«Батько тоді не думав, що тут до кінця життя залишиться»

На прохання розповісти про свого батька, професора Володимира Чернецького (1922 – 1997),  Ганна Скляніченко відреагувала насторожено: «Навіщо це вам?» – «Опублікуємо вашу розповідь в газеті». – «Та, мабуть, треба ж якийсь привід». – «Не треба особливого приводу. Досить того, що попросили добрі люди». – «Гаразд, розпитуйте».

Отже, розповідає кандидат філологічних наук Ганна Скляніченко:

– Батько народився четвертого лютого 1922 року в селі Мазуровому Первомайського повіту Одеської губернії,  нині це село підпорядковується  Кривоозерській селищній раді Первомайського району Миколаївської області. Батькові предки – з Подільської губернії, нині це – Хмельницька область. Вони належали до  дрібної шляхти і переселилися у Мазурово в кінці 18 століття. Але ще в дев’ятнадцятому столітті ця шляхта винародувалася, великих статків не  мала,  відрізнялася від мужиків-односельців лише закінченням прізвищ – «-ський», «-цький». Попри однакове з мужиками  майнове становище шляхта вважала себе культурнішою від решти населення. Навіть за радянської влади нащадки шляхти не схвалювали шлюбів з потомками мужиків. Мій дід  розповідав, що коли кого родичка хотіла вийти за хлопця на прізвище Щербатий, її родина повстала: негоже брати таке прізвище. 

Чудово пам’ятаю своїх діда й бабусю по батькові, Кирила і Єлизавету Чернецьких. 

Знаю, що діда Кирила – він народився 1892 року – в солдати забрали під час Першої світової війни, служив під Петроградом, брав участь у Лютневій революції 1917 року. Коли впала монархія, ризикнув поїхати на два дні поїздом додому, щоб повідомити односельчанам: царя скинули. За радянської влади Кирило Чернецький працював ковалем. У нього з моєю бабусею народилося четверо дітей, усі – сини. Мій батько – найстарший. Що він розказував про своє дитинство?  Мій син, Костя, вступивши у жовтенята, запитав у діда, чи й він був у жовтенятах. Дід сказав, що жовтенят тоді називали безбожниками. І розповів,  як, прийшовши зі школи,  похвалився матері, що його прийняли в безбожники і наказали познімати вдома ікони. Мати розсердилася, ікони зняти не дала.    

Також батько згадував, що в їхній школі вчителювали два репресованих  професори  Одеського державного університету.  

Якось я в студентські роки розповідала  батькові, як нам викладають педагогіку,  і згадала бригадний метод. Батько сказав: «І нас у школі трохи навчали бригадним методом. Клас поділили на дві групи – бригади. Наказали готуватися до уроків  спільно, бригадами. Потім на уроці вчитель питає першого-ліпшого учня, і як той відповість – така й оцінка всій бригаді. Бригадний метод недовго впроваджувався в нашій школі, бо учням у групах зовсім не хотілося готуватися до уроків. Та й мати не пускала мене в бригаду, сказала, що треба робити уроки самому вдома». 

У Голодомор батькові було десять років. Його батько, Кирило Чернецький, числився ковалем в МТС, колгоспником не був. Отримував від  МТС трохи хліба  на себе й «иждивенцев» – на дружину й дітей, завдяки цьому й врятувалися.  У нашій родині ніхто не сумнівався, що голод був штучний. Батькова мати казала, що 1932 року хліб дуже вродив.   

У дитинстві батько виявив нахил до гуманітарних наук. Мріяв стати письменником. Писав вірші, ті записи  збереглися. Юнаком під впливом тодішньої пропаганди навіть хотів стати полярним льотчиком, але не судилося. 1940 року його  призвали в Червону армію.  Пам’ятаю батькову розповідь про те, як мати, проводжаючи, заплакала: «Володічка, війна ж буде…» За словами батька, 1940 року «війна висіла в повітрі». Радянське керівництво збиралося «визволяти робітників інших країн від капіталістичного гніту». Так, як тепер нас хочуть «визволити» росіяни. 

Далі – про війну.

