанка, син якої зник. Львів’янка, яка розшукує батька. І жінка з Харківщини, яка розшукує чоловіка. Не знаю, де вони взяли мій телефонний номер. З татом, з хрещеницею, з кумою беру участь у мітингах, які проводять родичі військовополонених. Син навчається в МАУПі. У нас чудовий син.