«Хто не пережив, той не зрозуміє»

Це вже друга наша з Володимиром Сандулом така розмова, довга й невесела. Першого разу спілкувалися понад два роки тому телефоном, привід був жахливий: загинув на війні 27-річний син Володимира, Владислав Сандул. Сандул-старший тоді служив у війську. Він, коли сина призвали, не зміг бути вдома, добровільно мобілізувався. Уже рік Володимир – цивільний, звільнили «у зв’язку з досягненням граничного віку». Відгукнувся на запрошення зайти в редакцію «УЦ». Його розповідь – про сина, про свою службу, про те, як живеться після втрати.

Володимир розповідає, що Владислав народився 22 листопада 1995 року. Тоді їхня сім’я в Кіровограді мешкала, на вулиці Фісановича. Влад успішно закінчив школу №7, машинобудівний коледж. Далі – технічний університет. Ще й устигав допомагати батькові будуватися.

– 2008 року ми купили в Клинцях стару хату. Я її розваляв, заходився будувати нову, за канадським проектом: на фундамент – дерев’яний каркас, до каркаса – OSB-плити. Владик з п’ятнадцяти років допомагав мені, прибивав ті плити гвіздками-тридцяткою.

2012 року синок виграв квиток на матч Чемпіонату Європи з футболу в Харкові. Він раніше так далеко сам не відлучався. Ми з Інною хвилювалися. Де переночувати дитині? Я домовився з колишнім одногрупником, його племінниця в Харкові проживає. У неї Владик і зупинився. Грали команди Німеччини й Нідерландів. Син приїхав додому переповнений враженнями. Розповідав нам про голландських вболівальників, їх у Харків приїздило багато.

Студентом двічі в Німеччині побував. Диплом з відзнакою отримав. Золота дитина.

Відслуживши в армії, Владик працював в «Епіцентрі», на інших підприємствах. Останнім часом – менеджером у Києві, де й мешкав зі своєю Оленкою. Познайомилися вони в Кропивницькому. До нас в Клинці приїздили з Києва.

І ми в них бували. Незадовго до великої війни, 6 лютого, поїхали в Київ, в театр сходили, на фунікулері покаталися.

У листопаді 2022 року Владові подзвонили з Кропивницького ТЦК. Сказали, має прибути з речами. Приїхав. Його одразу й мобілізували. 10 чи 11 листопада ми провели його. Невдовзі він уже воював. Механіком БМП був. Лиманський напрямок, Серебрянський ліс. 31 грудня Влада контузило. Я того дня передчував щось погане. Дізнавшись, що сина відправили лікуватися в Кривий Ріг, ми негайно поїхали до нього. Я, дружина, дочка Надя, зять Ігор. Влад розповів, що ударна хвиля дістала його в окопі. А його товаришу Лесику, львів’янину, ноги сильно посікло. Влад, контужений, витягнув Лесика до точки евакуації. А сам залишився, намагався знайти Лесиків автомат. Потім евакуювали і Влада, бо контузія давалася взнаки. В машині вільного місця не знайшлося, сидів зверху, на броні. Як він тільки втримався в такому стані уночі! У лікарні нам казав, що як тільки заплющить очі, ніби провалюється. Контузія. А хлопці по п’ять контузій зазнали і воюють. Влад нам розповідав, як призвичаювався до постійної небезпеки: «Обстріл. Лежу у вирві, адреналін зашкалює. Раптом заскочило двоє розвідників. Лягли, дістали сухарики і їдять. А мене трусить. Кажуть: «Привикнеш». І мені стало легше».

Виписали сина з лікарні, він відпросився на кілька днів додому – розписатися з Оленкою. Невеличке весілля справили в затишному ресторанчику біля ДЮЦу в Кропивницькому. І повернувся синок на службу. Його відправили на навчання в Німеччину. Дорогою заїхав з хлопцями у Львів до Лесика, уже списаного зі служби через поранення.

Влада навчали на командира бойової машини «Мардер». Повернувся, отримав машину і – на фронт. Вже молодшим сержантом, у десантних військах. Псевдо – Стіч. Ми з Інною кожен день молитвою за синове здоров’я починали.

Поки Влад служив, я звернувся у військкомат, щоб мобілізували і мене. Хотів бути поряд із сином. Я ж інститут з військовою кафедрою закінчив, офіцер запасу, спеціальність – інженер-будівельник. Нарешті зателефонували з райвійськкомату: «Вікторовичу, є для вас посада». В цей час формувалася 22-га бригада, були потрібні офіцери. Мене провели дружина, діти. Сват уже воював. У перші дні пішов воювати. Рік тому звільнився через інвалідність.

Зі мною в частину везли ще шістьох новобранців, офіцерів й солдатів. З офіцерів я – найстарший, було мені 58 років. П’ятеро повернулося назад – хворими виявилися, частина від них відмовилася, а мене командиром інженерно-саперного взводу призначили. Так часто буває: ТЦК виконують мобілізаційні плани, а частини відмовляються від мобілізованих. Та я знав чого їхав, хотів синові допомогти.

Розташовувалися ми в Коблевому. Згодом я забрав туди власне авто, «Славуту». Командирові з авто – набагато зручніше. Місяць пробув у Коблевому, звідти – в Німеччину, на базу НАТО. Машину свою залишив у Коблевому, а коли через місяць повернувся, продовжив користуватися. Хороша машина, сьомого року. Ще місяць були на полігоні «Широкий лан», а звідти нас відправили в Дружківку. Майно, люди і частина техніки поїхали залізницею. Інша частина техніки – своїм ходом. Я на своїй машині добирався.

