«Був нашою опорою»

Думалося, з часом полегшає. Не легшає. Тяжко без нього. Дуже тяжко, – каже жителька Гайворона Інна Грабова. Два роки тому війна забрала в неї сина, Сергія Івасика. Загинув 28-річним.

Розпитую Інну про нього і вдивляюся в знімок, опублікований два роки тому на численних сайтах з трагічного приводу. Молодий, гарний, з борідкою (мабуть, на фронті запустив), а в очах – сум.

– Хороша дитина, – розповідає, ледь стримуючи сльози, Інна. – Вдався проворний. Ніколи не забуду такий випадок. Якось Серьожка – йому років зо три було, ми в Буговому жили – зник. Гукаю – не відгукується. Перелякалася, плачу. Знайшла його в сусідському садку, із собакою туди пішов.

За словами Інни, дуже любили Сергійка її мати й баба.

– Я – на роботу, а Серьожа – з бабусею і прабабусею. Їх уже немає. А поки живі були – турбувалися про внука. І комп’ютер купили, і телефон. І він їх любив. Любив сестричку Юлічку, на десять років молодшу.

Про синові успіхи в навчанні Інна каже:

– Відмінником не був, але вчився добре, подобалися математика й фізкультура. Хотів на вчителя фізкультури вивчитися, а це ж треба в іншому місті мешкати, за шось там жити. Ми не мали таких грошей. Вступив Сергій в СПТУ-35 у Гайвороні. Вивчився на будівельника.

– 2014 року вирішив стати військовим, – продовжує мати. – Звернувся у військкомат, уклав контракт. Хоча не дуже й здоровий, була хронічна хвороба. Служив в Одеській області. Ми до нього туди їздили. Змінився син, подорослішав. Йому на службі сподобалося. Підвищили у званні до старшого солдата. Відслуживши три з половиною року, повернувся додому. Порадила синові поїхати за кордон, заробити грошей, щоб до тридцяти років міцно стояти на ногах. Сергій так і зробив. Поїхав у Польщу, влаштувався за заводі, де курей перероблюють. Важка робота, сама там працювала. Полякам він сподобався, начальство задоволене було, поставило його бригадиром. Купив будинок в Гайвороні, зробив ремонт. Все складалося добре. Був нашою опорою. У лютому двадцять другого року приїхав додому. Збирався знову в Польщу, але війна…

Інна каже, що, почувши від сина про намір захищати країну, спробувала його відмовити.

– Впертий. Як вирішить – не відступить. Сергій з двома друзями добровільно мобілізувався. Я плакала. Особливо коли відправили на фронт. Знаю, йому було там тяжко. З вересня двадцять третього син воював на лимано-куп’янському напрямку. 57-ма мотопіхотна бригада. У лютому двадцять четвертого Сергія відпустили додому. Перша й остання відпустка. Приїхав зморений. Вирушав на фронт удосвіта, і я пожаліла Юлічку, не розбудила. Вона потім ображалася, що не обійняла братика. А через кілька днів мені повідомили: «22 лютого ваш син загинув, виконуючи військовий обов’язок поблизу населеного пункту Лиман Перший Куп’янського району Харківської області». Сергія з хлопцями обстріляли, коли вони ішли на позицію. Командир хвалив мого сина. Дякував. І побратими Сергія поважали. Щирий був, подільчивий.

З почестями Сергія Івасика поховали в Гайвороні на Алеї Слави. де теперішніх героїв ховають.

 – Цвіт нації, переважно молодь, – каже Інна Грабова. – Буваю на кладовищі. Бережу синові речі. Раз приснився. Сказав: «Мамо, я живий».