З Романом Залуцьким ми познайомилися, коли писали спогади про його побратима Сергія Махна. Домовилися зустрітися, поговорити більш детально про те, де Роман на військове псевдо Танкіст воював, як був поранений, що допомогло повернутися до цивільного життя і продовжувати допомагати ЗСУ.
До редакції зайшов, спираючись на ціпок. Тепер він так пересувається. Говорив відверто, згадував деталі, був стриманим і в той же час емоційним. Не чекав запитань, просто розповідав.
– 36 років. Кропивничанин. В недалекому минулому військовослужбовець 121-ї бригади174-го батальйону ТрО. До початку повномасштабного вторгнення працював на олійноекстрактному заводі фільтрувальником 5-го розряду. Був звичайною цивільною людиною. Щоправда, в мене була строкова служба.
До ЗСУ долучився 25 лютого 2022 року. Нічна зміна закінчилася, завод зупинився. Родину відправив у село. Порадився з рідним братом. Ми вирішили, що чоловіки повинні нести відповідальність, приймати рішення, і об 11-ї вже були в черзі в ТрО, яка тоді розташувалася в лікарні Святої Анни. Приблизно о шостій вечора ми вже були з автоматами.
Наш взвод перекинули на аеродром «Канатове». Ми були там під час перших прильотів, коли були перші загиблі. В кінці квітня нас перекинули в Борівське під Сєверодонецьк, там були перші бої – ми прикривали відступ 57-ї бригади. Наша рота була однією з останніх, яка залишила Сєверодонецьк. Витримали мінометні обстріли. Удачею було те, що тоді ще не було FPV-дронів. Хоча були загиблі, поранені. Я також там був поранений.
Було тяжке поранення лівої руки і лівої ноги. Дуже посікло, поперебивало нерви, я не відчував руку. Вона була, як біопротез. Потім тривала реабілітація: стабпункт у Лисичанську, Павлоград, лікарня Мечникова у Дніпрі, Кропивницький, Вінниця, Хмільник. На щастя, руку зібрали.
Після цього повернувся до війська. Вчився керувати зенітною гарматою, збивали «шахеди» і ракети. Заступили у Нововоронцовку Херсонської області. Я в бінокль бачив атомну електростанцію. До ка…пів через річку було від 11 до 6 кілометрів.
Потім був район Воронцової Балки. Там вже 4 кілометри до ка…пів, і вже по нас танки працювали. Пам’ятаю, що місцеві не хотіли залишати домівки. Розумію, що людина до всього може звикнути. Але було таке, що працює ворожий танк, а люди картоплю садять.
Було в мене навчання на командира відділення в Іспанії. Після закінчення я з підрозділом поїхав у Часів Яр. Там ми брали участь в міських боях. Були загиблі, тяжко поранені. Важкі були бої. І я там знову отримав поранення. Ми втрьох були на позиції: я, Сергій Махно і ще один побратим. Знаходилися в погребі. По нас лупили всім. А потім скинули щось таке, що просочується крізь цеглу, і цегла починає горіти. Не знаю, що це було. Але почалося таке, що ми ризикували згоріти, як курка в мікрохвильовці. Треба було виходити, але постійно літали «ефпівішки». Вирішили, що я вибиваю двері, виходжу першим і починаю робити пристріли. Якщо мене «трьохсотять» – Серьога мене назад затягує. Я вийшов, почав пристрілюватися, прилетіла «ефпівішка», мене поранило в ногу. Серьога мене затягнув у погріб, наклав турнікет. Пощастило вибратися. Евакуація тривала 17 годин.
Знову реабілітація. Цього разу списання на пів року, МСЕК, група інвалідності. Мене визнали не придатним до служби. Було бажання залишитися в строю, але… Я уявляв своє звільнення після закінчення війни. Був комісований в березні 25-го року.
Повертатися в цивільне життя було важко. Була потреба допомагати фронту, побратимам. Знайшов в інтернеті «ДрукАрмію» (український волонтерський рух, що об’єднує ентузіастів 3D-друку для виробництва необхідних деталей та обладнання для ЗСУ. – Ред.), зв’язався з ними. Отримавши виплати за поранення, купив перший 3D-принтер. Згодом мені допомогли з другим. Почав робити скиди і запчастини до дронів. Це все на волонтерських засадах. Зібрав кошти на третій принтер. Зараз їх у мене п’ять. І майже тонна відправлених скидів.
Приємно, що мене прийняв колектив заводу компанії «Кернел», звідки я пішов на війну. За мною зберігалося робоче місце, його під мене навіть адаптували. Компанія підтримує всіх ветеранів: впроваджує соціальні програми, ментальне відновлення. І я став допомагати ветеранам – своєрідний супровід. Вивчився на інструктора з тактичної медицини. Відвідую школи, пояснюю учням, що не можна підбирати, які предмети можуть бути небезпечними, демонструю муляжі. Для організації «Спротив», МНС друкував макети.
Намагаюся жити активно, бути максимально корисним. Армія важко виходить з людини. Це стосується навіть спілкування з рідними людьми. Спочатку моїм тригером були відчинені вікна і двері. А коли ставало тихо, в мене була паніка. З усім впорався.
І допомагає друк. «ДрукАрмія» збирає запити від військових, номенклатура складається з півтори тисячі позицій. Багато замовлень на необхідне. Час від часу оголошую збір на пластик. Буду вдячний за допомогу. Хлопці чекають.
Вже коли ми прощалися, Роман сказав те, про що говорять містяни:
– Мені як ветерану з інвалідністю незрозумілі ці великі будівництва. У хлопців немає машин, немає «ефпівішок», а тут кладуть новий асфальт, плитку, стелять велодоріжки. Воно потрібно, але наскільки актуально в умовах війни? Міни з пластику, їх ніякий міношукач не знайде. За місяць на п’яти принтерах я зробив 170 кілограмів корпусів до мін. Це певну ділянку можна закрити, хлопці знатимуть, що до них не підійде ворог. Треба це робити, а не набережну і фонтани.
Реквізити картки для збору на пластик: 5168 7520 8197 4191
Реквізити для донату з національного кешбеку
Отримувач: БФ «Благодійний фонд «Вільні. Нескорені. Небайдужі»
Рахунок:
UA313052990000026000040810747
Призначення: на пластик для ЗСУ
«Мистецтво як шлях відновлення і голос досвіду»