–   Війна застала батька в Севастополі.  Запам’яталися його спогади про вороже бомбардування на початку війни. Там, у Севастополі, батько, можливо,  й не вижив би. Але приїхав до них «покупець», запропонував перейти в частину, яка обороняє Москву. Батько був серед тих, хто зголосився. Однак дорогою їх перенаправили в Карелію.  Воював у складі  Північного та Балтійського флотів. Розповідав нам, як ходив з товаришами за лінію фронту, щоб привести «язика». Наголошував: якщо під час виконання таких завдань товариш зазнав поранення чи загинув, його треба було притягти назад, навіть мертвого.  Після одного з таких завдань батькові вручили партквиток. А він ще не встиг був вимити руки від крові – щойно притягнув пораненого товариша. Батько вів щоденник. Записував хімічним олівцем, як їх перекидали по фронту, як вони мерзли, незвичні до північного клімату. Щоденник зберігся до цього часу. 1945 року батькові дали відпустку. Поїхав додому.  Гнітюче враження на нього справила розруха. Йому здавалося, що на відновлення  знадобиться років із п’ятдесят.  Прибувши додому, батько дізнався, що його дядька розстріляли окупанти,  а батька в заручники брали. Відпустка була недовгою, батько повернувся у військо. Демобілізувався восени 1946-го. Нагороджений  бойовими  медалями та орденом  Червоної  Зірки.  

За словами Ганни Скляніченко, Володимир Кирилович, відслуживши, вирішив здобути вищу освіту. Але в письменники вже не хотілося. «Юним   був чутливим, та  притупила війна»,  – згадував.  Оскільки на флоті служив електриком,  подався в інститут зв’язку в Одесі. А там уже закінчився прийом. Ректор сказав: «Приходь наступного року. Підходиш нам, ти ж – фронтовик, і атестат – хороший». Що робити? Відповідь знайшлася завдяки щасливому випадку.  На   вулиці в Одесі Володимир Чернецький зустрів односільчанина Дзендзелівського. Того самого Йосипа Олексійовича Дзендзелівського, який став професором філології, видатним діалектознавцем. Йосип Дзендзелівський тоді, демобілізувавшись, вступив на філологічний факультет Одеського державного університету. І Чернецькому запропонував вступити на філфак – саме добір студентів проводився. Так Володимир  вступив до Одеського університету.  Вчився відмінно. Як успішному студентові йому скоротили курс навчання – з п’яти років до чотирьох. Володимирові й самому хотілося якнайшвидше вивчитися, щоб заробляти на життя. Почувався незручно перед батьками, які мусили йому допомагати.  І не тільки йому – у той час здобували вищу освіту два його брати. Володимир отримав диплом  з відзнакою. Запропонували вступати в аспірантуру. Кирило Чернецький, дізнавшись про це, сказав синові, що, можливо, досить вже  вчитися, пора працювати. Мати була іншої думки. Навчаючись в аспірантурі, Володимир познайомився із студенткою медичного інституту Тамарою, одеситкою, з якою згодом одружився. «Нас познайомив  Вертинський», – казав. Мав на увазі, що познайомилися на концерті відомого співака Олександра Вертинського. Дисертація Чернецького стосувалася історії мови.  1954 року здобув кандидатський ступінь.  Викладав в Одеському державному університеті, в Одеському державному інституті іноземних мов. В Одесі у Володимира й Тамари Чернецьких народилася дочка, назвали Ганною.  1960 року Володимир Чернецький та його колега Ігор Долганов, теж кандидат філологічних наук,  прийняли від міністерства пропозицію перейти на роботу в Кіровоградський державний педагогічний інститут, який потребував підсилення викладачами-науковцями.

–   Батько перебрався в працювати Кіровоград, а я з мамою іще залишилася в Одесі. Мама спочатку не хотіла залишати Одесу. А коли ми наступного року перебралися, їй тут навіть сподобалося. Казала, в Кіровограді продовольство – дешевше. До 1973 року ми мешкали в квартирі у будинку Заславського, у зв’язку з його знесенням отримали квартиру на тодішньому проспекті Правди. Мама спочатку працювала лікарем, потім викладала медицину в педагогічному інституті.  Батько у Кіровограді починав доцентом на кафедрі української мови педагогічного інституту. Далі – такі посади: завідувач кафедри української мови, декан філологічного факультету, проректор з навчальної роботи, професор  кафедри  української мови. З цією кафедрою пов’язане все його тутешнє життя.   Викладав  старослов’янську й давньоруську мови, історію української мови, загальне мовознавство, вступ до мовознавства.  Чи любив батько свій предмет – старослов’янську? Так. Але усвідомлював, що лише одиниці можуть захопитися нею, дуже вже складна.

