Давати легше, ніж просити

Збирати благодійні внески для ЗСУ журналісту легко і просто: написав емоційний текст, підібрав потрібне фото, разом з дизайнером зробив пафосну картинку, додав реквізити, опублікував у своєму ЗМІ і перепостив у соціальних мережах. І збір працює! Хоч місяць, хоч два. Народ у нас бідний, зате чуйний.

До того ж дуже виручають ще місцями збережена звичка наших людей читати, роками напрацьоване ім’я видання і особистий авторитет журналістів. Але є нюанс: з власного досвіду знаю, просити у людей гроші, не маючи ні копійки за душею, морально важко. Давати легше, ніж просити.

Напевно, це не тільки в «УЦ», але кожен військовий, з яким хоча б раз розмовляли наші журналісти, залишається актуальним контактом у розбухлому від номерів телефоні. І дуже часто наш день починається з переклички – як там Гена Рибченков, Павло Федчишин, Саша Бірзул і десятки інших.

У перший день весни ми нарешті закрили наш «Зимовий збір». Почали його в січневі морози, читачі активно відгукнулися, а коли струмочок переказів вичерпався, більшу частину зібраного витратили на всілякі потрібні речі, про які нас попросили воїни, – акумуляторні пилки, хімічні грілки, теплі устілки. А те, що залишилося, передали на ремонт машин інженерного батальйону Віталія Єгорова (Ультраса).

Суми були різні – від 200 гривень до 300 євро, ми вдячні кожному особисто. Але на цьому умовно хороша частина колонки закінчується і починається погана.

Жоден із «сильних світу цього», маю на увазі депутатів усіх рівнів, чиновників і бізнесменів, у нашій акції участі не взяв. Жоден з тих, про кого не раз писали, з ким робили серйозні інтерв’ю і хто точно нас читає щотижня. Кропивницький віце-мер, з яким багато років підтримуємо контакти, дізнавшись, що йдеться про добре знайомого йому Ультраса, пообіцяв обов’язково допомогти і… перестав піднімати слухавку. Пообіцяв допомогти і народний депутат, але минуло вже два тижні… Найчеснішим виявився великий бізнесмен – той відразу вибачився, сказав, що багато допомагає ЗСУ і у нього чітко розписано чергу на найближчі три місяці. Вже після збору, дізнавшись про проблеми батальйону Єгорова, який втратив через атаки дронів п’ять авто, допоміг особистими коштами міський голова (не кропивницький).

А ще реально допомогли волонтерка з англійського міста Бата Женя Шкіль та її колеги з фонду «Друзі Олександрії», вони вже купили Ультрасу бусик і перегнали в Україну.

Я бачив цілий стос звернень комбата до обласної військової адміністрації та ввічливі обґрунтовані відмови. Для чиновників, на жаль, не стало аргументом і те, що в батальйоні Ультраса служить сотня бійців з Кіровоградщини та Кропивницького. Ніяких образ, все це можна зрозуміти – війна, допомога потрібна практично всім підрозділам ЗСУ. Але є речі, які ні зрозуміти, ні пробачити неможливо.

Про те, що українці стали допомагати грошима ЗСУ набагато менше, пише багато волонтерів. Найкращі з них, як Вадим Нікітін і його команда, тримаються виключно на особистих контактах з тими, хто допомагає армії всі ці чотири (а то й більше) роки. І справа не тільки у втомі наших людей від війни.

За те, що журналістам і редакціям реально немає з чого допомагати та й просто виживати, – окрема подяка «Укрпошті» та її золотому гендиректору Ігорю Смілянському, які просто поховали передплату на друковані видання. Війні, через яку помер рекламний ринок. І, звісно, державі, яка не оцінила важливість професії журналіста нарівні з вчителями та медиками і опустила їх до соціально незахищених громадян.

І ще про один бік благодійності. Постійні та повсюдні збори донатів перетворилися із сакрального процесу особистої доброти та співчуття на обов’язковий атрибут будь-якого заходу – чи то футбольного матчу, чи то конкурсу дитячих малюнків на асфальті, чи то показу моделей у купальниках. Скоромовки коментаторів, вигуки аніматорів і пластикові коробки з прорізом вже не викликають ніяких емоцій, крім ніяковості.

Ну і, мабуть, найгіркіше і найогидніше. Я не дарма написав про скромні розміри внесків читачів «УЦ». І які ж мерзенні на їхньому тлі кілограми баксів, вилучені під час обшуків у сотень хабарників і мародерів! Ось що по-справжньому вбиває будь-яке бажання займатися благодійністю.

Але українці тримаються і діляться своїми копійками (перепрошую, шагами) з цілими підрозділами ЗСУ, з окремими воїнами, з онкохворими дітьми, з тими, хто втратив близьких під час обстрілів. З усіма, чиї проблеми і біди можуть торкнути чиєсь небайдуже серце. Ось, до речі, надійшло повідомлення про рідненьких українських туристів, які застрягли на курортах Дубая, Кіпра, Дохи – треба ж їм допомогти, скинемося?