Сага про Якубовських

Ви любите роздивлятися сімейні фотографії, коли приходите до когось у гості? А слухати історії родин? А розповідати про своїх предків? Відповіді будуть різними. Ми чи то в силу своєї професії, чи через допитливість все це любимо і вітаємо. До чого закликаємо усіх – можна почути неймовірні історії.

Майже з самого заснування газети «Україна-Центр» в редакції працює Зоя Стеценко. Спочатку вона була оператором комп’ютерного набору, згодом опанувала верстку, взагалі знається на всій редакційній «кухні». Врівноважена, спокійна, скромна. До неї звертаються читачі, просять про допомогу, щось опублікувати, розповідають свої історії. А історією своєї родини вона ніколи ні з ким не ділилася. Ми дізналися випадково і розговорили колежанку. Це неймовірна сага.

– Зоє, ми знаємо, що ти жила з мамою…

– І з бабусею Галиною Антонівною, яка народилася в Єлисаветграді на початку минулого століття – 8 червня 1905 року. Взагалі бабуся – найголовніша людина в моєму житті. І саме від неї я знаю багато фактів про своїх предків.

Бабуся з родини Якубовських, яка мешкала у двоповерховому будинку на розі колишніх вулиць Луначарського і Тимірязєва. Батько бабусі – Антон Антонович Якубовський. Дворянин, є відповідний документ. Отримав юридичну освіту і працював адвокатом. А його батько – Антон Федорович – був нотаріусом. Займався благодійністю, відкривав недільні школи для бідних.

Мати бабусі Олександра Миколаївна закінчила гімназію. Вона була молодшою в багатодітній сім’ї. Крім неї, в родині було ще шестеро дітей: сестри Марія, Олена, Варвара та брати Микола, Сергій і Олександр.

В житті мого прадіда Антона Антоновича Якубовського був такий випадок. Коли в місті почалися єврейські погроми, прадід ховав людей у ​​великому підвалі свого будинку. Містом тоді снували банди, які чинили розправу без суду і слідства. Одна з таких банд намагалася увірватися до будинку Антона Якубовського. Прадід тоді вийшов, уперся руками в одвірок і сказав бандитам: «Не пущу». Один із банди скинув гвинтівку і направив її на прадіда. І в цей момент через його спину пролунав голос: «Залиш старого, він врятував мені життя. Ідемо звідси». Як виявилося, то був один із клієнтів діда, якого він колись як незаможного захищав безкоштовно. Це врятувало життя всій сім’ї та ще десяткам людей, які переховувалися у підвалі.

– Ти знаєш щось про ще старших предків?

– Мама моєї прабабусі Олександри Миколаївни народилася в дуже багатодітній родині. Навіть не скажу, скільки всього було дітей. Її батьки – мої найдальші предки. Батько – збіднілий аристократ. Мама казала, що начебто він з роду Квітки-Основ’яненка. А мати – дочка знаного купця. Її батько, який був заможною людиною, не схвалював вибір дочки, тому наречений викрав наречену, витягнувши її з вікна батьківського будинку. Батько прабабусі, Миколай Бібінов, був офіцером гренадерського полку (гренадерський полк формували виключно з високорослих міцних чоловіків). Прабабуся згадувала, що коли до батька приходили його сослуживці, вона дуже лякалася їх гучних голосів, бігла до спальні й ховалася там під широке батьківське ліжко.

– Зрозуміло, що в твоїх спогадах всі родичі «оточують» твою бабусю.

– Саме так. У бабусі була сестра Олена і брати Леонід і Аркадій. Прадід Антон Антонович одружився на Олександрі Миколаївні, будучи вдівцем. З дев’ятимісячною дівчинкою на руках. Його перша дружина, яка була дочкою священика, померла під час пологів.

Бабуся була активною дитиною. Із старшою сестрою була велика різниця у віці, у братів були свої розваги, тому бабуся, якщо можна так сказати, росла на кухні. В неї були теплі стосунки з дівчиною, яка в родині була помічницею по господарству. Її звали Ніна. Здається, в неї не було близьких, або вона була з дуже бідної родини. Придане їй збирала прабабуся. Коли Ніночка (так її називали) виходила заміж, за поділ її вінчальної сукні міцно трималась маленька дівчинка, моя бабуся. Люди, які вийшли на вулицю, вважали, що наречений взяв у дружини жінку з дитиною. Дружба з Ніночкою тривала багато років.