Ганна Скляніченко каже, що коло наукових інтересів  батька  було різноманітне.

–   Досліджував  і  батальну  лексику української  мови, і словотвір, і семантику, і термінотворення. Об’єктами досліджень були і давні українські тексти, і твори наших класиків – Івана Карпенка-Карого, Івана Микитенка, Юрія Яновського, Ольги Кобилянської, Леоніда Глібова, Валер’яна Поліщука. Пам’ятаю,  батько був у захваті від українських текстів  козацької доби. Казав, там такі сюжети – хоч кіно знімай. Брав участь у створенні інверсійного  словника  української  мови,  Словничка лексикографічно не зареєстрованих  українських слів  гібридної структури,, фундаментального 26-томного академічного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР. (Кіровоградська область)», уклав Словник  дитячої лексики  української мови. Розробляючи  лекції  із загального  мовознавства, зацікавився  теоретичною спадщиною учнів видатного мовознавця  Олександра Потебні.  Батько з’ясував, що наукова і педагогічна діяльність одного з найкращих учнів Потебні, Василя Харцієва, пов’язана з Єлисаветградом.   Володимр Кирилович  першим  у Кіровограді зацікавився діяльністю  Харцієва  як філолога  і педагога  у його єлисаветградський та післяреволюційний  періоди,  присвятив  йому низку статей  у журналах з мовознавства. Стаття про Василя Харцієва, опублікована  у Вікіпедії,  грунтується на дослідженні мого батька.

Захопившись краєзнавством, Володимир Кирилович дослідив обставини  перебування в нашому краї історика Володимира Ястребова,  вченого-славіста Віктора Григоровича, громадського діяча Миколи  Федоровського, архітектора Андрія Достоєвського, композитора і піаніста Ференца Ліста. Про це йдеться у його статтях у республіканських виданнях.  1969 року батько започаткував  клуб краєзнавців. Виступав із краєзнавчою інформацією на місцевому  телебаченні. Брав участь у роботі   товариства «Знання» – читав лекції на цю ж тематику.  Бережу книги зібрані батьком, це здебільшого – наукова література. Багато чого мені знадобилося як філологу. А також його онуку і правнуку, історикам. 

На прохання назвати батькових товаришів Ганна Володимирівна відповіла так:

–   Батько був товариською людиною. Мав дар вислухати. Більшість під час спілкування намагається виговоритися. А таких, хто терпляче може тебе вислухати, – небагато.  В гарних стосунках був з  Олександром Миколайовичем Рудяковим, з Миколою Кузьмовичем Смоленчуком.   Коли Смоленчука звинуватили в антирадянщині, від нього багато хто відвернувся, а батько продовжував спілкуватися. Микола Кузьмович приходив до нас додому, ми поряд мешкали. Звинуватили в «українському буржуазному  націоналізмі» Горбачевича, він працював на кафедрі, якою батько у той час завідував.  Батько був єдиним з колег Горбачевича, хто приймав його удома. 

І – про політичні переконання батька:

–   Бунтарем не був, але часом на партійних зборах висловлювався всупереч керівництву, через це зазнав остракізму. «А чому маю боятися?» – казав мені й мамі. Вдома посміювався з того, що в Політбюро засіли старики. У вісімдесятих роках почалася горбачовська Перебудова, утворився Народний рух України. Батько у Рух не вступав, але схвалював демократичні процеси. Леонід Куценко, один з найактивніших діячів Руху в нашому місті, публічно сказав про мого батька: «Кому-кому, а Володимиру Кириловичу не потрібно перебудовуватися».   Свого брата Василя, доктора медичних наук, батько переконував: «Вася, от побачиш, все це рухне ще за нашого життя». Мав на увазі СРСР. Брат тоді не  погоджувався. 

