«Потихеньку вийдемо, не переживай»

Місяць тому кропивничани провели в останню дорогу 31-літнього сержанта поліції Віктора Івашка.

Віктор Івашко родом – із Закарпаття. Приєднався до війська 2013 року, вісімнадцятилітнім. Брав участь у відсічі російській агресії з часів, коли цю війну називали антитерористичною операцією. Нагороджений нагрудними знаками «За доблесть», «За зразкову службу» та «За відвагу в службі», відзнакою президента «За оборону України», медаллю «За мужність» ІІІ ступеня. З 2025 року воював у складі штурмової бригади «Лють», яка підпорядковується МВС. Загинув 18 січня нинішнього року, виконуючи бойове завдання в Краматорському районі Донецької області. А за місяць до того одружився з кропивничанкою Ольгою.

– Вітя приїхав у Кропивницький дев’ятнадцятого грудня, двадцятого ми розписалися, двадцять четвертого він повернувся на війну, – розповідає Ольга Івашко. – У мене це – другий шлюб, є двоє синів від першого, Рома й Стас. У Віті – донечка Настя.

Їй важко говорити про Віктора. У них все тільки починалося і раптом обірвалося.

– Познайомилися ми в квітні минулого року. Він прокоментував моє фото в TikTok. Зазвичай не відповідаю на коментарі, а того разу відповіла. Почали спілкуватися. На другий день було відчуття, ніби знайомі років з десять. У травні вперше поїхала до Віті в Краматорськ. Десять годин маршруткою – і там. Потім ще багато разів їздила.

За словами Ольги, Віктор цілком справдив її сподівання зустрітися зі справжнім чоловіком.

– Добрий. Відповідальний. Про донечку, яка на Закарпатті мешкає, турбувався, їй – шостий рік. І з Ромою та Стасом подружився. Ми разом купували Насті і хлопцям речі для школи. Не ділили дітей на «твої і мої». Моїм батькам Вітя сподобався. Тато вже важко хворий був, помер невдовзі після загибелі Віті.

Ольга каже, що Вікторові до зустрічі з нею не вистачало уваги, сімейного тепла, любові.

– Все це у нас було. Вітя якось попросив: «Киць, їду до тебе. Зустрінь мене на вокзалі, як зустрічають інших хлопців дівчата». Я кожного разу їздила на вокзал, зустрічала.

Ми разом не так багато часу провели. Здебільшого через відеозв’язок спілкувалися. А коли Вітя приїздив сюди, обов’язково вів мене в кафе, суші поїсти. «Та я ж тобі стільки всього приготувала вдома!» – «Встигнемо з’їсти те, що вдома. Спочатку – суші». Це стало нашою традицією.

Великих планів на майбутнє Віктор, за словами Ольги, не складав, адже кожної миті на фронті ризикував життям.

– «Поживемо – побачимо», – казав Вітя, коли заходила мова майбутнє. Плани були, але не грандіозні. Наприклад, Вітя хотів взяти відпустку, поїхати зі мною, Настею і моїми хлопцями в Одесу.

 – Вітя стояв горою за своїх хлопців перед командирами, – продовжує Ольга. – Щоб усе було справедливо. Вони в «Люті» сім’єю стали. Перед нашим весіллям Вітя, купуючи обручки, дізнався, що розбито їхню позицію. Переживав. Останнім часом Вітя був пов’язаний з дронами. А до того на танку воював. Я, коли дізналася, що Вітю переводять, запитала: «Може, на танку залишився б? Безпечніше ж». Вітя сказав: «Сонечко, все буде добре». Так часто казав.

Ось що відомо Ользі про останнє бойове завдання чоловіка:

– Вітя і ще троє хлопців кілька днів чекали машину, яка забрала б їх з позиції. Одна машина не доїхала, опининилася під обстрілом, повернулася. А у Віті з хлопцями харчі закінчилися. Зателефонувала йому. «Ти щось їв?» – питаю. Вітя сказав, щоб не журилася, бо їх заберуть з позиції наступного дня. Через день пише: «Сонечко, не можу набрати тебе». Переживаю. Згодом написав, що уранці вісімнадцятого січня збирається з хлопцями пішки вибиратися з позиції, треба пройти п’ятнадцять кілометрів. Хвилююся, бо хлопці у зеленому – дуже помітні на снігу, ще й мороз сильний. «Потихеньку вийдемо, не переживай», – заспокоїв. Вісімнадятого уранці прокинулася і побачила: Вітя нічого не написав. На мої повідомлення не відповідає. Зв’язку з ним немає. У ніч на дев’ятнадцяте приснився. Стоїть біля машини, а колеса не їдуть. Вітя, як завжди, – веселий: «Киць, нічого страшного. Справлю». Минуло ще два дні, Вітя не телефонує й не пише. Випила заспокійливого, поїхала на роботу. Дорогою зателефонували з поліції: «Ольго Юріївно, треба поговорити». Я зрозуміла: погана звістка про Вітю. Так і сталося. Сказали, Вітя зник безвісти. Так кажуть завжди, коли тіло ще не витягли. Вітю мертвого витягли на четвертий день. Командир розповів, що Вітя йшов першим і наступив на міну. Вітя загинув, трьох поранено.

На похорон приїздили хлопці, з якими служив Вітя. Був і командир, привіз нагороду від МВС – «За відвагу в службі». Для них це – важка втрата. Привезли мені чоловікові речі. Довго не наважувалася розібрати їх. Телефон і досі боюся відкрити. Амуніцію віддала волонтерам – хай передадуть хлопцям, які воюють. А обручку берегтиму.