Ще бабуся розповідала, що дуже любила ходити з мамою в магазини, тому що якщо покупець з дитиною, продавець їй щось дарував. Виявляється, кіндер-сюрпризи існували вже тоді: всередині шоколадного яйця можна було виявити малесеньку колоду карт, або кільце, або ще якусь приємну для дитини дрібничку.

– Бабуся була освіченою?

– Вона закінчила початкову школу, до якої приймали з п’яти років. Це була підготовка до гімназії. Там навчалися діти із родин різного рівня достатку. Для малозабезпечених навчання було безкоштовним.

Потім була гімназія. Бабуся згадувала, що в них був суворий дрес-код. Наприклад, гімназистку могли не допустити до занять, якщо на ній замість чорних панчіх були коричневі. Під час уроків дисципліну ніхто не порушував, за цим слідкувала класна дама. Гімназія давала базову освіту високого рівня.

Крім основних предметів, гімназисток навчали рукоділлю і викладали Слово Боже. Також дівчата вивчали дві іноземні мови. Вчителі були носіями мови, погано знали російську, але давали добрі знання. Бабуся легко розмовляла німецькою і французькою. В дитинстві вчила мене французьким віршикам, які я пам’ятаю до цих пір. Після гімназії бабуся закінчила приватні бухгалтерські курси.

– Про гілку Якубовських ти розповіла. А інша?

– Коли бабусі було 23 роки, вона вийшла заміж за кадрового офіцера, який був старшим за неї на 16 років. Він прийшов сватати старшу сестру, але сталося так, що йому більше сподобалася молодша, яка веселилася, корчила смішні гримаси в той час, коли старша соромливо ховала очі за рукоділлям.

Бабусин чоловік, Інокентій Петрович Міхельсон, родом із Санкт-Петербурга. Його батько був морським офіцером, капітаном 2-го рангу. А мати було домогосподаркою. В ранній молодості вона провалилася під лід і втратила слух.

Дід був наймолодшим в родині. Були ще брати Віктор і Веніамін і сестри Парасковія та Ірина. Пізніше прадід всиновив Іакіма та Іоланту. Це були діти моряків з його команди, які загибли під час виконання бойового завдання. У прадіда був денщик, але він відмовився від його допомоги на користь своєї дружини, якій було важко одній справлятися з такою кількістю дітей.

Інокентій Петрович ріс неслухняною дитиною, залишаючись при цьому маминим улюбленцем, бо найменший. Після того, як в гімназії налив клей на стілець вчителя і чорнила в капелюх священика, постало питання про його відрахування з гімназії. Батько прийняв рішення відправити в школу прапорщиків, щоб його навчили дисципліні та порядку.

Всіх хлопців в родині вчили плавати жорстким методом: у відкритому морі кидали за борт, ті починали відчайдушно борсатися, щоб утриматися на плаву. Коли ситуація ставала критичною, небезпечною, досвідчені моряки плигали у воду і витягували хлопців на палубу.

Врешті дід закінчив школу прапорщиків і академію сільського господарства. Він брав участь в Першій світовій війні. Був контуженим, після чого його обличчя покрилося тонкою сіткою червоних сосудів. Одного разу в бою його врятувала іконка, яку мати поклала йому в нагрудну кишеню. Пуля потрапила в оклад ікони, на ньому залишилася вм’ятина. Це врятувало діду життя, хоча удар призвів до серйозних проблем із серцем. У діда іноді траплялися напади, які супроводжувалися короткочасною втратою свідомості.

– Розкажи про маму.

– Дід після одруження на бабусі залишив військову службу і працював агрономом. Родина часто переїжджала. 28 січня 1929 року народилася дівчинка Ксенія, моя мама.

Вона була хворобливою дитиною. Коли їй було 3 роки, ледве не померла від туберкульозу. Вони довго гостювали у родичів, один з яких був хворим на туберкульоз. На щастя, дитячий лікар вчасно виявив хворобу, маму вилікували, після чого родина змінила місце проживання. Потім був поліомієліт. Його також вдалося вилікувати, хоча перший час була порушена хода, і залишилася невелика деформація стопи.