Пригадала Ганна Скляніченко і такий випадок, пов’язаний з військовим минулим батька:

–   Якось у сімдесятих роках батько приймав екзамен в заочників. Один заочник показав йому тридцятилітньої давності фото. На тому знімку, зробленому в Севастополі, – батько і ще  один моряк   У нас  таке саме фото зберігалося  вдома. Заочник пояснив,  що фотографію йому дав директор школи, Іван Тримбач, який теж на тому знімку. Він побачив виступ мого батька по місцевому телебаченню і вирішив з’ясувати, чи це той Чернецький, з ким служив.  Батько почав листуватися з Тримбачем, запросив його та ще одного чоловіка, з яким служив у Севастополі, до нас додому. Пам’ятаю, як вони бесідували до ранку. Потім пішли на демонстрацію – саме був День Перемоги.

Наступне запитання Ганні Володимирівні: як її виховував батько – у строгості чи балував?

– Пригадую такий випадок. Ще дошкільням була, розмалювала картинку і прошу: «Тату, постав оцінку». Він  поставив четвірку. Мене це зачепило: чому не п’ятірка? Я ж старалася! Школяркою займалася музикою. Зіграю на піаніно батькові, а він: «Добре, але можна й краще». Так казав, що б я не зробила. Запитала якось: «Тату, чому ти мене  не хвалиш?» А батько: «Толку з того, що хвалитиму. Нехай тебе люди похвалять.  Так і моя мати казала». Однак до внука у нього був інший підхід. Костя дуже любив діда. І за те, що той міг його вислухати, і за те, що  багато бавився з ним. Від сина я дізналася деякі деталі про те, як батькові довелося на війні . Йому батько розказав більше, ніж свого часу мені. Внука й похвалити міг.  Чи балували мене батьки? Сама собі дивуюся, не висувала завищених вимог до них. Нічого не вимагала. Самі пропонували мені щось купити.

У Володимира Кириловича й самого, за словами дочки,  матеріальні блага не були в пріоритеті:

–   Мама йому дорікала, що не став у чергу на машину. Нарешті став. Коли дійшла черга, а це було напередодні розвалу СРСР, батька  попросили поступитися іншій людині, як потім виявилося, в інтересах начальства. Він поступився. Наша сім’я не знала нужди, але й у розкоші не купалися. Багато витрачалося на книжки. А ще він не шкодував грошей на сімейні подорожі. Йому подобалося влаштовувати нам сюрпризи. Наприклад, каже, що їдемо в Ленінград. Або до   родичів у Керч. І ми вирушали, як слід не підготувавшись. У цьому було щось авантюрне.  Приїхали в Ленінград, а зупинитися немає де. У готелях немає вільних номерів. Батько показує медаль за Ленінград. Йому відповідають: вам місце буде, але без  сім’ї. Тато викрутився. Поговорив із адміністратором-українцем, домовився.

Зачепили й делікатну тему – про пристрасть Володимира Чернецького до тютюну.

–   Скільки пам’ятаю, батько курив. «Казбек»,  «Беломорканал», сигарет з фільтром не визнавав. Його брати, дядя Вася й дядя Ігор, теж курцями були.  Мама хіба раз просила батька покинути курити. Він, бувало, по десять днів міг не курив, більше не витримував. Помер від раку легенів. Перед смертю покликав мене: «Дай цигарку». – «Тату, не можна». – «Дай, мені сниться цигарка». Довелося дати.  Наступного дня батька не стало. Це було 14 січня 1997 року. А ще в листопаді 1996-го лекції читав. Пішов на лікарняний і зліг. А на кафедрі готувалися 4 лютого відзначити його75-річчя.

Запам’яталися батькові слова: «Коли мене з Ігорем Долгановим в Кіровоград  направили,  думав, це тимчасово. Хотілося жити біля  великої води – біля моря чи Дніпра». Батько тоді не думав, що тут до кінця життя залишиться. Кажуть, є дороги, які вибираємо ми, а є дороги, які вибирають нас. Колись батько вибрав цю дорогу – переїхати в  Кіровоград заради роботи. Ця дорога так і не відпустила його. Кропивницький для моїх сина Кості і онука Нікіти –  рідне місто, вони його люблять.    

Приємно, що батькова колега професор Світлана Ковтюх, яка входить до складу міської топонімічної комісії, пропонувала назвати вулицю на честь Володимира Чернецького.