Ми в Дружківці на околиці лісу стояли. Потім в Костянтинівку перевели. Ми, інженерно-саперний взвод, будували бліндажі, виконували інші завдання. Я, командир взводу, ще вів облік деревини, мін, запальників, дроту.

Телефонують хлопці з Предтечиного: треба те-то й те-то. Завантажую в «Славуту» цигарки, каву, бензин, міни. Вирушаю. На трасі «Костянтинівка – Бахмут» біля АЗС Pilot зупиняюся, одягаю бронежилет, каску, вішаю на себе аптечку. І попер далі. Швидкість: дев’яносто – сто. Проїжджаю повз посадочку, чую «бабах». Звертаю до Предтечиного, до нього від траси – кілометрів зо три. Залітаю в село, хлопці – в хатинці, шовковиця росте поряд, я – під ту шовковицю. З Предтечиного хлопці по двоє, по троє виходили на бойові. Були у нашому взводі трьохсоті, але жодного двохсотого.

Потім нам нового комбата призначили. Молодий, толковий, з бойовим досвідом. Привів своїх офіцерів, а мене перевели в новостворену 144-ту бригаду, в піхотний батальйон, начальником автомобільної служби. Поїхав на «Широкий лан», де формувався новий батальйон. Через місяць відправляють на навчання, під Звягель, там і застала звістка про сина. Зателефонували побратими: Влад загинув. Це сталося на сватівському напрямку, під Новоселівським Луганської області. Початок листопада 2023 року.

Лікар дав мені заспокійливих пігулок, і командир повіз мене в Київ, до невістки. Звідти з її братом я поїхав у Клинці. Там чекали дружина Інна і дочка Надя. Поховали Влада в Клинцях, біля рідних. На похорон приїздили троє товаришів Влада. Лесик – серед них, на милицях прибув. Тепер Лесик з ковінькою ходить, відкрив кав’ярню у Львові, Надічка з чоловіком їздили до нього.

Володимир відкриває телефон, знаходить синові повідомлення, текстові й голосові.

«Па, привіт, буде можливість, напишу. Вітаю зі святом, сьогодні День батька. Бережи там себе».

«Зв’язок поганий. Ми в таборі в лісі. Завтра маю бути в Україні».

«Ми вже на місці базування. В мене все добре. спокійної ночі».

Востаннє Владислав написав батькові 2 листопада 2023 року: «Привіт, я на виїзд, не знаю, на скільки, днів на десять, не переживай, все буде добре».

– Поховали Влада, – продов­жує Володимир. – Десять днів я побув удома і повернувся на службу. Оформили мені відпустку. У Кропивницькому зайшов у районний ТЦК, зустрівся зі знайомим майором. Той зрадів: «О, Сандул, Володя! Як ти?» Кажу, сина поховав. Повів майор мене до начальника. Той питає: «Де ви служили?» – «Начальником автослужби». – «О, нам потрібна людина, яка залучатиме техніку». І я став служити в ТЦК.

Кожного року двічі підприємства звітують перед ТЦК про свою техніку. Я вивчав ті звіти: що можна попросити для армії? А потрібні джипи, вантажівки-зерновози. Зустрічався з підприємцями, з фермерами, просив, іноді наказував. Одним треба пам’ятники ставити за розуміння. Наприклад, Володимиру Дем’янчуку, керівникові «Аллєгро-опт». Андрію Касьянчуку, керівникові господарства «Степ». Романові Моцному, директорові агропідприємства у Вишняківці.

 У лютому 2025 року прийшов наказ звільнити мене з військової служби. «У зв’язку з досягненням граничного віку». Капітаном демобілізувався.

За мною закріпили спеціалістку з управління соцзахисту. Вона й запропонувала мені як ветеранові відпочити з дружиною в закладі, який належить благодійній організації «Карітас». Заклад той – під Звягелем, недалеко від місця, де тимчасово розташовувався наш батальйон. Поїхав з Інною. Нам там дуже сподобалося. Психологи, масажисти, сауна, ігрова кімната для дітей – ветерани й з дітьми приїжджають. Годували нас дуже смачно, і дружини задоволені, що десять днів відпочили від кухні. Психологи – компетентні. Переважно слухали. Радили: не треба винити себе. Бо я виню, картаю себе за те, що разом із сином не пішов у військкомат, не попросився, щоб мене замість нього мобілізували. Можливо, сина таки забрали б, але пізніше, і він не загинув би. Я, батько, хотів захистити дитину. Потім просив його: «Синок, в тебе ж університетська освіта, попросись на офіцерські курси». А він: «Папа, ти – офіцер, тобі легше?» Може, й не легше, але офіцер – далі від смерті. Офіцер на передок не йде. Якщо головний сержант – толковий, сам усе організує. А офіцера бережуть. Так і має бути.

Пам’ятник на Владовій могилі, за словами батька, поставили скромний.

– Пам’ятник з чорного каменю. Не захотіли цяцькувань. Василь Онисимович (Дзядух з компанії «Кіровоградграніт», – В.К.) знижку зробив на гранітну плитку, хоч я й не просив. Удвох із сватом бетонували, плитку укладали. Не хотіли, щоб чужі робили. Кожної неділі їдемо з Інною на кладовище. Дорогою дітям цукерки роздаємо. Приїдемо, свічечку запалимо, лад наводимо.

Після втрати минуло понад два роки, а на душі, каже Володимир, не легшає ні в нього, ні в дружини Інни.

– Це не передати. Хто не пережив, той не зрозуміє. Який у нас хороший син був!