Мама вчила мене життєвої мудрості. Казала, що найстрашніше – це образити людину, особливо якщо вона в чомусь слабша за тебе, бідніша, нижча на соціальній драбині тощо. Вона привчила мене не ухилятися від відповідальності, завжди визнавати свою провину. Ще мама казала, що ніколи не соромно вибачитись, якщо відчуваєш свою провину. І ще, якщо ти образив людину в присутності інших, вибачитись потрібно так, щоб це чули всі, хто був свідком інциденту.

А бабуся ніколи не купувала нічого в одному екземплярі. Коли я приходила з магазину з одним шматком туалетного мила, вона завжди питала, чому лише один. Я не розуміла тоді, навіщо набирати, якщо завжди можна піти до магазину та купити. Бабуся завжди стежила за тим, щоб у будинку був запас таких продуктів, як цукор, борошно, сіль. Ще у нашому будинку ніколи не викидали хліб. Якщо він підсихав, бабуся різала його кубиками та годувала птахів. Вона завжди годувала безпритульних тварин. Говорила, що немає нічого страшнішого за голод.

– Знаю, що про долю твого діда, Інокентія Міхельсона, ви дізнавалися вже з мамою.

– Після революції один з його братів емігрував до Франції. Дід підтримував з ним зв’язок. Це було негативно сприйнято службою безпеки, і він став об’єктом їх посиленої уваги.

Щойно почалася Друга світова війна, діда як офіцера запасу одразу призвали на службу. В нього вже була повістка, вранці потрібно було з’явитися у військкомат з речами. Вночі біля їхнього будинку зупинилася службова машина. Коли постукали у двері, бабуся все зрозуміла, відчинила вікно і сказала: «Інокентій, біжи!» На що той відповів: «Якщо я побіжу, заберуть тебе», і пішов відкривати двері. Це був останній раз, коли бабуся бачила його живим.

Після того бабуся завжди жила в страху. Вона нічого не знала про долю чоловіка і боялася, що її заберуть як дружину ворога народу, а дочку відправлять у дитбудинок.

Доля мого діда так і залишилася невідомою. Коли почали реабілітовувати репресованих, ми з мамою пішли в прокуратуру. Там нам дали можливість ознайомитися із справою протягом, здається, години. Як з’ясувалося, причиною арешту було спілкування з братом, який жив за кордоном. Діда звинуватили за 52-ю статтею. Судячи зі справи, він помер у в’язниці в Усть-Каменогорську.

Хоча одного разу, коли бабусі не було вдома, прийшов військовий. Він тоді зайшов до сусідів і попросив передати, що Інокентій помер на його руках під час переправи через Дніпро. Він просив передати дружині «останнє прости». Бабуся була переконана, що так міг сказати лише він.

Далі були лише здогадки. Можливо, в той час через дефіцит досвідчених командирів дід підпав під таємний наказ відправляти на передову політв’язнів з військовим досвідом. Не знаю.

Складно сказати, кого бабуся боялася більше, німців, чи НКВС. Початок Другої світової війни увійшов в історію також як час масових розстрілів політв’язнів. Після арешту діда у 1941 році бабуся була у розпачі, згадувала, як вона ходила на місця розстрілів та заглядала у розстрільні рови. За цим заняттям її якось застав молодий німець. На вигляд йому було не більше 18-ти. Він підійшов і запитав бабусю, чому вона плаче. Вона відповіла, що шукає чоловіка. Хлопець запропонував свою допомогу. Він зістрибнув у рів і почав шукати людину, схожу за описами бабусі на діда. Пошуки успіхом не увінчалися.

Після війни моїй мамі, 16-річній дівчинці, прийшла повістка з викликом у НКДБ. Час – 12 година ночі. Вона сиділа на стільці, і її ноги не діставали до підлоги. Маму питали: «Де твій батько?..». Вона відповідала: «Зник безвісти». Їй тоді запропонували співпрацю. Потрібно було стати інформатором, спостерігати за баптистами та повідомляти все, що здається підозрілим. Обіцяли «відкриту дорогу». Мати відмовилася, але психічна травма залишилася на все життя. Можливо, саме тому я виросла у неповній родині. Мати нікому не довіряла. У кожному чоловікові, який виявляв до неї симпатію, вона бачила агента КДБ.

Мої бабуся й мама поховані в Кропивницькому, на Новолелеківському кладовищі. Прабабуся Олександра Миколаївна, її сестра Марія Миколаївна та син Аркадій Антонович покояться на Ровенському кладовищі. Антон Антонович помер від голоду в москві, де деякий час мешкав з дружиною та сімֹ’єю старшого сина Леоніда.