«Проблема в тому, що воюють одні й ті самі»

Він попросив називати його Сашком і попередив, що справжнє ім’я – інше. Служба в Силах спеціальних операцій не дозволяє називати імен і прізвищ, публікувати знімків з відкритими обличчями. Розповідаючи про загиблого побратима Зайця, співрозмовник поділився деякими думками й спостереженнями – про армії нашу й ворожу, про особисті мотиви воювати, про те, як змінилася війна з двадцять другого року. Розповідь про Зайця надруковано в попередньому випуску «УЦ», тепер публікуємо Сашкові роздуми.

 – Куди б нас не кидали, виходили переможцями. Бо добре підготовлені. Часом – краще підготовлені за противника. До нас прикомандировують нових людей, невмотивованих, це впливає.

Бусифіковані кидають позиції без бою, через них зазнаємо втрат. Заходить ворог без бою, потім його маємо штурмувати.

Потрібні вмотивовані. Вони були, на них їздили. Двадцять другого року ЗСУ стримували ворожу армію, яка переважала в двадцять разів на деяких напрямках. На одного нашого військового – до десятка їхніх танків. Люди стояли, бо втечеш – більше шансів загинути. Не кожен це розуміє, на жаль.

Хоча багато бусифікованих теж стає умілими воїнами. Приходиш до них на позицію, питають, як стріляти з гранатомета. Вчиш, показуєш. Бо не навчили на БЗВП.

В когось робота – обслуговувати покупців у магазині чи пекти хліб. У нас – знищувати ворога. Небезпечна робота. Не сховаєшся вчасно від мінометного обстрілу – помреш. Не сховаєшся від фосфорної бомби – помреш. Проти кожної зброї – своя протидія. Чим ти менший, худіший, тим більше шансів вижити.

На війні нічого не можна передбачити. Не можеш постійно виходити сухим з води. Не знаємо, скільки проживемо. Перед виходами на бойові завдання жартуємо про смерть. Долі не уникнеш. Один воював в Афганістані, був в Іраку, вижив в АТО, все було добре. Міцний, підтягувався тридцять разів. Їхав узимку з Покровська (це ще був наш глибокий тил, ми воювали біля Донецька), занесло машину, розбився на смерть.

Війна швидко змінюється. Двадцять другого року ми не припускали, що буде стільки дронів, розвідувальних і бойових. Ми тоді могли на тридцять кілометрів зайти непоміченими в тил противника і вчинити диверсію, тепер це – проблема. Як і ворог, використовуємо дрони. Але дроном не вчиниш диверсії, його легко виявляє противник і знищує.

Лінія фронту кишить ворожими дронами. Ворогу байдуже, яку ціль вражати. Не знаходять військової цілі – б’ють по цивільним авто. Ми, коли не виявляємо військової цілі, спрямовуємо дрон в посадку чи окопи, де можуть бути позиції, ніколи не б’ємо по цивільних будинках і техніці. Бо це – наша територія, наші люди.

Російська армія – два мільйони. Не так багато. Наша армія – близько мільйона, отже, кожному треба знищити по два ворожих військових. По два – на кожного. У росіян є резерв, близько п’яти мільйонів, він теж не безмежний. Якби кожен з нас знищив п’ять ворогів, у росіян не було б армії, ми до Сибіру дійшли б.

Наша проблема в тому, що воюють одні й ті самі. Воюють, поки не зітруться. А інші просто існують. Не розумію, навіщо в армії оркестри, медійники, психологи – цим можуть займатися і цивільні. Військові мають воювати.

Про контрнаступ двадцять третього року треба було менше говорити. Максимального результату досягаєш, коли про твої дії ніхто не знає. Як мінімум ми дійшли б до Маріуполя і обрізали б їхній коридор. Але ми все ж відвоювали значну територію. Якщо підбити підсумки їхніх наступів і наших контрнаступів, результати противника – не такі вже й значні. Його кількамільйонна армія переважала нас у всьому, а ми поставили їх на коліна. У них немає бронетехніки, як раніше. Вони штурмують на цивільних авто, які відібрали в людей на окупованих територіях, на велосипедах, на ослах і конях. Хочуть перемир’я. Бо теж виснажилися.

Спілкувався із захопленими в полон ворожими військовими. Двадцять другого року вони дурників вдавали: «Мы ничего не знали, нас послали». Заготовлені «легенди». Тисячі полонених казали одне й теж. На початку ми воювали проти строковиків, які уклали контракти. Їх було певною мірою жаль. Вони нам мало шкоди завдали. З 2023 року їхня армія – найманці. За гроші, свідомо ідуть вбивати і не каються. Вік – від вісімнадцяти до шістдесяти, хоча трапляються й старші, є й жінки. Бачив у стрімі, як старики з перебинтованими ногами ідуть в бій, розуміючи, що їх уб’ють. Найманці не заслуговують співчуття.

Найбруднішу роботу в них виконують зеки. 2023 року вони намагалися зупинити наш контрнаступ. Противник мобілізує жителів окупованих територій. У Донецьку вибрали чоловіків. Відкупилися тільки бізнесмени. Якби люди воювали на нашому боці, таких втрат серед них не було б.

Я і більшість побратимів – не сімейні. Війна забрала у нас все. У кожного – ПТСР. Кому ти такий потрібен? Хто такого чекатиме? Дехто до війни одружився, діти народилися – такі сім’ї теж розпадаються. Війна забирає 95 відсотків твого часу. Може, й більше. Відпустка – раз у рік, не дають повністю відбути. Якщо, не дай Боже, хтось гине, можна відпроситися на похорон.

Мій контракт закінчився три роки тому. Державі нічого не винен. Я з вісімнадцяти років у війську, доброволець. Навіть якби пішов у СЗЧ, мене не можуть повернути, мені немає 25 років. Мотиви – присяга і бажання мститися.

В армії – я до перемоги або до закінчення війни. А коли країна знову в небезпеці опиниться, повернуся в армію.