«Якби ж він був живий!»

Кропивничанин Єгор Карауш загинув 20-річним, повертаючись із своєю штурмовою групою з позиції. У частині кажуть, що завдяки успішному виконання групою Карауша поставленого завдання Сили оборони просунулися вперед. Називають загиблого героєм.

Як же далекий від армії юнак менш ніж за рік cтав досвідченим воїном, спроможним вчити воювати інших? Кореспондент «УЦ» спробував з’ясувати це в розмові з його матір’ю Тетяною і братом Михайлом.

Ми зустрілися за кілька днів до сороковин. Тетяна – з чорною пов’язкою на голові. Часто зривається на плач. Михайло заспокоює, але й йому нелегко.

Найперше запитання до них: як називали Єгора по-свійськи?

– Єгоркою, – відповідає Тетяна. – А маленького називала Єгоркою-помідоркою. Коли Єгорка пішов у перший клас, інший хлопчик на нього теж так сказав. А Єгорка: «Так мене може називати тільки мама».

– Серйозний змалку був, – каже Михайло. – Хоча й сором’язливий. Єгор народився, коли мене в перший клас готували. На шість років молодший від мене. Я його й виняньчив. Іду на вулицю з хлопцями гуляти – беру Єгорку у візку.

Тетяна розповідає, що їй без чоловіка довелося непросто. Трудилася, ростила дітей, а вони вдалися слухняними, проблем не завдавали.

– Ми привчені до домашньої роботи, – підтверджує Михайло. – Не вимагали від мами зайвого. Підлітками почали заробляти гроші. Допомагали людям будуватися. У тринадцять років Єгор уже їздив на власному мопеді. Потім – машини. Розумівся на техніці.

– Єгор і в училищі навчався на автослюсаря, – додає мати. – Вдома все лагодив. Казав: «Мамо, ти – голова, а я – руки». Тепер без нього як без рук.

– Брат риболовлею захоплювався, – продовжує Михайло. – Недалеко від нашого дому на Старій Балашівці – річка, Єгор туди вчащав. Щуки теж попадалися.

– Наморожувала риби на зиму, – пам’ятає мати.

За словами Тетяни і Михайла, Єгор уникав поганих компаній, йому було невтямки, як можна марнувати життя на алкоголь і наркотики. Довго парубкувати не збирався. Залишалося зустріти долю.

Далі – про військову службу Єгора. Тетяна каже, що перебувала на заробітках в Італії, коли зателефонував молодший син і похвалився: «Мамо, я в армії. Підписав контракт. Проходжу навчання в Чугуєві». Це було у квітні 2025 року. Звісно, мати занепокоїлася, але змінити синів вибір не мала змоги. А Єгор почувався задоволеним, навіть щасливим.

– Він був готовий до цього фізично й морально, – знає Михайло.

За словами Михайла, Єгор, опинившись на війні, перед кожним бойовим завданням попереджав його, що кілька днів не телефонуватиме, просив передати мамі, щоб не турбувалася, обіцяв написати повернувшись. В деталі рідних не посвячував, та вони й не розпитували подробиць. Знають, що Єгор воював в Харківській, Донецькій та Запорізькій областях, що особливо тяжко йому довелося улітку, в спеку.

– Ноги в нього були попечені, – ледь не плаче мати.

Ще рідним відомо: Єгора як досвідченого штурмовика залучали інструктором до підготовки новобранців, і ті йому були дуже вдячні за науку. Єгора поставили старшим групи.

– Я його питала: як же ти, такий молодий, командуєш старшими за віком? Єгор сказав: хтось же має командувати, – згадалося Тетяні.

Звісно, вона пам’ятає, як Єгор улітку минулого року приїхав додому на два дні.

– Саме приїхала додому з Італії, а Єгор – з війни. Він і раніше неговіркий був, а воюючи ще більше замкнувся. Вийшли удвох прогулятися містом. «Мамо, не знаю, як тут поводитися. Тут багато людей».

– Брат змужнів на війні, – каже Михайло. – І зовні змінився, поширшав у плечах.

Тетяна розповідає, що Єгор, як випадала можливість, давав про себе знати короткими повідомленнями: «Мамо, все добре». Останнє було про те, що до евакуаційного пункту залишилося чотири кілометри. Вона написала у відповідь: «Бережися, будь обережним». Єгор відповів сердечком-емодзі. І все. Подробиці дізналася після загибелі сина.

– Вони поверталися з позиції. Єгор – поранений у шию. Хлопці – теж поранені. Хто в руку, хто в ногу. Єгор тягнув на собі мертвого побратима, якого вбито раніше. Через болото пробиралися. Підірвалися.

Це сталося 15 лютого нинішнього року поблизу села Воздвижівки Запорізької області. 26 лютого Єгора з почестями, як героя поховали в Кропивницькому. Попрощатися з ним прийшло багато людей. Приїздило четверо побратимів. Хвалили Єгора. Допомогли рідним грішми. Збиратимуть гроші на пам’ятник.

– Дружні хлопці. Кажуть, для братика все зроблять. А командир сказав мені, що завдяки успішному виконанню групою Єгора Карауша поставленого завдання наші просунулися вперед. Називає мого брата героєм. Якби ж він був живий! Займуся петицією про присвоєння братові звання Герой України, – обіцяє Михайло.

– Незадовго до загибелі готувалося представлення Єгора до нагородження Золотим хрестом. Не знаю, чи дадуть тепер. Готувалися документи для статусу УБД. Тепер це вже неважливо. Прокидаюся щоранку і розмовляю із сином. Речі його військові лежать, не перу. Пахнуть Єгором. Ніби його часточка поряд, – плаче мати.

У квітні нинішнього року мав закінчитися термін контракту, укладеного Єгором Караушем із ЗСУ. Родичі переконані: Єгор залишився б в армії.

– Дивимося відео з ним серед військових і бачимо, йому там – добре, він там – у своїй стихії.